Буряк — реаліст

Цікаво, що ставши тренерами, деякі футболісти досить помітно змінюють свої погляди на окремі речі. Той же Валерій Лобановський в молоді роки ой як не любив багато бігати, а ставши тренером, ганяв і продовжує ганяти своїх гравців з максимальним навантаженням. Або аргентинець Даніель Пасарелла, який був на футбольному полі схожий на мушкетера, за зачіскою, ясна річ. А ставши тренером, збагнув раптом, що коротка стрижка дисциплінує, і почав відмовлятися від послуг «патлатих» гравців.

Леонід Буряк був гравцем з характером, який виявлявся не тільки на полі. Ні для кого не було секретом, що у Буряка-футболіста є своя думка, не завжди тотожна з думкою тренера. Тепер, ставши наставником збірної, Леонід Буряк висловлює свої думки настільки обережно, що хочеться переконатись, чи той це гордий і незалежний Буряк, котрий завжди грав із високо піднятою головою? А може, з роками прийшла мудрість, котра підказує, що чим менше говориш, тим далі підеш?

Ось які приблизно думки були у мене перед тим, як почалася наша розмова із тренером національної футбольної команди України Леонідом Йосиповичам Буряком.

— Обійнявши посаду тренера національної команди всі, як правило, говорять одне й те саме, що двері до збірної ні для кого не зачинені, що команду буде оновлено і таке інше. Чи буде ваша відповідь щодо принципів формування головної команди країни чимось відрізнятися від загальноприйнятої?

— Навряд чи я повідомлю вам щось особливе. Ми будемо продовжувати працювати, як і працювали, а те, що коло кандидатів до команди буде ширшим — це, безперечно, так. Ми не будемо ставити все з ніг на голову, мої принципи роботи такі самі, як і у Валерія Лобановського. Тому моя відповідь не буде оригінальною.

— Тоді давайте про ваше призначення «на збірну». Коли стало відомо, що Лобановський залишає національну команду, одним із перших любителями футболу називалося ім’я Олега Блохіна. Окремі опитування були саме на його користь. Згадувалось і про те, що непогано було б поновити знамениту динамівську «зв’язку» Блохін—Буряк вже у якості тренерів. Бо ж і справді, ніби була така спроба кілька років тому у «Чорноморці». Як ви до всього цього поставились?

— Я не скажу, що думка уболівальників мені байдужа, проте опитування я чув різні і мене називали, і Блохіна, і інших... Не хочу зараз у цьому копирсатися. Якщо конкретно, то наскільки стало відомо зi слів Блохіна, він не має наміру бути моїм помічником, він хоче сам працювати. Сьогодні у нього свій контракт, у мене свій. Ми працюємо окремо і навіть в різних країнах.

— А якщо теоретично уявити можливість вашої спільної роботи?

— Навіщо говорити про це, коли людина відмовилась від пропозиції очолити збірну. Нехай Блохін спочатку розбереться в собі, у своїх проблемах. Не бачу, про що тут можна говорити.

— Я зрозумів, що Блохіна у вашій тренерській «команді» не буде. Тоді хто стане вашими помічниками у збірній?

— Я вже підібрав собі помічників і назву їх перед Новим роком, коли узгоджу їхні кандидатури з керівництвом Федерації футболу.

— А сьогодні?

— Ну що ви! Хочете, щоб я вам спочатку сказав, а потім керівництву?

— Судячи з вашої відповіді, традиції «закритості» нашої збірної, які були за Лобановського, ви збережете. Та чи не здається вам дивним, що мені і моїм колегам вдалося поспілкуватися на післяматчових прес-конференціях з усіма без виключення тренерами збірних, які грали проти України. І лише Лобановський жодного разу до журналістів не вийшов. Чи це було, на вашу думку, вірним, і як буде тепер?

— Збірна України, як я це розумію, ніколи не була закритою. Просто ми жили за містом на базі, обставини так склалися. Але ж були і дні «відкритих дверей», було спілкування із пресою, інформації, як на мене, було цілком досить. Я розумію, що інформація — це ваш хліб, спілкування з пресою потрібне. Але в межах розумного. Тобто, буде все, як повинно бути — прес- конференції, інтерв’ю, але виступи перед пресою не будуть головними для тренерів і гравців збірної.

— Тоді хотілося б почути вашу думку з приводу принципів формування збірної. Ті ж самі поляки, які нас обіграли, зробили польське громадянство нігерійцю, в інших країнах також не відмовляються від можливості натуралізувати здібних гравців, аби використати їх у матчах за свою національну команду. Чи є сенс і Україні перейняти цей досвід? Тобто надати українське громадянство азіатському чи африканському гравцеві, що виступає за український клуб?

— Ваше запитання із галузі фантастики. Таких футболістів нема, їх не існує. Нам слід робити команду із тих, хто є. Нам цілком вистачає своїх футболістів. Я досі переконаний, що ми повинні були вигравати цей відбірковий турнір. Ми грали краще і мали перевагу в домашніх іграх з поляками, норвежцями, валлійцями, хоча у них за збірні грають футболісти із сильніших ліг Європи. Не використали моменти, не вистачило везіння, просто не пощастило. Майстерності теж не вистачило — будемо над цим працювати. У нас є команда, комплектується вона нормально, не треба нічого вигадувати, нічого вишукувати. Повторюю — ми будемо працювати з тими людьми, яких ми маємо.

— А що ви скажете про футболістів, котрі виїхали з України в юному віці і зараз грають за кордоном? Або етнічних українців, котрі виявляють бажання зіграти за команду своєї історичної батьківщини?

— Я не знаю таких гравців. Якщо судити не за прізвищем, не за національністю, а за рівнем майстерності, гідним збірної України, то таких футболістів я за кордоном не бачу. Про аргентинців говорять. А чому вони не грають за Аргентину? Не проходять вони у свою збірну за рівнем майстерності. То навіщо вони нам? Жоден тренер собі не ворог, і не відмовиться від висококласного футболіста. Українців, навчених футболу за кордоном і гідних виступати за нашу збірну, я поки не бачу. Це така ж фантастика, як і натуралізація африканців. А я — реаліст.

— Вам доводилось чимало грати за збірну СРСР. Чим, на вашу думку, відрізняється та збірна від нинішньої збірної України?

— Всім. Тоді була інша країна, інше життя, інший чемпіонат, інша збірна. Порівнювати із сьогоднішнім днем ті часи некоректно. Ми у чемпіонаті не грали тоді із Кіровоградом чи Тернополем, ми не знали таких команд. Був зовсім інший рівень, і тільки тепер ми починаємо розуміти, яким він був високим.

— У тому чемпіонаті високого рівня, у тій збірній у ваші часи на провідних ролях були українські футболісти. Чому, на вашу думку, Україна не стала великою футбольною державою, а поступається навіть Росії? Що було зроблено не так?

— А з чого ви взяли, що ми поступаємось Росії?

— Росія їде на Кубок світу, а ми не їдемо.

— Кубок світу в даному випадку — не аргумент. Просто російській збірній більше пощастило в конкретній групі, в конкретному турнірі. А так ми нічим не слабші і не гірші. Проблеми у нас однакові, однакове мислення, однакові традиції. Ну може в Росії грошей побільше в чемпіонаті крутиться і тому наші футболісти туди їдуть. А загалом по всіх країнах колишнього Союзу процеси однакові — розвалена система спортивних шкіл, немає колишньої масовості і таке інше. І ми вирішуємо ці проблеми не гірше за інших. Чому рівнятись тільки на Росію? Де зараз футбольна Молдова, Азербайджан чи іншi колишні союзні республіки? Хто що виграв? Грузія має сьогодні в кілька разів більше гравців у європейських клубах, ніж ми, а де збірна Грузії? Тому не слід говорити, що ми гірші за когось іншого, треба цінувати і розвивати те, що ми маємо.

— Чи означає це, що ви в подальшому будете спиратись на молодих гравців? Яка тоді доля ветеранів, котрі грають за кордоном?

— Я вже казав і ще раз повторюю, що у паспорти ми нікому не заглядатимемо. Коли грає сьогодні Скрипник у бундеслізі на високому рівні, то буде грати і в збірній. Те ж саме стосується Лужного, Максимова та інших. Коли людина на виду, грає в основному складі сильної команди, тоді ми будемо її запрошувати. Коли ж гравець не може знайти собі команду, не грає постійно у складі, то чим він може допомогти збірній? Не ім’я і не вік, а конкретний стан гравця на момент виклику до збірної буде вирішувати, хто гратиме за збірну. У нас є збірна команда України, ніхто не збирається її розганяти і створювати нову.

— Чи ставили перед вами конкретне завдання в момент призначення на посаду тренера збірної, чи ви самі щось конкретне обіцяли? Чи створюватимете ви команду на перспективу, чи стоїть завдання вигравати вже?

— Говорити про завдання будемо після того, як пройде жеребкування відбіркових груп «на Європу». Ніхто не обіцяв і не обіцяє виграти все і одразу. Нам не треба більше встановлювати «мету». Одне скажу — будемо грати на перемогу в кожній грі. Але обіцяти конкретний результат було б несерйозно. У футболі все можливо, будь-яка сенсація чи випадковість. Робити одразу висновки я б не став. Я недарма казав, що не вважаю виступ нашої збірної у 2001 році провалом. Ми грали добре і все могло повернутися інакше. Та якби ми і вийшли до світового фіналу, проблеми рівня нашого чемпіонату це б не вирішило. Корені успіху закладаються в нашому чемпіонаті, і він має бути кращим. Над цим треба працювати і працювати, а вже потім ставити завдання все виграти.

— А може, піднімати наш футбол можна і за допомогою збірної? Хіба погано було б, щоб національна команда грала в різних містах, щоб кожен такий матч давав поштовх розвитку українського футболу в тому чи іншому регіоні?

— У нас немає стільки стадіонів. Ми ж не хочемо, щоб через поганий стан стадіону чи інфраструктури у Вінниці чи Житомирі нас штрафували ФІФА та УЄФА.

— А як же Андорра, котра приймала збірну України на стадіоні, де поле за розмірами не відповідає...

— Їм УЄФА дозволила, тому ми там і грали.

— Чому ж французів Андорра приймала не там, де нас, а на олімпійському стадіоні Барселони?

— Станемо чемпіонами світу, як французи, тоді і нас будуть так приймати.

— А може, і справді проблема в тому, що ми вже не ставимо максимальних завдань. Колись у союзні часи будь-яке місце, окрім першого, вважалось невдачею, тому і грали краще. А ми тепер говоримо, аби пройти, аби тільки потрапити...

— Нічого особливого при Союзі збірна не вигравала, принаймні коли я за неї грав. Були окремі успіхи, але загалом завдання були ті самі, що й зараз. А ті, хто вимагав лише перемог, просто не знав ціни тому футбольному багатству, яке ми тоді мали. Не цінували ми тоді того рівня, нам мало було. Тепер слід бути реалістами. А реально місця України у світовому та європейському рейтингу не такі вже й погані, враховуючи наші труднощі в економіці, коли людям часом не до футболу. Гадаю, що аби чогось досягти, слід бути реалістом і не ставити завдань, які не здатен виконати.

— Де ви зустрінете Новий рік?

— Звичайно ж, вдома, в сім’ї. Користуючись нагодою, хочу побажати читачам газети «День» у Новому році здоров’я і всіляких успіхів. А головне — давайте довіряти один одному, цінувати чужу і свою працю! Після невдач завжди приходять успіхи. Згадайте, як важко було цієї осені тренеру німців Феллеру після поразки від Англії вдома 1:5. Феллера критикували нещадно, але продовжували вірити в нього, в німецький футбол. Результат ви всі бачили, тепер Феллер — герой! Так і нам не слід кидатись в крайнощі. Будемо працювати і успіх обов’язково прийде. Давайте разом вірити в наш футбол, в його хороше майбутнє, в успіхи збірної України!

— Вже наступного року?

— Було б добре, аби так сталося. Зроблю для цього все можливе, все, що реально можна зробити.