Андрій ЄРМОЛАЄВ: «Є влада і опозиція, однак відсутня еліта...»
«Кожна епоха вкладає свій зміст в словосполучення «політична еліта». Цей афоризм, на думку директора Центру соціальних досліджень «Софія», постійного експерта «Дня» Андрія Єрмолаєва, є для України сьогодні не більше ніж словами, не втіленими на практиці. У чому ще полягають типові помилки влади і опозиції? Чому є підстави стверджувати, що Україна — великий «експеримент»? На ці та інші запитання Андрій Єрмолаєв відповідає в інтерв’ю «Дню» .
— У чому, на вашу думку, полягають типові помилки влади і опозиції? Що є їх причинами — менталітет, традиції чи, навпаки, їх відсутність?
— Сьогоднішня ситуація в Україні нагадує початок XX століття, революцію, яка названа була згодом «соціальним експериментом» (тільки тоді будували соціалізм, а зараз — капіталізм). У ході цього експерименту формується оновлена прото- еліта, наділена такими ж вадами, як і населення загалом. І я б не дивився на неї пiд кутом зору європейського раціоналізму: мовляв, існують певні схеми, згідно з якими представники влади та опозиції діють і помиляються. Адже відбувається дика боротьба (причому більш жорстока, аніж це може уявити собі середньостатистичний український обиватель) за владу, за гроші, за вплив, словом, за всіх і за все. Тому говорити слід радше про характер і мету боротьби та можливі її результати.
По-перше, сьогоднішні політичні гравці країни не формують і навіть не намагаються сформувати внутрішнє діалогове поле. Кожен переконаний в тому, що йому вистачить мудрості, хитрощів, таланту, досвіду радника і власних грошей для того, щоб перемогти. На жаль, ця проблема є рудиментом радянських часів, коли так званий номенклатурний правлячий клас встановлював правила, а потім придушував усіх ворогів. В Україні відбувається те ж саме, тільки більш прагматично. Тобто є групи, які захоплюють владу, звідси — проблема реваншизму, цинічних переговорів з партнерами. Окрім цього, наявна проблема відщепенців чи невдах, що вдаються до такого знаряддя як помста (зараз я маю на увазі більшу частину опозиції). Однак хоч би як там було, професійні політики присутні як у пропрезидентському таборі, так і в лавах опозиції, причому якісний склад сторін, що борються між собою, приблизно однаковий. Кожну із цих сторін представляють роками відшліфовані політики, а також так звані олігархи чи представники дуже крупного (і далеко не завжди системного) бізнесу.
Серед інших вад представників влади та опозиції — низький інтелектуальний рівень. Йдеться не про освіту, а про проблему адекватного комплексного погляду на ту чи іншу ситуацію, розуміння «масштабу проблем». Скажімо, можна дуже довго порпатися в проблемах, наприклад, структури української економіки, поділивши цю проблему на частини. Це нагадує лікування ящірки, яку розрізали на шматки і намагаються врятувати кожну окрему лапку. Щось подібне спостерігається і на геополітичному рівні. Політична еліта України дуже довго не бажала (напевне, і до сьогодні) погодитися з тим, що Україна — це великий експеримент, не лише внутрішній, а й зовнішній.
— Що ви маєте на увазі?
— Цей експеримент я з певною натяжкою порівняв би з феноменом американської держави, якби не одна принципова відмінність. Американську державу творили пасіонарії з Європи, що втекли від європейського феодалізму. Це були, умовно кажучи, романтики вперемішку з масонами, і через це в тому устрої було багато нереалізованих надій на демократію. Україна ж в історичному контексті розглядалася як апендикс Російської імперії, в разі ампутації якого можна було реконструювати не лише державу, а й історію. Україну зовнішній світ сприймав як величезний історичний експеримент у рамках трансформації Російської імперії. Тому, коли представники України починають формулювати новонароджені національні ідеї, Захід нагадує про нашу «природу».
А українська протоеліта вимушена за таким умов займатися ще й «внутрішнім експериментом» iз впровадження у стислі терміни капіталізму та «керованої демократії». Класична «революція зверху», яка, на жаль, набуває ознак відвертої реакції.
Наступне — це проблема соціуму, або так званого радянського народу, яка проявляється сьогодні. Нам слід визнати, що по багатьох параметрах соціальної матерії та ментального стану на початку розколу в 91-му ми були дійсно населенням, і аж ніяк не нацією чи консолідованим громадянським суспільством. Взагалі, існує маса симптомів того, що ми переживаємо демографічну катастрофу, причому у зв’язку не з економічними, а з цивілізаційними проблемами. Але це — предмет зовсім іншої розмови.. Я лише нагадаю слова колишнього Першого секретаря ЦК КПРС Ю.Андропова, висловлені на початку 80-х: «Ми не знаємо суспільства, в якому живемо...» Вони актуальні і зараз.
Усі ці проблеми свідчать про те, що є влада і опозиція, однак еліта як така відсутня. Однією з причин цього є відсутність феномену політичної самосвідомості. Пробачте, але якщо на 12-му році незалежності проблема концентрується лише на тому, Іваненко сидить на престолі чи Петренко, то гріш ціна політичній боротьбі в цій країні. У країні відсутня дискусія як така. Якщо подивитися на Росію, то можна побачити, що там — хронічна дискусія, викид в кулуари та пресу масштабних дискусійних документів і матеріалів тощо. Тобто там є діалогове поле. А у нас складається таке враження, що все крутиться навколо питань на зразок, чи змінить Ющенко Кучму чи ні, чи вдасться Тігіпку обіграти всіх...
— У контексті згаданої вами проблеми соціуму пригадується, як деякі політики час від часу вдаються до порівняння народу зі стадом. Чим це можна пояснити?
— Думаю, проблема набагато серйозніша і глибша. Політики, змушені зараз вести активну протестну діяльність, розраховують на підтримку з боку народу. А коли народ не виходить на вулицю, вони звинувачують його у «забитості». Річ у тім, що рівень сьогоднішньої соціальної активності не зазнав змін у порівнянні з 10-літньою давністю, тому що роки розмов і надій просто змінилися іншою формою тієї ж репресивної системи. Єдина відмінність у тому, що зараз цю функцію виконує адміністративний та фіскальний апарат. Таким чином люди в «глибинці», з огляду на місцеві труднощі, давно вже не реагують на проблему боротьби за центральну владу. Об’єднуючим є сьогодні стан страху і приниженості. Він притаманний і простому народові, і політикам, які жаліються в парламенті на Банкову.
Тому питання, чому політики дозволяють собі такі порівняння — це питання моралі. Зрозуміло, що суспільство знаходиться в стані принижених та ображених, однак це проблема не стада, а неофеодалізму.
Слід усвідомити, що реальний соціальний конфлікт виник між дуже молодим і несталим «середнім класом» та представницькою владою на місцях (1), які стають жертвою олігархічної системи та бюрократичного класу (2). Але користуються цим конфліктом лише неліві опозиційні сили та менеджери від влади. Тобто у підсумку політичним розпорядником конфлікту виступає сама влада разом з опозицією.
— Комуністи, як відомо, довгий час були зручними партнерами влади. Для мотивації цього досить згадати хоча б їхнiй продуманий хід «назад» у другому турі минулих президентських виборів. З чим пов’язана сьогоднішня раптова радикалізація позицій комуністів, загострення їхніх гасел?
— За своїм складом та характером поведінки Компартія завжди була тією силою, яка готова в будь-який момент передомовитися з владою. Це реноме утримувалося б і до сьогодні, якби не одне «але». З появою нелівої опозиції комуністи опинилися в пікантній ситуації. Відчутною стала перспектива електоральної кризи, постало питання: а що буде через 3-4 роки? У результаті частина Компартії була просто вимушена з певного моменту брати участь в резонансних діях, що оцінюються суспільством. Але одна справа — інтереси Симоненка, а зовсім інша — втрата довіри з боку влади. У підсумку частина Компартії збунтувалася, при цьому в Києві з’явився «фантомний» Леонід Грач, поряд з ним несподівано опинився Георгій Крючков (який відкрито критикував лідера КПУ). Крім того, за нинішньою спробою «оновити» КПУ відверто проглядаються інтереси провладних політекономічних груп, які були б задоволені зi ствердженням фігури Л.Грача як більш керованого наступника Симоненка. Тобто ми стали свідками внутрішнього конфлікту, що тісно вплітається в новий «розклад» у боротьбі опозиції з Банковою.
— Що, на вашу думку, об’єднало цю опозицію, якщо ідеологічна база, за словами самих же ситуативних союзників, відсутня?
— Це велика гра. Зважаючи на складну ситуацію, в якій опинилася Україна та її правляча еліта, різношерсні сили вирішили тимчасово об’єднатися і кинути по трісочці у вогонь, що розгоряється. При цьому опісля «дружити сім’ями» ніхто не збирається, тому що користь у кожного своя. Ті ж комуністи прекрасно розуміють, що, якщо зараз серйозно похитнути позиції пропрезидентських політекономічних груп, то потім боротися за голоси лише з рухами чи гіпотетичним об’єднанням Ющенка буде легше. Так вважає і «Наша Україна», яка теж не проти побачити у другому турі пару Ющенко — Симоненко чи Ющенко — Грач, оскільки переконана у успішності технології 1999 року. Така тактика вигідна для них.
Водночас треба визнати, що велика кількість політиків і симпатиків різношерсних сил сходяться не на основі якоїсь спільної ідеології, а на підставі незадоволення політикою загалом. Серед базових характеристик влади — класичний бюрократичний, адміністративний капіталізм (якщо хочете), де працюють не політичні та ідеологічні мотиви, а корпоративне право та інтереси номенклатурного класу.
— Нещодавно «на круглому столі» в «Дні» Борис Тарасюк сказав, що в Україні є дві потужні політичні сили — «Наша Україна» і КПУ. Які політичні сили ви вважаєте потужними на сьогодні?
— На сьогоднішній день «Наша Україна» — це особистісно-політичний холдинг, і я б застерігся говорити про «НУ» як про силу. Цей блок не поводиться як солідарний суб’єкт. Він скидається радше на договірну структуру, в якій потрібно певний час дотримуватися «правил гри». На жаль, «Наша Україна» виявилася серйозною «консервною банкою» для націонал-демократичного руху, в рамках якої обидва рухи, як на мене, просто загубилися. Крім того, «НУ» не стала основою для формування нового цілісного політичного утворення а ля партія.
Думаю, поки що можна говорити лише про об’єднуючі засади, які дозволять певним персоналіям боротися за владу. На мою думку, реальна «архітектура» сформується в Україні лише після президентських виборів, в ході підготовки до наступних парламентських виборів 2006-го. Власне, ця суєта під можливість виграти «велику гру за владу» штовхатиме на кон’юнктурні кроки практично всіх. Сьогодні ж, в силу того, що характер конфлікту позапартійний і позаідеологічний, оформлення нашого політичного ландшафту не відбувається традиційно. Тому ми бачимо лише нетрадиційні симбіози. Такі ж холдинги є і в пропрезидентському таборі, в якому присутні вражаючі альянси, наприклад, ПППУ та «ТУ» чи дивне об’єднання «Демократичні ініціативи». Такі мутанти існуватимуть до того моменту, поки не скінчиться невизначеність, пов’язана зі зміною влади, що дозволить розійтися, розмежуватися і працювати за традиційними для політики критеріями. Можливим спільним знаменником, на якому вони сходитимуться, буде пошук консенсусної фігури між провідними і близькими до влади політекономічними групами. Тобто визначатиметься спільний кандидат і відповідно — спільний формат політичних сил, з якими вестиметься співпраця. Що утвориться в результаті — політичний блок чи інше об’єднання, поки що важко спрогнозувати.
Водночас вестиметься пошук лівого кандидата. Думаю, Борис Тарасюк згадав комуністів з огляду на проблему другого туру, в якому за умови дуету «Ющенко — комуніст», найiмовiрнiше, переможе Ющенко. Тому подібну заяву я оцінив би як піар-хід чи, точніше, майбутню установку. Не виключаю, що, окрім кандидата від комуністів, з’являться й інші представники лівого руху — з боку, наприклад, соціалістів. У «великій грі» обов’язково візьмуть участь націонал- демократи, які можуть вдатися до пошуку альтернативних особистісних ресурсів (оскільки Ющенко не справляється з роллю об’єднувача націонал-демократичної тенденції і так званого соціал-лібералізму). Ну і, звичайно ж, присутнім буде і виразник так званого нелівого протестного електорату. Сьогодні в цій ніші і Тимошенко, і Матвієнко, і Григорій Омельченко.
— З огляду на чергову «оксамитову революцію» в парламенті схоже, що боротьба, зокрема за зручний «стартовий майданчик» наступних виборів, вже перейшла в активну фазу...
— У парламенті створена більшість, але вона не є політичною коаліцією чи політичним союзом. Просто слід усвідомити, що не лише Президент та його політична команда, але й більшість провідних політико-економічних груп, їх партій-сателітів — це теж опорна сила діючої влади. І нинішня більшість — це певний символ правлячого адміністративного капіталізму в країні, провідні представники якого знаходять спільну мову. Вони просто зрозуміли, що краще еволюційний шлях, ніж революція, що краще боротися з нинішніми учасниками барикад, ніж підтримувати їх. Незважаючи на те, що далеко не всі учасники більшості є прихильниками встановленого сьогодні адміністративного капіталізму, розумний компроміс для багатьох є вигідним.
Відповідно постає проблема уряду. Це частково реакція на президентські ініціативи: мовляв, потрібна політична коаліція в парламенті, яка візьме на себе відповідальність за уряд. Але я переконаний, що це символічна сторона, адже, якщо немає коаліції, то про який коаліційний уряд може йти мова? Насправді сьогоднішній склад уряду по суті вже є коаліційним. І замінювати представників однієї сили на інших представників цієї ж політичної сили немає сенсу. Проблема в іншому. Дійсно актуалізується аспект суто політтехнологічний. У контексті підготовки до майбутніх виборів посада прем’єра — це дуже зручний стартовий майданчик, і це, здається, розуміють всі. Водночас є й інший нюанс. Фінансові, соціальні та економічні ризики наступного року настільки великі, що вирішуватиметься проблема, на кого все «списати» у випадку чогось... А тому уряд, який займеться цими проблемами з нового року (не важливо, зміниться його нинішній склад чи ні) буде своєрідною, наперед заготовленою, жертвою, «цапом-відбувайлом». Сьогодні всі розуміють, що ризикувати цих півроку дуже небезпечно. В результаті знаходиться спільна формула: стабільність уряду, ніяких ігор в коаліцію, консолідація в руслі президентської програми. Таким чином, знову м’яч закидається на поле Президента, якому, на мій погляд, вигідно, щоб коаліційний уряд з усім пакетом «відповідальності» за стан справ у державі був заявлений та оформлений вже сьогодні (тоді було б простіше впливати на парламент та більшість в наступному непростому році).
— Свій «м’яч» Президент вже закинув, ініціювавши реформу політичної системи в країні. Чи прийнятна парламентська модель для України? Наскільки актуальною вона є сьогодні?
— В жодній країні Європи не існує якоїсь готової моделі, яку можна було б спроектувати на Україну і втілити на практиці. В Україні, як і в кожній країні, є свої історичні проблеми, зокрема, сформована ще в епоху Петра I проблема гігантської ролі бюрократії як правлячого класу, який змінюється, перефарбовується, але створює при цьому розпорядників свого капіталу в особі олігархів. І роль цього класу настільки велика, що єдиним способом трансформації системи може бути лише радикальне посилення представницьких органів влади.
По суті, нам потрібна потужна система самоуправління зі своїми виконавчими структурами (і не потрібно бавитися в губернаторів, які перетворилися в місцевих князьків), з часом — двопалатний парламент (де нижня палата працює за схемою представленості партій, а верхня — класична мажоритарна палата), здатний сформувати Кабінет Міністрів та контролювати виконавчу владу. Вважаю, що закладене в нашу Конституцію формулювання ролі Президента як гаранта Конституції носить універсальний характер. Але Президент не повинен бути «бюрократом №1». Зокрема, формування Уряду — це справа парламентарів, а не Президента. Повноваження глави держави поширюються на кадрові рішення щодо виконавчих структур лише у випадку порушень Конституції. При цьому існує «сервісна» система Конституційного Суду, здатна дати оцінку чи, навпаки, ініціювати якісь процеси. І ця модель не придумана одним політологом, а висновки не списані з підручника. Тому, коли я чую від представників Народного Руху, що у нас прекрасна Конституція, але її потрібно перетлумачити і — основне — змінити сьогоднішнє керівництво, то в мене виникає запитання: а скільки разів прийдеться її «перетлумачувати»? Де гарантія, що після ще одного передвиборного циклу хтось знову не ініціює «перетлумачення» Конституції?
Як підсумок — я категоричний прихильник реформи політичної системи. Як на мене, за умов нинішньої пропорційно-мажоритарної виборчої системи депутат волею-неволею поєднує функції законодавчої та виконавчої влади (скажімо, будує газопроводи, займається благочинною діяльністю). Я не кажу, що це погано. Це неправильно. Законодавець — це політик, інтелектуал, місія якого — реалізовувати волю народу в законах, формулювати правові норми життя суспільства. Допоки депутати займатимуться сторонніми питаннями, доти в нашій країні правитиме волюнтаризм і неофеодалізм. Тому парламентська модель — це той шлях, який вирішує базові проблеми, що дісталися Україні в спадок.
— Як оцінюєте ситуацію, що виникла у стосунках «ЗМІ — влада»?
— Трагізм сьогоднішньої ситуації полягає у зведенні проблеми свободи слова до тиску на окремих журналістів в контексті окремих політичних питань. Причина в тому, що структура мас-медіа в країні базується на крупному приватному капіталі, а журналісти, як співробітники конкретних засобів масової інформації, постійно опиняються в «жорнах» диктату волі власника.
Але питання, як мені здається, полягає не тільки в цьому. Крім того, є ще і проблема поколінь. Зараз на інформаційному ринку присутні два покоління журналістів: журналісти-«перебудовники» (виросли на демократичній революції) і представники нового покоління (на базі яких створюються нові редакції). Як правило, проблема перших — заангажованість, тоді як других — однобокість. Крім того, ступінь готовності журналіста розбиратися в суті проблем, на жаль, вкрай низький.
Одним із шляхів вирішення цієї ситуації, як на мене, є інтелектуалізація вітчизняних журналістів, вихід на рівень публіцистики. Повірте, влада бореться з простими «слоганними» формулами, але боїться інтелекту. Звичайно, це питання не вирішується за один день. Потрібно шукати якісь способи внутрішніх комунікацій, шукати середовище, в якому можна відірватися від поточного. Крім того, потрібно виходити на проектні роботи, пов’язані з можливістю отримання кредитів, створення самоокупної схеми. Впевнений, що сьогодні в цілому по Україні достатньо імен журналістів, організаторів, менеджерів, під яких незалежні фінансові структури (не обов’язково західні) можуть виділити кошти. Думаю, створення незалежного від волі приватного капіталу носія інформації (як і створення суспільного телебачення чи радіо) — це ще один шлях реалізації свободи слова.
Ми говоримо про те, що можна зробити в рамках існуючої системи. Знову ж таки, проблема свободи слова — це проблема рівня свободи чи несвободи в суспільстві. Журналіст не може бути вільним, якщо в країні встановлена феодальна система ХХI століття. Як не може бути соціалізму в окремо взятій країні, так не може бути окремо взятого вільного журналіста в невільній країні. Ми можемо боротися за свободу. Але однозначно потрібно шукати способи зміни ролі журналіста. Він повинен перестати бути солдатом чиєїсь революції.
