Кожний нарід може лише тоді духовно і фізично розвиватись і рости, якщо його громадяни користуються повною свободою совісті, думки, слова та зібрань.
Михайло Сорока, український політичний діяч, дисидент, член ОУН

Чи має РОЗУМ права в Україні?

Сергій ПРОЛЄЄВ: Статус інтелектуала у суспільстві є однією з найбільш показових характеристик цього суспільства
25 листопада, 2009 - 00:00
«ХАРАКТЕР» / ФОТО ОЛЕГА РАСПОПІНА

Багато що у нинішній українській дійсності видається нерозумним, і цим, серед іншого, Україна відрізняється від більшості країн Європи. Але чим далі Україна «дрейфуватиме» в бік європейської спільноти, тим більшою буде у суспільства потреба долучитися до західної традиції раціонального ставлення до світу. Отже, щоб ознайомити українських читачів із сучасними набутками європейської та світової гуманітарної думки, Український філософський фонд вісім років тому розпочав видання книжкової серії «Сучасна гуманітарна бібліотека». Про неї — у розмові з доктором філософських наук, президентом Українського філософського фонду Сергієм Пролєєвим.

— Пане Сергію, чи немає парадоксу в тому, що Український філософський фонд у своїй книжковій серії «Сучасна гуманітарна бібліотека» вже вісім років поспіль видає твори не українських мислителів, а західних філософів?

— За цей період у серії видано понад 20 книжок. У ній читач знайде праці з філософії, політології, соціології, культурології, навіть етнології; отже йдеться не лише про філософську літературу. Серед авторів — Карл-Отто Апель, Славой Жижек, Макс Горкгаймер, Петер Слотердайк, Чарльз Тейлор, Ентоні Гіденс, Бернхард Вальденфельс та інші. Українські імена у переліку відсутні вже тому, що «Сучасна гуманітарна бібліотека» є серією перекладів. Вона зорієнтована на сучасну західну класику. Одне з її головних завдань — сприяти опануванню сучасної світової гуманітарної думки. Переклад творів визначних сучасних мислителів є однією з передумов і одночасно складових освоєння сучасного гуманітарного дискурсу. Завдяки перекладу його поняття та ідеї, спосіб аргументації та культура мовлення інтегруються до нашого інтелектуального обігу. Тому, хоча серед авторів немає українців, серія працює саме на вітчизняних інтелектуалів та й створюється їхніми зусиллями. А для цього треба бути на рівні того, що перекладаєш, редагуєш, коментуєш (адже в наших книжках чимало приміток, пояснень, додатків, яких вимагає науковий стандарт видання). Це складна і копітка справа, успішне виконання якої робить українських інтелектуалів гідними співавторами всіх цих книжок у нашій країні.

— Отже, завдяки таким просвітницьким проектам, як «Сучасна гуманітарна бібліотека», західне гуманітарне мислення дедалі більше стає присутнім в Україні. А от чи присутня українська думка в сучасному західному світі?

— Я б надто не акцентував на слові «західний». Йдеться просто про кращі, визначні досягнення сучасного гуманітарного розуму. Вони дозволяють робити наше мислення більш сильним і вправним, досягати продуктивних результатів. Це інтеграція у світову думку, а не наслідування певної культурної традиції на противагу іншій.

Західна гуманітарна думка та українська гуманітарна думка — різні за масштабами величини, порівнювати їхній вплив одна на одну було б некоректно. Але що стосується співробітництва, наукових контактів, то ситуація розвивається позитивно. Чимало фахівців, у тому числі молодих, попрацювали в європейських та американських університетах, здійснюють дослідницькі проекти. Важливо, що ці зв’язки стають все більш регулярними, усталеними і, так би мовити, системними. Відбувається нормальний фаховий діалог, у якому українські колеги виступають не «вічними учнями», а гідними співрозмовниками. Міг би навести чимало прикладів цього. Наприклад, перше число «Філософської думки» (нашого провідного філософського журналу) за 2010 рік буде присвячене сьогоденню французької філософії. Більша частина його складатиметься зі статей французьких авторів, які ще ніде не публікувалися, деякі підготовлені саме для нашого журналу. Якщо авторитетний автор віддає свою статтю для першої публікації в іноземне видання, то це є свідченням поваги і конструктивних стосунків. Уявити подібне видання за радянських часів — і не лише в Києві, а й у Москві — було просто неможливо.

Так само більшість творів «живих класиків», перекладених у серії «Сучасна гуманітарна бібліотека», мають передмови авторів, написані спеціально для українського видання. І це не суто ритуальний момент. У них вони пишуть про співпрацю з українськими колегами, висловлюють подяки, згадують поїздки в Україну. Це жива тканина інтелектуального життя, все більшою мірою західні та українські гуманітарії стають колегами у спільній справі. І ця тенденція дає надію.

— А українському суспільству потрібна ця інтелектуальна діяльність?

— Одну із своїх статей я почав словами «Розум в Україні не має прав». У цьому полягає, на мій погляд, одна з ключових проблем суспільного і соціального розвитку України. Через особливості нашої історії розум, представлений насамперед раціональним, неупередженим мисленням і професійною компетентністю, не здобув тієї автономії і тієї ваги у вирішенні всіх без винятку проблем, як ми це спостерігаємо в Європі і в західній традиції. Ми не маємо тієї автономії розуму, яка є важливим, невід’ємним, базовим елементом європейської культури. Цим багато що визначається.

У контексті української дійсності інтелектуали — це радше маргінальний елемент, який обслуговує інтереси інших сил: багатства, влади, навіть колективного підсвідомого. Актуальні запити на інтелектуалів, на професійне мислення, навіть на наукові відкриття в Україні радше виняток. Але це не означає, що такої потреби немає у суспільства. Це — нагальна вимога суспільного розвитку. Адже очевидно, що без вагомої ролі інтелектуалів узагалі, без науки, що розвивається належним чином, жодне сучасне суспільство не має перспективи. Відсутність в Україні усвідомлення цієї потреби та відповідної підтримки з боку держави говорить лише про граничну недалекоглядність нинішнього українського політикуму і всіх так званих еліт. Вони не гідні цього імені через їхню цілковиту неспроможність виконувати роль соціальних лідерів і усвідомлювати проблеми, які стоять перед суспільством і які конче необхідно вирішувати.

Одним із важливих суспільних завдань є, поза сумнівом, діяльність розуму як незалежної та впливової інстанції. У нашій дійсності ми маємо ситуацію, коли найважливіші питання вирішуються на догоду корпоративним інтересам, на догоду великому капіталу, на догоду певним політичним силам. Вирішення проблем визначають інтереси, часто корисливі до нестями, і майже ніколи — вимоги самої справи. Вельми мало ситуацій — напевно, у важливих питаннях ми їх взагалі практично не знайдемо, — коли способи вирішення проблем визначаються як слід, через їхній раціональний аналіз та об’єктивне дослідження. Тобто у той єдино ефективний спосіб, якого вимагає неупереджений розум і в застосуванні якого полягає покликання інтелектуалів. Це одна з головних причин невдач, утрат, кризових станів, із якими постійно стикається наше суспільство.

— Чому ж так відрізняється ставлення до розуму, до інтелектуалів у західному суспільстві та в Україні? От подивіться, наприклад, на американські та європейські часописи першої половини листопада: «Фіѓаро» публікує есеї французьких філософів Андре Глюксмана та Шанталя Дельсоля, «Нью-Йорк Таймс» — статтю словенського культуролога Славоя Жижека, «Газета виборча» та білоруська газета «Наша ніва» подають розлогі публікації, присвячені щойно померлому французькому філософу Клоду Леві-Стросу, а в українських часописах — нічого подібного. Що це — страх перед розумом чи байдужість до інтелектуалів?

— Не думаю, що в цьому випадку щось визначає страх чи упередженість, бо важко уявити, чим засновник структуралізму, один із найвизначніших гуманітаріїв ХХ століття Клод Леві-Строс міг не догодити українським мас-медіа. Радше маємо повну індиферентність до питань, пов’язаних із інтелектом узагалі. Хоча трапляються й інші приклади — коли кілька років тому пішов із життя Жан Бодріяр, «Книжник-ревю» надрукував підбірку із цього приводу. Це реалії, в яких ми живемо. Якась, по суті, жалюгідна подія світського життя привертає набагато більшу суспільну увагу, ніж насправді знакові події у сфері інтелектуального життя, в тому числі світового. І нікому через це не соромно. Це ще одне свідчення, наскільки ми за суттю своєю нецивілізовані люди.

— А чи немає у такому ставленні суспільства до розуму провини самих інтелектуалів? Неможливо собі уявити, приміром, швейцарського славіста Жоржа Ніву, який підробляє на парламентських виборах, або філософа Саймона Крічлі, який працює у виборчому штабі кандидата в президенти США. Натомість чимало українських інтелектуалів можуть похвалитися тим, що заробляють на виборах.

— У цьому питанні треба вирізнити два аспекти. Ми знаємо чимало прикладів, коли видатні інтелектуали брали активну участь у різних суспільних процесах, були експертами, консультантами провідних політиків чи політичних сил, авторами певних політичних проектів. У цьому немає нічого поганого. Роль інтелектуала — не лише писати книги й щось обмірковувати у тиші свого кабінету. Інтелектуал багато що визначає у житті суспільства, має свою сувору відповідальність. Я далекий від думки сакралізувати цю постать та приписувати їй роль якогось пророка, що показує світлий шлях, усіх напучує тощо. Проте одне із завдань інтелектуала — відкривати нові можливості розвитку, розробляти й пропонувати суспільству продуктивні сценарії його життя, зокрема рішення за кризових обставин. Така співпраця інтелектуала із владою або його участь у великих соціально-політичних проектах є цілком нормальною.

Інша справа, коли інтелектуал стає обслугою наявних економічних, політичних, часто просто кон’юнктурних, корпоративних інтересів. Ось така роль інтелектуала, безумовно, не може викликати поваги. Часто вона відверто ганебна. Адже фактично обслуговуючи недалекоглядні, навіть згубні для суспільства ініціативи і проекти, інтелектуал стає посібником сил, долати вплив яких він покликаний за суттю своєї справи. Тут він зраджує самого себе. Тому ми маємо розрізняти справді конструктивну роль інтелектуала і його участь у суспільних перетвореннях, у підтримці й осмисленні важливих, потрібних суспільству ініціатив із одного боку, і перетворення інтелектуала на простий робочий інструмент, що обслуговує цілковито корисливі та шкідливі для суспільства інтереси, — з іншого.

— Якою мірою зусилля інтелектуалів, втілені, зокрема, у таких просвітницьких проектах, як серія «Сучасна гуманітарна бібліотека», здатні нормалізувати взаємини розуму і суспільства? Чи воно у найближчому майбутньому погодиться на звичний для цивілізованого світу особливий статус критичних інтелектуалів?

— Статус інтелектуала у суспільстві є однією з найбільш показових характеристик самого цього суспільства, зокрема потенціалу його розвитку. В тій соціальній системі, яка склалася сьогодні в Україні, важко очікувати якихось радикальних змін у статусі інтелектуалів, науки, розуму взагалі. Але із цього зовсім не випливають песимістичні висновки. Бо суспільство перебуває у процесі самовизначення, у процесі поступу, і те, що неможливо сьогодні, стане нормою завтра. Поза сумнівом, зміни відбуваються, в них є чимало позитивних тенденцій — можливо, не дуже помітних на тлі безлічі нинішніх кризових та негативних явищ. Однак, попри всі негаразди, ці тенденції помалу прокладають собі шлях і непомітно змінюють соціальну тканину нашого життя.

Якщо говорити про перспективи, то, безумовно, статус інтелектуала у суспільстві — це не продукт діяльності лише самого інтелектуала. Це результат зусиль усього суспільства. Праця з досягнення порозуміння між суспільством та інтелектуалами, як і вкрай важлива робота з розвитку самої інтелектуальної спільноти України, реально відбувається, хоча й не тими темпами і не з тією інтенсивністю, як хотілося б. Існування низки продуктивних, бодай і невеликих за масштабами, проектів у галузі інтелектуальної діяльності дає надію. От як наш скромний видавничий проект, який упродовж восьми років, разом із іншими зусиллями в цій царині, вже помітно змінив ситуацію з гуманітарним перекладом в Україні. А це змінює якість гуманітарного, зокрема філософського, мислення в нашій країні. Якщо порівняти деякі особливості інтелектуальної ситуації десять років тому і сьогодні, то, безумовно, побачимо реальні надбання, які можуть бути підставою для стриманого оптимізму. Який, щоправда, буде виправданий лише у тому разі, якщо ми не опустимо руки й продовжуватимемо роботу у тому ж напрямку, з належною енергією. Це, можливо, нелегко за нинішніх обставин, але просто необхідно, якщо ми хочемо залишитися на рівні свого інтелектуального покликання.

Віталій ПОНОМАРЬОВ
Газета: