Будинок сімейного оптимізму

«Спочатку мені говорили: дивись, щоб ці діти тобі «сюрпризів» не піднесли, погана спадковість може про себе нагадати... Але поки що я бачу лише те, що діти намагаються мене чимось порадувати. Приміром, така дрібничка — помити посуд після вечері. І все-таки приємно», — розповідає Ліліана Діцул. Ця жінка разом з чоловіком Олександром виховує десятьох дітей. Дев'ять із них прийомні.

СТЕРЕОТИП «ВИМИРАЮЧОЇ НАЦІЇ»

У 1991 році родина педагогів Діцулів, як і багато інших, опинилася у скрутному фінансовому становищі. «Жахливо згадувати, але тоді один урок оцінювався в одну гривню й десять копійок», — згадує Ліліана. І навіть тоді, хоча й доводилося працювати понад норму, Ліліана й Олександр на громадських засадах вели заняття в недільній школі. Там і познайомилися з маленькою Тонею, яка стала їхньою першою прийомною дитиною.

На недільні заняття Тоню запросили знайомі. Ліліана відразу помітила, що дитина недоглянута, недогодована й виглядає набагато молодшою за свої роки. Жінка зважилася зайти в гості й подивитися, як живе дівча. Картина, яку побачили у Тоні вдома, справляла гнітюче враження. Мама дівчинки була напідпитку й зовсім не переймалася, чим цілими днями займається її донька. Не схвилювало її й те, що в той самий день у присутності свідків Ліліана забрала Тоню до себе назовсім. Саме тоді Тоні виповнилося шість років — час іти до школи.

Але мати дівчинки не обтяжувала себе цими турботами. Фраза, ненавмисне кинута цією жінкою, мовляв, не проблема, — піде вчитися наступного року, мабуть, стала вирішальною. Ліліана забрала документи Тоні, й уже 1 вересня прийомна донька сиділа за шкільною партою.

Якраз на той час підростала Юля, рідна донька Ліліани, вони з Тонею практично однолітки. Спочатку новоспеченим сестричкам було трохи важко уживатися. Юля довго не могла змиритися з тим, що тепер увага приділялася не лише їй. «Тож, бувало, навіть і билися... — з усмішкою згадує Юля. — Але все-таки ми подруги».

Утім одна дитина — не десять. До того, щоб створити дитячий будинок сімейного типу, родина прийшла лише три роки тому. «Раніше не було стільки безпритульних дітей, — розповідає Ліліана. — Але потім настав момент, і я почала помічати їх скрізь». Ліліана добре запам'ятала випадок, коли вони з Юлею поверталися з музичної школи. Взимку в підземному переході, прямо на холодному цементі, підклавши під себе картонні коробки, спав бомж. А через кілька днів поряд з ним з'явилися ще одні маленькі ніжки. «До цього напівживого мерця у виразках приєднався хлопчик років десяти, — згадує Ліліана. — Неможливо було пройти повз і не подумати, як змінити цю ситуацію».

Так Ліліана й Олександр вирішили допомагати організації, яка виходила на вулиці й годувала безпритульних дітей. «Ми їм і рани перебинтовували, і волосся підстригали, і навіть їхні речі прали», — говорить Ліліана. Тоді жінка й дізналася, що насправді в Києві є цілі підземні міста. «Коли люди викидають старі меблі чи матраци, діти збирають їх і зносять до підвалів, теплотрас, технічних приміщень над ліфтами. Це як окремий світ. Там у них народжуються діти, й там же ці немовлята помирають».

Чим більше подружжя працювало в цій організації, тим більше розуміло, що єдиний спосіб допомогти — забрати дітей з вулиці. Три роки тому, якраз на п'ятнадцяту річницю подружнього життя, вирішили: створити дитячий будинок сімейного типу. Чоловік Ліліани поставився до цього спокійно. Олександр говорить, що боязнь батьківства, тим паче в такій кількості — стереотип. Причому стереотип вимираючої нації.

ЗДРАСТУЙТЕ, Я ВАША МАМА!

У Києві є лише п'ять дитячих будинків сімейного типу. Серед них будинок Ліліани й Олександра вважається найбільшим. Деякі діти, з якими пара познайомилася ще працюючи в громадській організації, згодом стали їхніми прийомними доньками й синами. Ліліана й Олександр вважають, що перед тим як взяти під свою опіку дитину, треба познайомитися і, так би мовити, притертися одне до одного.

Але найбільше часу й нервів забирає процедура усиновлення. В Україні вона не налагоджена, а отже, складна й заплутана. Тому Ліліана й Олександр беруть дітей під свою опіку, а не усиновляють. При цьому діти формально зберігають «статус» сироти. А сам Будинок сімейного типу вважається установою. Так, ще півроку тому на «службові потреби» міська влада виділила сімейному будинку велику квартиру на Троєщині. До речі, до цього Ліліані й Олександру доводилося знімати житло в оренду.

«За сценарієм» у квартирі мали зробити ремонт, завезти меблі, а вже потім урочисто, в присутності телекамер і мера (до виборів залишалося зовсім небагато часу), родина в'їхала б до нових апартаментів. Але, як говориться, хотілося як краще, а вийшло як завжди. Переїхавши без будь-яких почестей до нової квартири, Ліліана й Олександр виявили, що там немає ні води, ні електрики, ні газу. А меблі потихеньку привозять і досі.

НАВЧАННЯ — ОБОВ'ЯЗКОВА УМОВА

Історія кожного з прийомних дітей Ліліани й Олександра, напевно, могла б слугувати сценарієм для важкої драми. Всі як один діти пережили голод і приниження. Когось просто покинули, над деякими довго знущалися. Наприклад, коли брат і сестра Діма і Даша потрапили до родини Ліліани й Олександра, їх довелося навчати елементарних речей, зокрема ,— їсти виделкою. Столових предметів діти просто не помічали. Їли, як їх навчили, — руками.

Після того як у Ліліани виникло цілком закономірне запитання: «Діти, а що ви робите?» все стало на свої місця. Як виявилося, рідна мати кидала Дімі й Даші їжу прямо на підлогу. А коли їм виповнилося три й чотири роки, взагалі залишила на вокзалі. Матір цих дітей давно позбавили батьківських прав. Діма з Дашею вже не перший рік живуть у родині. А зовсім недавно як грім серед ясного неба з'явилася їхня мати. Із заявами: «Адже я мати, покажіть мені дітей!». Чим закінчиться ця заплутана історія, має вирішити суд.

Ліліана розповідає, що дітям, які виросли за законами вулиці, перші кілька років важко освоїтися. Вони не звикли, що їжа й гроші є завжди. Тому ще довго ховають ласощі чи наїдаються до блювотних позивів. Утім, хоча й дивно, але деяким дітям стабільність і родина не до смаку. Були випадки, коли, перезимувавши, дитина поверталася назад на вулицю. І тут її утримати ніхто не в змозі. «Часом їм легше жити без правил і обмежень, — розповідає Ліліана, — а взагалі загальновідомо — чим довше дитина перебуває на вулиці, тим складніше їй утриматися у родині».

Проте Ліліана й Олександр не бояться брати під опіку дітей підліткового віку. Адже коли така кількість педагогів береться за виховання дітей — Ліліана й Олександр учителі, а Тоня з Юлею скоро ними стануть — завжди буде результат. «Ми створювали не просто дитячий будинок. Ми формували велику родину, — розповідає Юля. — Звичайно, дітей іноді доводиться виховувати, але тільки не методом «ременя»! По- перше, ми намагаємося більше застосовувати сучасні способи виховання. По-друге, діти добре знають, що можуть поскаржитися соціальним працівникам, які регулярно приходять до нас додому».

Один з таких методів — трудове виховання. У дітей розвивають навички самообслуговування. Часом діти не вміють виконувати такі елементарні речі, як попрати білизну, шкарпетки, приготувати їжу. «Взагалі ми дивимося на характер дитини, і лише потім починаємо коректувати його поведінку, — продовжує Юлія. — Приміром, більшість дітей не можуть висловити свою думку. Вони хочуть щось сказати, екають, урешті-решт просто тикають пальцем».

Коли дитина потрапляє до родини Діцулів, їй відразу проголошують кілька правил. Головне з них — навчатися. «Дитина повинна і може (!) отримувати оцінки не нижче семи балів, — говорить Ліліана. — А ми у свою чергу робимо для цього все можливе». Діти відвідують додаткові заняття з малювання, математики, англійської мови й навіть верхової їзди. «Ми намагаємося зробити так, щоб у них не було часу вештатися вулицями, — зауважує Ліліана. — Проте це не означає, що у дітей не може бути друзів. Навпаки, це дуже важливо», — наголошує педагог.

Ліліана й Олександр намагаються всіляко розвивати дітей, і результати цих старань не примусили себе довго чекати. Хоча Денису й тринадцять, але він жодного разу не ходив до школи. А в цьому році пішов разом з однолітками, відразу у восьмий клас. «Спочатку ми боялися, адже стільки часу змарновано. Однак зараз Денис добре справляється зі шкільною програмою», — розповідає Ліліана. На жаль, не всім дітям вдається наздогнати своїх однолітків. Рідним Аліні й Валентину сім і дев'ять років, але тільки в нинішньому році вони пішли в перший клас.

До речі, деякі батьки були проти того, щоб Аліна з Валентином навчалися в цьому класі. Від таких заяв у Ліліани падає настрій. Адже всіма силами вона з чоловіком намагається «підняти на ноги» дітей і не допустити, аби вони повернулися в середовище, в якому виросли. А стикається з елементарним нерозумінням та егоїзмом. У таких умовах, зізнається Ліліана, важко виховати у дитини почуття любові до Батьківщини. «Добре, якби це розуміли всі люди, виявляли трохи милосердя. Адже взяти на виховання дитину може не кожен, а ось хоча б не ускладнювати ситуацію або допомогти — може будь- хто», — зауважує Ліліана.

ПРО СПОНСОРІВ І ПОЛІЦЕЙСЬКИХ

Новорічні й різдвяні свята велика родина провела вдома. Старшим дітям пропонували путівки до табору «Артек». Але вони відмовилися — захотіли зустріти Різдво у колі близьких, у своєму будинку. «Яке у нас було свято!» — згадує Ліліана.

У коридорі поставили двометрову красуню-ялинку. «Прикрашали її всі разом, — показує зелену красуню Ліліана, — ось ці намальовані й вирізані з картону іграшки діти робили власноруч». Усі іграшки яскраві й барвисті, і лише одна, схована в самому кутку, похмурого, практично чорного кольору. На мій цікавий погляд Ліліана відповіла, практично шепочучи: «Не все відразу. У дітей у душі ще довго залишатиметься осад від минулого життя».

Однак потихеньку лід образи на весь світ тане в маленьких душах. Діти мріють про своє майбутнє, уявляють, ким стануть. Юля скоро закінчить педколедж. Мріє про свою приватну школу. А ось Тоня має намір закінчити педінститут і викладати у школі. Дівчину низька зарплата не бентежить. Але шляхом своїх прийомних батьків Тоня йти не збирається, говорить, що мати велику родину дуже важко. «Хотілося б усиновити одного чи двох дітей, але не більше», — ділиться Тоня. «А я хочу своїх рідних, аж п'ять», — говорить Юля.

Наймолодший у сім'ї, п'ятирічний Артемка, мріє стати поліцейським. Причому в розумінні малюка поліцейський — це герой, навіяний американськими фільмами. А ось міліція для Артема — це погано, такі асоціації залишилися ще з вулиці. На день народження малюку подарували великий іграшковий мотоцикл. На таких їздять тільки справжні охоронці правопорядку, рятівники. Але як далі розвиватиметься майбутнє цих дітей, багато в чому залежить від спонсорів. Державного фінансування недостатньо, аби вивчити і повністю забезпечити всіх. Адже знижок на освіту сиротам практично не роблять. Так, коли Тоня вступала до Рівненського педінституту, її погодилися зарахувати лише на умовах контракту. Проте вже через півроку за хороші оцінки перевели на бюджет.

Рано чи пізно діти виростуть, у них з'являться свої сім'ї, знадобиться окреме житло. А за київськими мірками, щоб купити квартири усім дітям, нехай навіть однокімнатні, потрібно приблизно півмільйона доларів. Однак Ліліана й Олександр сподіваються, що до цього часу держава зможе розв'язати проблему самостійно. Адже, по суті, сироти мають право на безкоштовне житло. «Зараз Cлужба у справах неповнолітніх персонально контролює це питання», — розповідає Ліліана.

До речі, деяким дітям житло дістається у спадщину. «Переважно це старі, покинуті квартири. І, до того ж, вони пов'язані з дуже неприємними спогадами. Діти й не хочуть туди повертатися», — продовжує розповідь Ліліана. Проте на це житло завжди знаходяться претенденти, нехай навіть абсолютно до нього не причетні. Так було, коли продавали Тоніну квартиру. Ліліані й Олександру довелося витратити немало часу й коштів, аби відвоювати житло доньки у нечистих на руку чиновників. «Ми ходили по замкненому колу, — згадує Ліліана. — Якби я не допомогла Тоні, вона сама не впоралася б».

Надалі родина Діцулів продовжуватиме розростатися. Принаймні в цьому році Ліліана й Олександр планують прийняти ще як мінімум двох дітей.