Хто не береже честі своєї рідної мови, той підкопує основи своєї нації.
Іван Огієнко, український вчений, єпископ, митрополит УАПЦ, предстоятель УГПЦК, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви, педагог

ДЕСЯТЬ РОКIВ У ПОШУКАХ ВЕКТОРА

Роздуми про «осколковий синдром» української державності
17 серпня, 2001 - 00:00

Десять років, звичайно, дата. Щоправда, в Ірані кажуть, що «перші тридцять років найважчі», але все ж таки… Отже, час підбивати хоча б деякі проміжні підсумки. Зрозуміло, в ці дні і навіть тижні буде написано багато, навіть дуже багато про те, що було, що є, що буде, чого нам не вистачає, або навпаки — вистачає занадто, як все це оцінювати тощо. Але все ж думається (за досвідом минулих, «менш круглих» урочистостей), що одна серйозна проблема становлення української нації (яка насправді далеко ще не склалася остаточно) і, зрозуміло, — її державності — буде знову обійдена увагою. Не думаю, що звернення автора до цієї теми виявиться єдиним, швидше, навіть упевнений у зворотному. Але говорити про «комплекс невизнаної великодержавності» будуть, напевно, в емоційному, рідше — у філософському, але навряд чи — в практичному ключі. А проблема тим часом надто серйозна, на неї «зав’язані» майже всі основні труднощі нашого надміру тривалого «перехідного періоду».

Але передусім, — про що взагалі йдеться? Щоб зрозуміти це, треба звернутися до недавньої історії. СРСР був наддержавою. Він був нею у військовому, політичному, економічному, культурному та ідеологічному планах. Можна сперечатися про те, наскільки справді радянська економіка відставала від американської, чи міг політичний та ідеологічний вплив СРСР дійсно на рівних суперничати з аналогічним впливом США, чи існував «приблизний паритет» військової моці, або перевага в ядерних і звичайних озброєннях залишалася за Москвою, але факт залишається фактом — Радянський Союз був «універсальною», «всебічною» наддержавою, що спиралася, до того ж, на тисячолітню традицію російської великодержавності. І, на відміну від багато в чому схожої на нього наддержави ХIХ століття — Британської Імперії (і той, і друга, на відміну від США, були колоніальними утвореннями, хоча й дуже різними буквально у всьому), Радянський Союз був (незважаючи на нагромадження «братнiх республік») цілісною, навіть суперцілісною державою. Проти «метрополії» могли затято, а частіше — приховано боротися «національні околиці», але усвідомлення себе «частиною великого цілого» залишалося завжди і приємно пестило самолюбство.

Україна ж в цій системі «імперських координат» посідала абсолютно незвичайне місце. Будучи, на відміну від Метрополії — Росії (і в цьому певний парадокс) «вітриною» цієї наддержави (так само, як і Східна Прибалтика) і маючи одночасно ключове, системоутворююче значення, Україна (саме вся Україна, не тільки формована національна еліта) сприймала себе як «велику частину великого цілого». Тому, коли в 1991 році на руїнах СРСР виникла, в тому числі, й українська держава, і в Києві, і в селі Нижні Грицьки, і загалом навіть у Москві всі, швидше інстинктивно, ніж усвідомлено чекали, що та «найбiльша частина» природним, майже автоматичним чином трансформується у «просто» нову велику державу. Нехай у не цілком повноцінну, ослаблену економічною кризою та ідеологічним сум’яттям; нехай «велику державу другого плану» — обмежену своїм впливом і значущістю лише Європою; нехай, нарешті, у велику державу з дуже слабко вираженою військовою компонентою величі (її з самого початку у нас майже ніхто не сприймав усерйоз), але все ж таки велику державу.

Я не випадково так наполегливо акцентую на цій обставині увагу читача. Суто психологічна установка, що спирається фактично лише на політичну традицію та абстрактну статистику (все ж таки за територією та населенням ми справді друга Франція, а Київ дiйсно більший, ніж Париж), означала цілком конкретні і, як виявилося пізніше, надзвичайно сумні практичні наслідки. Смішно (хоч це сумний сміх), але в державі та суспiльствi, що офіційно відкинули соціалізм, все сталося суворо за Марксом — ідея, що опанувала масою, стає матеріальною силою. Силою, яка стихійно, але цілком реально визначає політичний та економічний курс країни не тільки в стратегічних питаннях, але навіть у багатьох дрібницях.

Парадигма розвитку, властива, нехай пробачать мені читачі цю тавтологію, «країнам, що розвиваються», виявилася абсолютно неприйнятною як для еліти, так і для так званого «простого» народу України. Адже відмінності з тими концепціями та ідеями, які забезпечують подальше просування вперед вже розвиненим країнам, тут більш ніж істотні.

У нашому повсякденному житті нам ближчі за все соціальні та економічні проблеми, тому про них і скажу. Відомо, що європейські країни страждають від надлишку пенсіонерів, які створюють «фінансовий перегруз» для місцевих систем соціального забезпечення і державних фінансів загалом. Тому в Європі прагнуть підвищити пенсійний вік, а також всіляко стимулюють зайнятість пенсіонерів. Але така соціальна політика для нашої країни є чистою води безумством! Задихаючись, з одного боку, під тягарем надмірної робочої сили, а з другого — маючи економіку, що жорстоко страждає від нестачі внутрішнього платоспроможного попиту, наша держава мала б діяти прямо протилежним чином — прагнути, за рахунок великої кiлькостi непрацюючих, але отримуючих хоча б трохи пристойні пенсії немолодих людей зменшити безробіття і збільшити цей самий попит.

Другий приклад — у принципі розвинені держави, що спираються на високотехнологічні сектори економіки, зацікавлені у «відкритих» правилах міжнародної торгівлі. Зрозуміло, ця «відкритість» вельми відносна (про що свідчать, зокрема, численні антидемпінгові розслідування проти України, що є, по суті, усього лише нечесною конкуренцією на державному рівні, яку не можна офіційно вважати господарським злочином тільки тому, що формально це рішення якої-небудь Європейської комісії, а не компаній, інтереси яких ця комісія лобіює). Але все ж загалом у митній і квотній політиці розвинених країн діє принцип — «чим нижче (мито) і менше квот — тим краще».


Але держава зі слабкою економікою (така, як наша) навпаки, потребує жорсткого, відвертого протекціоністського захисту свого виробника! Врешті-решт навіть дорожче і менш якісне українське продовольство (якщо воно дійсно таке, що не є фактом) — це все ж таки краще, ніж прекрасний дешевий продукт, який не можеш купити з огляду на цілковиту відсутність грошей (бо твій завод закрився, не витримавши конкуренції…)!

Далі, довгострокова економічна стратегія розвинених країн звичайно будується на визначенні ряду сегментів ринку, за ведучі позиції на яких вони наполегливо борються навіть не роками — десятиріччями, вкладаючи в це великі кошти, а якщо треба — кидаючи на важелi весь свій політичний, а іноді й військовий вплив. Однак якщо країна, що розвивається, буде діяти подібним чином, у неї ніколи не вийде нічого путнього. Не вистачить ані впливу, ані ресурсів (як це відбувається нинi в процесі наших відчайдушних спроб втримати статус «великої морської», «великої авіаційної», «великої космічної» тощо, назвемо їх так, «технологічних великодержавностей»).


Для країни, економіка якої тільки починає ставати на ноги, ефективною є зовсім інша концепція, яку іноді влучно називають аморфним ростом. Тобто відбувається просте заповнення вільних, а найчастіше — просто не дуже зайнятих ніш у міжнародному розподілі праці. Без грандіозних стратегічних планів на довгострокову перспективу, поки ці плани неможливо забезпечити хоч якимось фінансовим благополуччям.

Так, це дуже «непрестижний» ріст, але ця схема має одну незаперечну перевагу — вона працює. Навіть у бідних країнах. Метал — то метал, текстиль — то текстиль. І не слід горювати про «безповоротну втрату науково-технологічного потенціалу», якщо він не буде запитаний ще років 15—20. В іншому разі соціально-економічна структура може просто не дотягнути до того часу, коли цей потенціал буде потрiбний…


Щодо політики… Гадаю, абсолютно ясно, що зовнішня політика України має бути цілком підпорядкованою завданню сприяння економічному росту та збільшення добробуту громадян країни. Цьому має бути підпорядковано все, аж до геополітичної орієнтації. Надто спрощуючи, можна сказати, що анти- або проросійська позиція України в будь-яких питаннях європейської безпеки повинна повністю і виключно залежати від того, на яких умовах буде постачатися в нашу країну газ і проведено реструктуризацію боргів.

Бо досвід підказує — якщо ми будемо забезпечені ринками збуту, енергетичною сировиною та валютними резервами, то частину європейських цінностей можемо, у разі потреби, проігнорувати. Поки ж відбувається, швидше, зворотне. Наприклад, автора цих рядків завжди дивувала підвищена увага наших політиків до ставлення Ради Європи до України. Я ще можу зрозуміти таку підвищену увагу до позиції Євросоюзу — найбільшого світового політичного, економічного і військового центра сили. Але Рада Європи?

Розумію, що це звучить цинічно, але чи має цікавити нас її думка з приводу смертної кари або судової реформи в Україні, якщо питання про такі необхідні нам кредити все одно вирішувати не Парламентській Асамблеї цієї шанованої організації? (Це зовсім не означає, що думку таких міжнародних об’єднань потрібно демонстративно ігнорувати, але в тих випадках, коли всякого роду рекомендації суперечать національним інтересам, українська позиція має визначатися здатністю тих, хто рекомендує компенсувати нам ці збитки — і більше нічим.)

Тут навмисно взято досить розрізнені факти. Так наочніше бачимо той своєрідний ідеалізм, який супроводить наше відчуття «також великої держави», прагнення дотягнутися до якихось абстрактних стандартів і виявляється буквально у всіх сферах державного і суспільного життя. Завдаючи цілком реальної шкоди. І матеріальної (упущений прибуток і можливості), і моральної (від того, що намагаємося дотягнутися, а ніяк не виходить).

Україна не має потреби у багатовекторній політиці. Україна не має потреби й у виборі, зі Сходом вона або із Заходом. Вона потребує того, щоб більше зосередитись на самій собі, зі здоровим егоїзмом, а іноді — й зі здоровим цинізмом, переслідуючи власні національні інтереси. Спокійно усвідомлюючи своє дуже скромне місце у світовому розкладі політичних та економічних балансів, але копітко, наполегливо і непомітно працюючи над поліпшенням цього місця.

Поки ж нам явно не вистачає скромності. Але не тієї, яка йде від делікатності, а тієї, у якій більше розсудливості, хитрощів, якщо хочете, навіть підступності та цинізму. «Українським вектором» тепер може бути тільки гранично прагматичний національний егоїзм, зведений у ранг неофіційної національної філософії. Второвані дороги (в нашому випадку — «європейського великодержавства») — доля посередностей — до перемоги не ведуть.

Сергій ГОНЧАРОВ. Фото Бориса ШУЛЬГИ, Суми (фотоконкурс «Дня»)
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ