Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Біль і пам'ять

28 листопада, 2006 - 00:00
СЬОГОДНІ ВЕРХОВНА РАДА МАЄ РОЗГЛЯНУТИ ЗАКОНОПРОЕКТ ПРО ГОЛОДОМОР. І ТАК ХОТІЛОСЯ Б, ЩОБ ПЕРЕГЛЯНУЛИ НАРОДНІ ДЕПУТАТИ ПЕРЕД ТАКИМ ВІДПОВІДАЛЬНИМ КРОКОМ ЦІ ЗНІМКИ... МОЖЛИВО, ВОНИ ДОПОМОЖУТЬ НАШИМ ПАРЛАМЕ НАВЧИТИСЯ ВІДРІЗНЯТИ ГОЛОВНЕ ВІД ДРУГОРЯДНОГО?

«У ті страшні роки кожного дня гинули тисячі людей, за добу — 25 тисяч. Ті, хто сьогодні заперечують Голодомор, ненавидять Україну. Від імені українського народу я закликаю визнати жертв мучениками, а Верховну Раду — визнати Голодомор геноцидом. Звільніть себе від страху й неправди». Хто знає, можливо, ці слова Президента подіяли на депутатів, а, можливо, подіяли очі, які плакали в суботу на Михайлівській площі... Принаймні сьогодні Верховна Рада спробує розглянути законопроект про Голодомор. «Я пропоную поставити це питання першим і зняти тему для дискусії, щоб не було з цього приводу якихсь спекуляцій, що парламент не визначився й так далі», — сказав учора спікер парламенту Олександр Мороз.

Але в парламенті, як відомо, зареєстровані два законопроекти: перший, Президента Віктора Ющенка, передбачає визнання Голодомору геноцидом української нації, другий, розроблений Партією регіонів, виключає формулювання про геноцид. Учора на погоджувальній раді розглядався президентський варіант, в якому, за словами Романа Зварича, було зняте «одне проблемне питання». Президент погоджується замінити в тексті законопроекту слово «нація» на «народ». Мовляв, серед аргументів проти закону було те, що трагедія торкнулася не лише представників однієї національності, а й усього населення країни.

Добре, нехай буде так. Лише б визнали геноцидом. У ті 30-ті роки ніхто особливих соціологічних досліджень не проводив. Але історики стверджують, що тривалість життя в Україні тоді була сім років. Уже точно доведено, що в Європі, після єврейського народу, українці більше всіх втратили своїх співвітчизників за все ХХ століття. Моя бабуся розповідала, як її тітка повела до річки топити свого сина Павлика — щоб не мучився від голоду... Але це для деяких наших, так би мовити народних, депутатів не аргументи, набагато важливіше — не зіпсувати відносин із північним сусідом.

Для нас же, тих, хто пам'ятає, набагато важливіше те, скільки людей прийшло на Михайлівську площу останньої суботи листопада. Багато, дуже багато. Було багато молоді. Зате зовсім не було патетики й пафосу. Сльози були справжні. Не офіціозні — справжні — свічки заповнили своїми тоненькими вогниками всю площу... У такі дні не прийнято радіти, але все одно на душі було світло, що стільки людей прийшло, щоб поставити свій вогник пам'яті. Це нагадувало... Майдан. У повітрі було те саме єднання й звучало: «Я є народ»... Народ, який пережив страшну трагедію. Народ, до якого потроху повертається генетична пам'ять. Ми почали видужувати після 70-річної хвороби. У нашому календарі з'явилася нова дата, яка нас об'єднує. Ми знаходимо себе. Ми олюднюємося.

По-науковому це називається самоідентифікація. Усього три роки тому у видатного дослідника теми Голодомору, журналіста «Дня» Джеймса Мейса, з'явилася ідея останньої суботи листопада згадувати жертв Голодомору й мовчати із запаленою свічкою в долонях. Завдяки зусиллям Віктора Ющенка звичайна ідея стала національною традицією пам'яті. Вже тільки за це ми повинні сказати йому «дякуємо». Вже тільки цього досить для того, щоб його ім'я увійшло в історію.

Усього три роки — й люди, які нічого не знали про Голодомор (адже в радянські часи знати про це було небезпечно) тримають у руках свічки й думають про мільйони померлих (убитих?). Адже правду досить розповісти... у школі. Щоб дитина, прийшовши додому, сказала: потрібно запалити свічку.

Олена ЯХНО, «День», фото Олександра КОСАРЄВА
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ