Cоціально-генетична спадщина геноциду і тоталітаризму в Україні та шляхи її подолання

Тлумачення самих понять тоталітаризму і геноциду завжди було контроверсійним у західному радянознавстві. Гострі дискусії точилися як навколо дефініювання, так і навколо ідей, які вкладалися в ці поняття. Чимало західних науковців, які отримали вищу освіту під час В’єтнамської війни, вважали США центром світової реакції проти національно-визвольних змагань підколоніальних народів й наукові дослідження подібності між режимами Сталіна й Гітлера сприймали як ідеологію «холодної війни». У 1986 р., наприклад, найпрестижніший американський слов’янознавчий журнал «Slavic Review» опублікував дискусію між Робертом Турстоном і Робертом Конквестом, у якій перший доводив, що у підсталінський період, за винятком «аберації» єжовщини, радянська система ніколи не ѓрунтувалася на страхові. Саму ж єжовщину він розглядав як прояв масової істерії1. І навіть у 1995 р. Аббат Гліссон — професор Браунівського університету в книзі «Тоталітаризм: Внутрішня історія Холодної війни» дуже скептично ставиться до ідеї, що тоталітаризм узагалі мав місце в історії ХХ століття. Навпаки, він пояснює популярність самого терміну у посткомуністичному світі прагненням певних сил уникнути особистої відповідальності за свої вчинки під час старого режиму. Він пише: «Отже, нині прихильники слова мають новий добір союзників: російських інтелектуалів і науковців, яким здається, що немає іншого терміну, що так відповідає досвіду їхньої країни, як тоталітаризм. Так само як у Німеччині після Другої світової війни, тут є елемент самореабілітаційний. Тобто, якщо країна (і сама особа) була в кігтях «тоталітаризму», не можна її звинувачувати — або не дуже... Але зовсім неясно, чи за щораз більшим використанням цього терміну в Росії та інших пострадянських краях ховається щось більше, аніж пошук шляху уникнення вини, експресія образи чи «об’єднання у колектив»2.

Таким чином ставиться під сумнів правомірність визначення сталінської політики в Україні як геноцидної. Отже, як сказав філософ Людвіѓ Вітѓенштайн, потрібно заново дефініювати наші терміни.

На моє тверде переконання: для науковця, ознайомленого з тим, що справді трапилось у часи сталінщини, заперечення самого факту існування тоталітаризму — цілковитий нонсенс. Бо тільки режим з безпрецедентною владою та повною монополією на засоби масової інформації міг маніпулювати одним суспільним класом (робітники) для нападу на інший, проти якого він ніяких суттєвих претензій не мав (селянство). Тільки такий режим міг переконати нормальних людей у неминучості та закономірності існування замаскованого ворога будь-де і в будь-кому й культивувати у суспільстві необмежену підозріливість під гаслом «класової пильности» всередині свого оточення. Сьогоднішня Україна має на своєму тілі виразні нашарування деформацій, отриманих у сталінському періоді. Причому це стосується практично всього суспільного організму — економіки, політики, культури, релігії, генетики тощо.

Що ж трапилося у сталінському періоді?

По-перше: суспільство було засмоктане державою. І це наслідок тоталітаризму у його класичному сенсі, бо тільки така система тотального насильства й страху, як сталінська, зуміла повністю знищити громадянське суспільство й поставити натомість нього державу3.

По-друге: було в масових масштабах штучно й насильницьки поставлено російський національний зразок натомість українського національного зразка. І це геноцид у класичному сенсі4.

Радянський старий режим можна розглядати як тимчасово успішну спробу створення альтернативи загальносвітовій цивілізації. Альтернативи надзвичайно агресивної, від котрої гостро відходила небезпека для іншої сторони. Вижити такий суспільний лад міг лише при умові постійного тиску на суспільство, лише пожираючи самого себе, усі зони самодіяльности, індивідуальности, або ведучи постійні війни з представниками т. зв. світового імперіалізму. СРСР і справді постійно вступав у збройні конфлікти з іншими країнами, проте все зростаюче технічне відставання від Заходу завадило йому розв’язати третю світову війну. Отже, весь тиск ідеологічного й репресивного апарату було перенесено в середину самого себе. Інтелектуально й економічно радянський лад самоізолювався (після Другої світової війни на периферії т. зв. народних демокартій) від стихійних контактів зі світовою цивілізацією.

Ще один суттєвий момент. Підѓрунтям тоталітарної системи в СРСР (до речі, як і у Третьому Рейху) був націоналізм. Великоросійський націоналізм у дуже специфічній його формі т. зв. пролетарського інтернаціоналізму, який лише паразитував на притягальній силі соціалістичних ідей, оскільки з ідеології соціалізму було вилущено такі важливі його компоненти, як демократизм суспільства, захист суверенних прав особи, нації, держави. Зрештою саме поняття соціалістичного гасла свободи було зведено до славленої рівності всіх і усвідомленої (читай: примусової) необхідності постійної боротьби. Було велике лицемірство в ідеологічній радянській доктрині: при позірному запереченні будь-якого націоналізму тим не менш активно культивувався міф «старшого брата», «великого и могучего русского языка» як «языка межнационального общения», російської літератури й культури як прапороносця світової літератури й культури, російської історії як історії постійного звільнення росіянами інших народів від соціального й національного гніту. Так виправдовувалися всі завойовницькі війни російських царів, асиміляція інших народів вищерозвиненою російською культурою.

Під такою ізоляцією українська культура починала звикати до міфу, що російська культура — це не просто частина світової культури, вона сама є світовою культурою. І під тиском універсальності російської моделі як єдиного стандарту культурних цінностей сама українська культура була відірвана від власних джерел і переформована у світлі відносин до «старшого брата». Десятиріччя тому штучність цього процесу чітко відзначив Богдан Кравченко, оглядаючи суспільні процеси в підрадянській Україні в 1930-х рр., — промислова політика виснаження інвестиційного капіталу з України і відмова Україні в засобах виробництва закінчених товарів для своїх власних потреб, масова репресія проти всіх і всього, пов’язаного з політикою українізації попереднього періоду, применшення ролі української мови в галузях освіти, культури й засобах масової інформації, знищення самої структури партії та інтелігенції, створення натомість майже від нуля нових. Може навіть важливіший, аніж величезні людські втрати цього десятиріччя — зміст нової культури, насадженої в Україні. Пише Кравченко:

«Занепад україномовної преси в 1930-х рр. означав, що українська мова не могла служити засобом модернізації. Ті, які шукали доступ до знання й думки, були вимушені дедалі більш отримувати їх через російську мову. Відбулася ѓрунтовна зміна змісту публікацій. Газети й журнали, які раніше артикулювали національні цінності й служили засобами національної мобілізації, тепер фокусували увагу на боротьбі проти найменшого прояву української індивідуальности. Монотонні напучування перевиконати плани і пеани геніям Сталіна також переповнювали сторінки російської преси. Але в Україні було гірше. Центральним фокусом коментарів щодо національного питання був наголос, що український розвиток — і культурний, і економічний — можливий тільки через медіяцію Росії. Позбавлена незалежного існування, українська культура й думка була зменшена до вузького провінціалізму навіть за стандартами сталінського СРСР. Одночасно російський культурний вплив на республіку пришвидшився. Понад 200 українських п’єс було заборонено й десятки українських театрів були зачинені, водночас кількість російських театрів зросла від 9 у 1931 р. до 30 у 1935 р. У музиці — в 1934 р. було опубліковано понад 500 «нових пісень», здебільшого «найкращі твори російських композиторів», водночас найліпші представники української музики були усунуті від обігу. Наказувалося музеям перестати «ідеалізувати козацьку історію», коли фігури російської історії були реабілітовані. В 1937 р. проти республіки було висунуто обвинувачення в тому, що вона не святкувала «перемоги Петра Великого під Полтавою». Було випробувано всі можливости в боротьбі проти того, що «На фронті культури» називали «націоналістичною теорією специфічности України»5.

Наступ проти українства в 1930-х рр. спричинив розрив процесу його природного національного розвитку. Інерція від десятиріч наслідків тих трагічних подій призвела до популярних сумнівів щодо істинного змісту самої української історії й культури, а фізична відірваність від поколінь визвольних змагань і Розстріляного Відродження зумовила, що покоління шістдесятників виросло фактично без виховання попередниками. Ще під час Радянського Союзу покійний Іван Лисяк-Рудницький відзначав, що шістдесятники були інтелігентами першого покоління з такою несистематичністю освіти й інтелектуального виховання, при якій провінційність стає неминучою. Комплекс неповноцінності завжди сприяє розвитку своєї протилежності, тенденції втечі до міфу. Це проявляється сьогодні у популярності серед певних кіл української творчої інтелігенції таких неймовірних «відкриттів», як, напр., що інопланетяни приїжджали в передісторичну Україну-Орітанію і допомагали стародавнім санскритомовним українцям-орійцям будувати степові піраміди й колесо світової цивілізації, що прадавня Україна — батьківщина слонів та будівельників культур від перуанської, етруської до центру праукраїнців стародавньої Палестини, Русалиму. Треба відверто й чітко сказати, що таке інтелектуальне дилетантство, висміяне ще неперевершеним Остапом Вишнею, — зворотня сторона комплексу неповноцінності, і по суті є ніщо інше, як специфічний прояв внутрішнього інтелектуального більшовизму, оскільки ставить за мету чергову сакралізацію світогляду нації замість осягнення справжніх глибин свої історії, культури, проблем та реальностей сьогоднішнього дня.

Інтелектуальна аморфність інтеліѓенції має свого двійника у політичному дискурсі. Ще в 1963 р. Іван Лисяк-Рудницький ідентифікував те, що згодом еволюціонувало у теперішню партію влади. Рудницький зауважив, як хрущовські реформи фундаментально змінили позицію підрадянської України. Створення раднаргоспів, розпуск МТС і передача технічного обладнання колгоспам, зростання питомої ваги республіканських бюджетів у всесоюзному бюджеті від 5-ї частини у 1953 р. до більше половини у 1958-му році означало смерть гіперцентралізованої сталінської системи й відродження територіальних партійно-бюрократичних еліт, які закономірно почали захищати свої територіальні інтереси від центру. І хоч в Україні тенденції росту територіальної самодіяльності були досить слабосилими й повністю позбавленими національного змісту, та все ж досить означеними і стійкими. Рудницький писав: «Ми були б дуже наївними, коли б у сучасній українській радянській бюрократії хотіли б бачити затаєних «мазепинців» або хоч би навіть комуністичних «націонал-ухильників» у стилі 1920-х років». Він побачив таких людей, вихованих сталінською системою як абсолютно чужих до будь-яких проявів націоналізму. Але він розумів також, що корпоративні інтереси з’явилися, вони неминуче шукають захисту та успіху, об’єктивно приймають національно-територіальну суть. Тим, хто звинувачує багатьох сьогоднішніх господарників та політичних діячів у їхньому компартійному минулому і пристосуванстві, треба знати, що таке переродження Лисяк-Рудницький передбачав і вважав неминучим. «Ми не помилимося, — писав він, — якщо цих людей уважатимемо передусім за безоглядних кар’єристів, а в кращому випадку за добрих адміністраторів та господарників, що позбавлені ширших ідейних обріїв», оскільки вони зазнали «довгого й ѓрунтовного дресирування й приглушення морального інстинкту та здібности до незалежного політичного думання», проте «скупчення крайових економічних інтересів в одну організовану спільноту сприятиме поглибленню «територіального патріотизму» серед верстви, що управляє Українською РСР»6.

Витоки сучасних політичних еліт різняться своєю природою. Це практично дуалізм, сплет і взаємозаперечення, взаємонесприйняття. Українська компартійна бюрократія породила нинішніх прагматиків, т. зв. реалістів, речників економічних реформ, і водночас садівників страху й безнадійности. Денаціоналізована, деідеологізована, вона, закономірно, редукує політичні дискурси економічної утопії, позаяк єдина її ідеологія — ідеологія корита, з якого можна їсти, нарешті наїстися і переїстися... Кримінальні структури, побудовані за зразком компартійної дисципліни (авторитети, злодії у законі) також закономірно пережили кризу, «рубашку рванув на груди», «шавка» стріляє в «авторитета», а за цим побивається уся есендівська мас-медіа — що се робиться, якщо у злодіїв, убивць нема порядку?

Інша, потенційно програшна сторона — національна демократія. Себто інтелігенція першого покоління, себто політичний істеблішмент, замкнутий на нарешті відкритому «славетному» минулому. Даруйте лапки, бо минуле було направду славетне. Лапки поставив не я, історик України, — лапки, чи лабета поставила навіть не історія України, їх поставила сучасність. Романтична, дезорієнтована, неосвічена, геніальна, українська творча інтелігенція — основне джерело успіхів української держави — просто не бачить реальних імперативів, тому безсило здала свої позиції у патовій ситуації. Ситуації, в якій будь-який рух, рухливість потребує неабиякої відваги, оскільки що не зробиш — на гірше. А нерухомість то смерть. Традиційний національний міф, сформульований тим же Остапом Вишнею, — «якось воно буде» — почав домінувати серед представників творчої інтелігенції, які були при владі. Проголошення державної незалежності багато хто сприйняв як остаточний результат, не усвідомлюючи, що проголошення — це ще не створення справжньої держави, політичної нації, здорового суспільства. Це просто початок великої та важкої дороги.

Національна демократія зі своєю традицією поваги до інших народів країни — єдиний шанс, єдиний шлях, котрий нині губиться в політичних інтригах, невмінні, небажанні, неготовності сприйняти політичні реалії, гра в політичну опозицію до влади почала набувати характеру імітації політичної діяльності в той час, коли партія влади імітувала гру в реформи. Національні демократи замкнулися самі в собі. Заласкана, зализана лаштунковими блюдолизами, засліплена привидом влади, українська національна демократія не дає собі звіту у своїй відповідальності перед світовою спільнотою і перед власним народом. Це вже не «великий експеримент» — це великий шанс і велике тестування на свободу нації, держави, людини. Фактично це тест для Європи і для світу. Останні 350 років української історії практично вичерпали весь запас варіацій. Досить кинути оком на колосальні людські, економічні, духовні втрати України хоча б у цьому столітті, щоб збагнути, що Україна — член людської родини — у небезпеці. Ще один виток соціальних експериментів, ще одне повернення до мертвої букви марксистсько-ленінської догми — і катастрофа може бути непрогнозованою і некерованою. Державна незалежність для України є необхідність, передумова виживання українського народу та його культури. І треба сказати відверто — це незалежність насамперед від Росії, від російського намагання виховати молодшу сестру своїм робом.

І територіальна еліта зі старих владних структур, і національно-духовна еліта з творчої інтелігенції виявилися абсолютно не підготовленими для незалежности, не було в них ані твердого рішення шляху економічного моделювання нової держави, ані можливості виконати експертизу. Усезагальне збіднення населення — це продукт дезінтеграції старої командної системи економіки при умовах, які далеко не сприяють розвитку приватного виробничого капіталізму. Олександр Мотиль правильно написав, що коли Україна отримала незалежність, на її території були, може, 10 економістів, які мали хоч загальне уявлення про те, як працює економіка західних країн7. Це означає, що коли політичні діячі отримують економічні поради, серед їхніх радників з економічних питань з однаковими дипломами є може тільки декілька, які знають, про що йдеться, — і в декілька разів більше тих, що повністю некомпетентні; себто ті, які повинні приймати рішення, не мають інтелектуального обладнання для справжньої оцінки своїх радників та їхніх поручень8. Результати досить відомі: малорозвинена держава, неспроможна контролювати командну економіку, тінізація, нежиттєздатна система організації держави й суспільства9.

Ключ до розуміння справжньої думки тодішніх представників територіальної еліти можна відшукати в малодоступній, химерній книжці Дмитра Видріна й Дмитра Табачника «Україна на дорозі ХХІ століття», де автори вбачають як складову частину української національної ідеї «вже сформований радянський традиціоналізм»10. Одночасно вони пишуть про потреби інтеграції з Росією, без якої Україна залишається «самотня». Вони серйозно вважають, що західні країни займаються таємною конспірацією з метою деіндустріалізувати посткомуністичні країни і що тільки Росія спроможна захистити Україну й країни СНД від глобальної претензії США. Вони вбачають економічний порятунок України не в нових приватних фірмах, але в фінансових промислових групах, у грандіозних проектах. Фінансово-промислові групи — це фактично план відновлення економічної системи «розвинутого соціалізму»11. І це погляди двох найвпливовіших діячів президентського оточення.

З політичною культурою, успадкованою від старого режиму, українське суспільство поки ще не має інтелектуальних і ціннісних передумов демократичного політичного дискурсу.

Я зовсім не безнадійно дивлюся на перспективу України. Але я не можу не бачити найбільшої втрати останніх п’яти років — втрати політичного консенсусу референдуму щодо незалежності. Політичне відродження комуністів під гаслами повернення до СРСР, тобто скасування результатів цього референдуму — найчіткіша ознака цього. Звісно, п’ять років — замалий строк для повного формування політичної нації й громадянського суспільства, її структурування, навіть для самолікування фактично здеформованого тоталітаризмом і геноцидом суспільства. Але навіть початки відсутні.

«Західні» рецепти для посткомуністичного світу не можна впровадити в життя за один рік, але такі рецепти обѓрунтовані на століттях досвіду найуспішнішої суспільно-політичної еволюції в історії людства. Приховані спроби територіальної еліти втікати від них і неуспіх духовної еліти розуміти їхню суть стають у центрі суспільно-політичного тупика сьогоднішньої України. Сприймання таких понять, як демократія, відкрите громадянське суспільство, ринкова економіка, повернення власної культурної та духовної спадщини, освоєння новітньої західної думки — це перший крок, без якого неможливий наступний. При такому кроці немає ніякої причини думати, що Україна не зможе з часом розвиватися як нормальна європейська нація. Але без цього неможливо витравити із себе раба, неможливо подолати інерцію більшовизму, звільнитися від мертвої руки минулого, яка хапає за горло живих.

1 Slavic Review, LXV: 2, Summer 1986, pp. 213-244, особливо 243.

2 Gleason Abbolt. Totalitarianism and the Cold War: A Personal View// Newsnet: The Newsletter of the AAASS. XXX: 4, September 1995, p. 3.

3 Тут маємо на увазі класичне поняття тоталітаризму за Ганною Арендт, в повнокровній формі постійної рухливості цілого політичного механізму й соціального організму, щоб не мали можливість сформуватися навіть обмежені Interessengemeinschaften усередині офіційних структур, які могли обмежити повну владу диктатора. Це існувало в СРСР тільки в 1928 — 1953 рр. У цьому сенсі першими жертвами радянського тоталітаризму були обвинувачені шахтинської справи в 1928 році, останніми — Берія й члени його оточення в 1953 р., та знак кінця тоталітаризму в класичному сенсі — це усунення Хрущова коаліцією груп інтересів на чолі Брежнєва й Косигіна в 1964 р. За часів т. зв. застою в СРСР зберігалися успадковані від сталінщини структури, але без такої безкінечної рухливості знищення старих структур (і кадрів) і поставлення натомість них нових структур (і кадрів), що було однією з характерних рис сталінського тоталітаризму.

4 Тут маємо на увазі класичну дефініцію Рафаєла Лемкіна: «Взагалі, геноцид не безумовно означає безпосереднє знищення нації, за винятком того, коли це зроблено масовими вбивствами членів нації. Навпаки, ми хочемо, щоб він означав скоординований план різних дій, спрямованих на дезінтеграцію політичних і суспільних інституцій, культури, мови, національних почуттів, релігії, економічного існування національних груп, та знищення особистої безпеки, свободи, здоров’я, гідности, навіть життів членів таких груп. Геноцид по суті спрямований проти даної національної групи як групи, та акції проти осіб напрямовані на них не як на індивідуумів, а як на членів групи... Геноцид має два моменти: перше — знищення національного зразка поневоленої групи; друге — імпонування зразку поневолителя. Це імпонування може бути зроблено чи на поневолене населення, якому дозволено залишитися, чи безпосередньо на дану теритроію після усування населення й колонізації її членами поневолительної нації» Raphaёl Lemkin. Axis Rule in Occupied Europe. Washington, 1994. p. 79.

5 Krawchrenko Bohdan. Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine. — London, 1985. — pp. 140-141.

6 Лисяк-Рудницький Іван. Історичні есе. — К., 1994. — Т. 2, С. 311.

7 Motyl Alexander. Dilemmas of Independence: Ukraine After Totalitarianism. — New York, 1991. — pp. 137.

8 Особиста інформація від колишніх радників відомих політичних діячів України.

9 Див. Мейс Джеймс. Українська клептократія// Політична думка. — 1994. —№ 4. — с. 28-30.

10 Видрін Дмитро, Табачник Дмитро. Україна на порозі ХХІ століття: Політичний аспект. — С. 31.

11 Про державну економічну стратегію, див. Рожков Сергій. Україна: ремонополізація замість реформ// Політична думка. — 1995. — № 1. — с. 34-42.