Вся історія людства — це боротьба держав віри з державами сумніву — в ім'я перемоги віри.
Юрій Липа, громадський діяч, письменник, поет, публіцист, автор української геополітичної концепції, ідеолог українського націоналізму

Iсторична наука і національне примирення

19 жовтня, 2006 - 00:00

Схоже, що указом Президента «Про всебічне вивчення й об'єктивне висвітлення діяльності українського визвольного руху та сприяння процесу національного примирення» не задоволений ніхто — ні прихильники ОУН-УПА, які чекали побачити в ньому чітке визначення статусу воїнів ОУН-УПА, ні їхні люті противники, незадоволені президентською послідовною позицією як такою. На наш суб'єктивний погляд, із проведенням кадрової чистки в Секретаріаті позиція Президента щодо більшості питань стала збалансованішою, аргументованішою за сутністю і демократичнішою за стилем викладу. Відчувається, що нова команда Президента покликана вирішувати не лише технічні й оперативні завдання. І поява компромісного варіанту указу це лише підтверджує. Як і заміна в тексті указу звичного словосполучення «національно-визвольний рух», яке несе чітке ідеологічне навантаження, на більш нейтральне «український визвольний рух». Те, що указ не сподобався радикалам — чудово. Гірше, що заходи в ньому запропоновані, на нашу думку, мало про що говорять решті, не радикальній частині народу, і ще менше можуть сприяти процесу національної єдності.

Проведення фундаментальних історичних досліджень можна лише вітати. Але розраховувати за їхньою допомогою прискорити процеси національного примирення та взаєморозуміння наївно, якщо тільки під цим не мається на увазі банальне протягування особистої позиції Президента. Чи можуть, у принципі, історики, які фінансуються з бюджету, дати об'єктивну оцінку масиву історичних даних? Це при тому, що фінансування науки загалом, історичного та археологічного напрямку, зокрема, настільки мізерне, що провідні вчені, хто зміг, давно виїхали з країни. Державні історичні наукові організації, як і раніше, як і за радянських часів, сумлінно обслуговують офіційну версію історії країни. Наскільки вона далека від історичної пам'яті самих людей та їхніх предків, читачі знають самі. Природно, що про це до найдрібніших деталей знають і самі «государеві» історики, але яка нормальна людина, котра хоче зберегти свою посаду, про це говоритиме, адже, окрім обслуговування державної версії історії, вони можуть займатися ще й власне наукою, яка державі практично не цікава. Не згодні? Тоді як, на ваш погляд, можуть змінитися висновки шанованих наукових організацій, якщо деталі проведення робіт і, найголовніше, їхнє фінансування візьмуть під свій контроль видатні наукові діячі та «проффесори» з нинішнього коаліційного уряду, які також, до речі, мають свою позицію з даного питання? А незалежна від держбюджету історична наука в нас структурно лише зароджується.

Але якщо відкинути відверто замовний характер офіційної версії історії країни, то залучення вчених для встановлення історичної спра ведливості неможливе за визначенням. Історія як наука не може розвиватися лінійно і в заданому напрямі. Жоден учений не назве навіть найбільш перевірений факт неспростовною істиною чи правдою. У нашому релятивістському світі можна лише передбачати ймовірності. Відповідно, якщо дивитися з наукового погляду, то не може бути ніякої історичної справедливості, точно так само, як справедливості біохімічної чи астрофізичної. Це банальні, азбучні речі.

Максимум, що історики можуть дати, так це матрицю історичних даних із імовірностями взаємозв'язків між ними. При цьому відмінність думок різних істориків відрізнятиметься набагато більше за припустиму похибку. І часто ні авторитет, ні звання не гарантують більшої достовірності висновків, тим більше — в тому, що від нашої науки ще залишилося. Влада просто не має кваліфікації оцінити науковий продукт, зате чітко знає необхідний результат, який щедро наповнюється наукоподібними формулюваннями та освячується званнями та ступенями провідних державних учених мужів. Буде замовлення науково обґрунтувати «визнання діяльності організацій, які боролися за незалежну соборну державу в 20— 50-х роках XX сторіччя, українським визвольним рухом» і «забезпечити всебічне та об'єктивне висвітлення в навчально-виховному процесі» — зроблять, будьте певні! Буде замовлення зібрати наукову базу для викриття кривавих злочинів українських націоналістів і таврувати їх вічною ганьбою як нацистських посіпак — також при відповідному фінансуванні зроблять, не турбуйтеся. Школа і методи роботи офіційної історичної науки з радянського періоду мало змінилися, а змінити знаки з «Так!» на «Ганьба!» чи навпаки — це справа техніки. Таким чином, науковий пошук з метою «встановлення історичної справедливості» в реаліях сучасної України є видом політичної агітації та пропаганди із застосуванням наукового потенціалу політичних сил.

Можливо, цей висновок цинічний і жорсткий — просимо вибачення у справжніх Учених, які не купуються ні за які ступені, звання та інші подачки влади, які займаються наукою за покликанням, а не за Указом. Але якщо так, то поясніть, будь ласка, чому офіційні версії та оцінки одних і тих же історичних подій у різних країнах так сильно, часто кардинально відрізняються одна від одної? У тому числі — в наших західних, східних і південних сусідів. Чи вважатимемо, що лише в нас у країні історія, яка фінансується з бюджету, як наука розвивається «всебічно та об'єктивно», незалежно від інтересів політичних сил, які перебувають при владі?

Але влід визнати, що такий специфічний підхід стає все менш ефективним.

З одного боку, він не дозволяє робити будь-які висновки практично з будь-якого, навіть у найменшій мірі відкоректованого державою масиву історичної інформації. Як сказав мудрець: «Історія вчить тільки тому, чого насправді вона нічого, в принципі, навчити не може».

З іншого боку, довіра до офіційної історії з боку народу мінімальна, особливо в тих випадках, коли офіційне трактування подій з тим, що розповідають родичі, знайомі чи просто люди, що мають авторитет, не збігається. Протягом багатьох десятиріч у західних областях дітей вчили, що націоналісти — це бандити й зрадники. Вдома вони чули протилежне. Кому вони більше вірили? Відповідь відома! Зараз у школах здебільшого говорять, що це герої й учасники визвольного руху. На більшій частині Лівобережжя діти, прийшовши додому, чують про звірства бандерівців. Кому вони віритимуть ще принаймні протягом декількох десятиріч? У наших людей з дитинства виробляється настільки гострий нюх на державну агітацію в будь- яких формах і настільки високий рівень імунітету до неї, що відповідь також можна вважати очевидною. За прикладами далеко ходити не потрібно — в міру розгортання масштабної PR кампанії про діяльність НАТО іпереваги вступу, рейтинг довіри до НАТО спадав, особливо на Лівобережжі. Де вже тут говорити про уроки історії, коли провідні політики рідко вчаться на власних помилках.

Загалом від указу враження таке, що Президента в черговий раз, м'яко кажучи, поставили в незручне становище. Можливо, виконуючи завдання підготувати компромісний указ, не знайшовши інших варіантів, просто зробили його формальним і порожнім за змістом і наслідками.

Зрозуміло, що шанси на прийняття відповідного закону цим складом Верховної Ради мінімальні. Про указ, скоріше за все, забудуть вже за тиждень-два — не перший і не останній раз. Забудуть рівно на рік, до наступної дати.

P.S. Просимо розглядати публікацію цієї статті в рамках, як сказано в указі, «проведення відповідної роз'яснювальної та просвітницької роботи, зокрема, в органах масової інформації».


Указ Президента України № 879/2006


Про всебічне вивчення та об'єктивне висвітлення
діяльності українського визвольного руху та сприяння
процесу національного примирення


З метою консолідації та розвитку української нації, встановлення історичної справедливості щодо учасників українського визвольного руху, сприяння процесу національного примирення та взаєморозуміння, відновлення національної пам'яті постановляю:

1. Кабінету Міністрів України:

1) розробити разом із Національною академією наук України комплекс заходів на 2006 — 2007 роки, спрямованих на всебічне вивчення та об'єктивне висвітлення участі українців у Другій світовій війні, інших військових конфліктах XX століття, передбачивши, зокрема:

здійснення ґрунтовних наукових досліджень, проведення науково-практичних конференцій, міжнародних семінарів, круглих столів;

видання історичної та науково-популярної літератури з цих питань;

організацію створення та демонстрацій науково-популярних фільмів і документально-публіцистичних передач;

проведення відповідної роз'яснювальної та просвітницької роботи, зокрема, в засобах масової інформації;

2) розробити разом із Національною академією наук України з урахуванням фахового висновку робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА законопроект про український визвольний рух 20 — 50-х років XX століття, статус і соціальний захист його учасників, в якому, зокрема, передбачити визнання діяльності організацій, які боролися за Українську самостійну соборну державу у 20 — 50-х роках XX століття, українським визвольним рухом.

2. Міністерству освіти і науки України разом із Національною академією наук України забезпечити:

1) всебічне та об'єктивне висвітлення у навчально-виховному процесі питань, що стосуються участі українців у Другій світовій війні, інших військових конфліктах XX століття, діяльності українського визвольного руху, зокрема, діяльності Української Повстанської армії, Української визвольної організації, Організації українських націоналістів, Української головної визвольної ради;

2) використання досліджень вітчизняних учених щодо визвольної боротьби українського народу у програмах загальноосвітніх та вищих навчальних закладів.

3. Міністерству культури і туризму України, Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям забезпечити оновлення музейних експозицій, які відображають події, пов'язані з українським визвольним рухом 20—50-х років XX століття, зокрема, Другою світовою війною.

4. Державному комітету телебачення та радіомовлення України забезпечити широке висвітлення у засобах масової інформації заходів, спрямованих на консолідацію українського суспільства, дослідження ролі, місця та значення українського визвольного руху, встановлення історичної та соціальної справедливості, захист прав учасників українського визвольного руху.


Президент України Віктор ЮЩЕНКО
14 жовтня 2006 року

Текст указу опублікований на сайті прес-служби Президента України

Володимир СТУС, керівник групи аналітики та прогнозування Центру стратегічних ініціатив; Ірина КОНСТАНТИНОВА, експерт Центру стратегічних ініціатив
Газета: