Кіно на набережній,

На нещодавньому Міжнародному фестивалі «Кіно-Ялта» практично не було пізнаваних облич, без чого жоден кінофорум нібито і сенсу не має. Ні, звісно, за великого бажання в непримітних субтильних дівчатах можна було впізнати запитаних актрис російських серіалів Ірину Лачипу та Ганну Большову, на пляжі побачити Дмитра Харатьяна, який демонстрував себе, скромного Володимира Коренєва (пригадуєте «Людину-амфібію»?) та нашого Олега Драча, на закритті — Ігоря Ліфанова (найбільшого «отморозка» російських серіалів) і Михайла Пуговкіна... Для кіноманів ще два-три режисерські обличчя, можливо, щось нагадали. І це — практично все. Але сказати, що фестиваль відбувся за цілковитої відсутності зірок кінематографа, було б несправедливо. Інша річ, що зірок цих в обличчя мало хто знає. Гаразд, назву фільми: «Брат», «Брат-2», «Війна», «Антикілер 2», «Водій для Віри», «Бумер»... А теперпрізвища: Сергій Сельянов, Володимир Кільбург, Михайло Зільберман, Сергій Чліянц... Що, знову ні про що не говорить? Ні, але цих персонажів (і не лише, до речі, їх) треба знати. Це — продюсери. А отже — провідні фігури кіновиробництва. Так відбувається в усьому світі. З певного часу — й у Росії (див. довідку «Дня»). А ми, як завжди, йдемо своїм шляхом.

ПРО СТУДІЇ НАГАДАЛИ, ЧАС ЗГАДАТИ ПРО ФІЛЬМИ

Фестиваль «Кіно-Ялта» існує вже кілька років, але якось не дуже переконливо. Може тому, що початкова його мета була досить утилітарна. Нагадати про Ялтинську кіностудію, зважаючи на унікальні географічні особливості Криму, справді неповторну. Про що, до речі, свідчить і кількість знятих на студії радянських, а тепер вже й російських фільмів (до нинішнього фестивалю навіть видали буклет-кінокарту під назвою «Земля-кіноактриса». Земля в цьому випадку, як ви розумієте, — це Крим). Крім того, студію оновили — знову ж таки привід привернути увагу. Привернули. Сьогодні ЗАТ «Ялтинська кіностудія» справді обіцяє стати повноцінною кінофабрикою. Головне, щоб знаходилися ті, хто хоче й може знімати кіно. І фестиваль у цьому вже жодної ролі не грає.

І тоді минулого року вирішили зробити «Кіно-Ялту» фестивалем продюсерського кіно. Поки що — України та Росії. У перспективі — з участю також Білорусі та Казахстану, а далі — побачимо. Рішення досить мудре. По-перше, кінопроцес пішов. У Росії — це точно. У нас поки що пожвавлення малопомітне (принаймні в кінотеатрах українського фільму вдень із вогнем не знайдеш), але деякі амбіції стосовно цього вже наявні. По-друге, на мій погляд, жодного іншого, крім продюсерського, кіно сьогодні й бути не може. І тут не має значення, хто саме фінансує фільм — держава, телекомпанія, приватний інвестор (чи всі вони разом на паях, як найчастіше й буває). Значення має, хто захоче реалізувати отакий кінематографічний проект. І хто візьме на себе відповідальність за його реалізацію. Ні, хочуть багато — і сценарист, і режисер, і оператор, і актори, і багато, багато, багато хто (адже кіно, як відомо, мистецтво дуже колективне). З відповідальністю (зокрема й за витрачання знайдених на проект грошей) — звісно, не все так просто. Ось для цього, по суті, і потрібен продюсер. Він має знати не лише, як витрачати гроші, а й на що, тобто який продукт (якщо хочете, назвіть витвором мистецтва) він хоче зробити та кому його продати. А ще бажано знати, чи користується цей продукт попитом.

Відповісти на це запитання й покликаний фестиваль «Кіно- Ялта». І хоча цілі форуму організатори (тут список дуже значний: Федеральне агентство із питань культури та кінематографії Російської Федерації, Міністерство культури та мистецтв України, ЗАТ «Ялтинська кіностудія», продюсерська фірма «Арчі-продакшн», оргкомітет очолює голова Верховної Ради Криму Борис Дейч) формулювали вельми витіювато, приміром — розвиток і популяризація національного кінематографа України та Росії, пошук взаємовигідних зв’язків між двома країнами, активізація ділової співпраці і навіть — розширення присутності українського та російського кіно в світовому культурному просторі (що все по собі правильно та заслуговує на грунтовне осмислення). Але для початку ялтинці та численні відпочиваючі мали визначитися: яке, власне кажучи, кіно їм подобається.

А ВИБИРАТИ З ЧОГО?

Чесно кажучи, саме це запитання викликає в мене дискомфорт. І ви зараз зрозумієте чому. Росіяни вибрали сім картин, керуючись зборами за перші три тижні прокату фільмів, які вийшли на кіноекрани з липня минулого року. Ви можете собі уявити щось подібне стосовно українських фільмів? У тому значенні, які взагалі вітчизняні фільми минулого чи цього року виходили в прокат? «Водій для Віри» Павла Чухрая, до якого ми завдяки Богдану Ступці та каналу «1+1» маємо стосунок, не береться до уваги, оскільки з’явився на екранах днів десять тому. Загалом, формувало українську програму наше Міністерство культури та мистецтв. Чесно кажучи, розгулятися не мали з чого. Що мали — те й показали. «Золоту лихоманку» Михайла Бєлікова, «Троянський спас» Олександра Денисенка, зняті на бюджетні гроші, «Залізну сотню» Олеся Янчука (фінансував картину зарубіжний інвестор), а в позаконкурсному показі — «Кровні пута» Олега Гаренчара (фільм створено в коопродукції, продюсер із української сторони — Микола Княжицький).

Російська програма мала такий вигляд: «72 метри» Володимира Хотиненка, «А вранці вони прокинулися» Сергія Ніконенка, «Антикілер-2» Єгора Кончаловського, «Навіть не думай-2. Тінь незалежності» Руслана Бальтцера, «Єгер» Олександра Цацуєва, «Ігри метеликів» Андрія Прошкіна та «Неслужбове завдання» Віталія Воробйова.

Усі ці картини протягом тижня безкоштовно демонстрували в готелі «Ялта», де жили учасники фестивалю, в кількох будинках відпочинку, в ялтинському кінотеатрі «Сатурн» і просто неба на набережній. Глядачам залишалося їх лише подивитись, що, слід визнати, вони й робили досить охоче, а потім оцінити за 5-бальною системою. Усе було як на «дорослих» виборах — треба було кинути в урну виданий перед сеансом «корінець». Навіть рахункову комісію створили в складі кінознавця Ірини Зубавіної (Україна) та російського актора Віктора Проскуріна. До речі, підрахунки дещо спантеличили учасників фестивалю, які прогнозували що, по-перше, глядачі на відпочинку віддадуть перевагу чомусь зовсім необтяжливо-розважальному (тут якнайкраще підходить «кліповий» «Антикілер-2», або досить кумедному фільму-пародії «Навіть не думай 2»), апо-друге, картини українською мовою в практично російськомовній Ялті не мають жодних шансів. Експерти помилилися. Утім, не можу не додати, що якщо деякі наші картини й не могли особливо на глядацьку увагу розраховувати, то зовсім не через мову, а через абсолютну художню неспроможність.

ПІДСУМКИ

Головний приз Міжнародного фестивалю продюсерського кіно «Кіно-Ялта» — статуетка «Біжуча по хвилях» роботи скульптора Олександра Бурганова, а також технічна підтримка нового повнометражного фільму у вигляді фінансування купівлі кіноплівки на суму, еквівалентну 10000 (десять тисяч) доларів США, за підсумками голосування глядацького журі присуджено фільму «72 метри» (Росія), продюсери Анатолій Максимов і Костянтин Ернст, режисер Володимир Хотиненко.

Перший спеціальний приз — державна фінансова підтримка проведення прем’єрного показу в Росії українського фільму — отримала картина «Залізна сотня» (Україна), продюсери Юрій Борець, Орися Борець і Олесь Янчук, режисер Олесь Янчук.

Другий спеціальний приз — державна фінансова підтримка проведення прем’єрного показу в Україні російського фільму — отримала картина «Єгер» (Росія), продюсери Михайло Колод і Дмитро Воробйов, режисер Олександр Цацуєв.

Спеціальні призи:

У номінації «За краще дитяче кіно» нагороду вручено дитячому гумористичному кіножурналу «Ералаш» у зв’язку з 30-річчям від дня створення.

У номінації «Земля — кіноактриса» переміг фільм «Водій для Віри» (спільний проект Росії та України), який повністю було знято в Криму.

Нагороду в номінації «За створення жіночого образу у вітчизняному кінематографі» здобув фільм «Благословіть жінку» (Росія).

Приз «Вірний продюсер» вручено продюсеру Сергію Кучкову.

«Приз прокатника» вручено картині «Кровні пута» (Україна), продюсер Микола Княжицький.

У номінації «За кращий акторський ансамбль» відзначено творців фільму «Шкіра Саламандри» (Росія): продюсер Михайло Бабаханов і режисер Олексій Рудаков.

Приз «Продюсерський дебют» отримав фільм «Іменини» (Росія), продюсер картини Світлана Ікрамова.

НОВА МІФОЛОГІЯ

Якщо подивитися на перелік головних фільмів-переможців, напевно, варто визнати, що коли на фестивалі продюсерське кіно називали як синонім кіно масовому, касовому, «смотрибельному», то це мало певний сенс. Усі три фільми — більш чи менш талановито, але безперечно професіонально та виразно розказана історія. І ще. Це спроба знайти нового героя або, якщо хочете, створити нову міфологію. Чи це сучасні моряки-підводники («72 метри»), воїни УПА («Залізна сотня»), чи колишній спецназівець («Єгер»). Але це все дуже воєнізоване, дуже прямолінійне, дуже жорстке і навіть жорстоке. Ось і не знаєш, чого чекати: чи, коли кіно стане добре, чи ми, глядачі, людянішими...

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Коли після оголошення результатів фестивалю ми із заступником міністра культури та мистецтв України Тимофієм Коханом обговорювали плюси та мінуси представленої на «Кіно-Ялті» української програми, він цілком справедливо зауважив: мовляв, росіяни планують випустити цього року 60 проектів і самі визнають, що з них лише фільмів п’ять будуть хорошими. Утім, ККД шедеврів — усього декілька відсотків від загальної кількості вироблених картин — характерний для будь-якої кіноіндустрії. Так ось, зазначив Тимофій Кохан, нам би випускати фільмів 20—25 на рік — і тоді можна повернути українське кіно до кінотеатрів. Причому сам він цю цифру вважає цілком реальною вже в найближчій перспективі. Треба, мовляв, лише підтримати окреслені тенденції, залучати телекомпанії, співпрацювати з іншими кінематографіями тощо. Слухала я, признаюся, досить стримано. А потім пригадала, що однією з найобнадійливіших подій фестивалю став показ чотирьох короткометражних фільмів молодих українських режисерів, створених у рамках кінопроекту Західноєвропейського інституту «Кохання — це...»

ДОВIДКА

Гільдію продюсерів Росії заснували 14 вересня 1996 року. За цей час вона пройшла довгий шлях, пов’язаний із встановленням професії продюсера в Росії, і з розвитком кінематографічної галузі як перспективної сфери виробництва та бізнесу. На початку 2004 року, з огляду на реально змінну ситуацію в сфері кіновиробництва, керівництво Гільдії ухвалило концептуально важливе рішення про зміну свого статуту, внаслідок чого на певних умовах членами Гільдії тепер можуть бути не лише фізичні, а й юридичні особи — російські кіностудії-виробники та кінокомпанії-виробники.

Сьогодні Гільдія продюсерів Росії об’єднує всіх найбільших учасників індустрії кіновиробництва в РФ. Серед пріоритетних напрямів діяльності Гільдії — створення єдиної юридичної бази, що регулюватиме діяльність продюсерів і кінокомпаній, ініціація нових законодавчих актів у цій сфері, що сприятимуть розвитку кіноринку в Росії, в тому числі пов’язаних із міжнародною співпрацею. А також — надання та захист корпоративних інтересів кінобізнесу в державних структурах, взаємодія з усіма професійними, громадськими та комерційними об’єднаннями з метою регулювання ринку кіно, який динамічно розвивається, в тому числі ринку творчої праці.

Донедавна Гільдія існувала як закрита цехова спільнота, що було зумовлене невисоким рівнем кіновиробництва в Росії. Сьогодні, коли наші сусіди переживають найсправжнісінький бум кіновиробництва, зумовлений безпрецедентним розвитком телеринку та ринку кіно-театрального прокату, ситуація докорінно змінилася. У Росії існує організація, чиїм завданням є — захищати інтереси та права продюсерів і виробників, що охороняються законом.

З 1997 року Гільдія продюсерів Росії офіційно є членом ФІАПФ і представляє кіноіндустрію РФ у цій авторитетній міжнародній організації. Ця частина діяльності Гільдії дозволяє російським продюсерам почуватися частиною світової кінематографічної спільноти та бути інформованими про події, які в ній відбуваються.

Вищим органом Гільдії є Загальні збори, які обирають правління та президента Гільдії. Президентом Гільдії з моменту її утворення є Володимир Досталь.