Компромат чи аргументи:

Або у вибір «меншого зла». Яке, будучи вибраним, виростає вже у велике зло. І те, й інше перетворює політичний вибір суспільства на ілюзію вибору, а демократію — на фарс. У цій ситуації політичні й навколополітичні еліти стоять перед дилемою: або грати на настроях, спогадах, страху масової свідомості (а точніше — підсвідомості), або культивувати в суспільстві свідомий вибір, пропонуючи йому аргументи.

«День» запросив представників різних політичних партій і вчених для того, щоб спробувати відповісти на запитання: Чи дозволить нинішня якість політичної культури суспільства зробити йому усвідомлений вибір у жовтні цього року? Чи не потонемо ми в потоках політичної лайки і компромату? Чого потрібно чекати від влади, яка вже провела «розвідку боєм» «на Лазаренку»? Яка при цьому роль ЗМІ? Пропонуємо читачам думки учасників «круглого столу», котрий нещодавно відбувся в редакції, на якому обговорювалися ці ключові моменти нинішнього політичного року.

ЖОВТЕНЬ-99: МАСОВИЙ АФЕКТ ЧИ СВІДОМИЙ ВИБІР?

Лариса ІВШИНА, «День»:

— Чи настав час у передвиборних кампаніях, дискусіях говорити мовою аргументів? Чи відсунулося суспільство до рубежів, коли воно розділене барикадами і можливі лише такі «аргументи», як булижник, зброя, чи ми почуємо якісь нові ідеї? Чи сприймуть аргументи, чи є кому їх слухати? І якщо ми говоримо про Рузвельта і де Голля, то чи здатні ми зараз зрозуміти людину такого класу і такої аргументації? Від чого це залежить, що повинні зробити експерти, засоби масової інформації, як повинні організувати кампанію кандидати, що думають з цього приводу представники різних політичних сил?

Йосип ВІНСЬКИЙ, народний депутат, Соціалістична партія України:

— У суспільстві, наскрізь пронизаному обманом, аргументи діяти не можуть. Будуть і аргументи, і компромат, розбавлений для ефекту аргументами. Опозиція, звісно ж, віддаватиме перевагу аргументам. Чим захищатиметься влада при нинішньому розвалі в країні? Брехнею. А якщо брехня не буде спрацьовувати, то грубим силовим тиском. Такими, на мою думку, є дві тенденції цього політичного року.

Щодо використання компромату, то показовий приклад — Павло Лазаренко. Я нікого не захищаю, але він не прем’єр вже півтора року. За цей час, за нашими оцінками, на очах у всього суспільства украдено 30 млрд. кубометрів газу. 24 слідчі комісії ВР дали аргументи щодо притягнення до карної відповідальності конкретних осіб. Вони на свободі, зате Лазаренко у всіх на слуху, бо це комусь потрібно. Тобто, компромат — це суміш правди й брехні, що спливає в «потрібному» місці в «потрібний» момент.

Лариса ІВШИНА:

— Тут є один нюанс: у нас влада також говорить, що буде обмін компроматом і захищається цим від правди, яка може бути їй пред’явлена. Тому з точки зору того, кого звинувачують, цей компромат, з точки ж зору суспільства, яке повинне мати реальну інформацію, це абсолютні факти, на які ніхто не реагує. Цікаво дізнатися, що думають експерти про дієвість компромату, чи була ситуація з його використанням класичною на парламентських виборах?

Георгій ПОЧЕПЦОВ, професор, завідувач кафедрою міжнародних комунікацій і зв’язків

з громадськістю Інституту міжнародних відносин Київського університету ім. Тараса Шевченка:

— З точки зору світового досвіду в компроматі немає нічого поганого. Як правило, передвиборна кампанія на Заході містить 50% негативної інформації. Це природна ситуація. Особисто мене не стільки хвилює компромат, як те, що у нас немає іншого шляху вираження легітимного негативізму, окрім як на виборах. Негатив — це добре. Треба тільки мати в суспільстві інструментарій для його виходу, щоб це не призвело до ситуації колосального накопичення негативного напруження. Як у Румунії за часів Чаушеску, коли власті відмовилися прийняти папірець із вимогами. З цієї точки зору компромат психологічно навіть хороший: він дає «вихід» негативним емоціям у масовій свідомості.

Ми довго жили в суспільстві позитивної інформації. І в нас дуже сильне минуле і дуже слабке майбутнє. Це майбутнє дуже мляво нами управляє. А в минулому у нас система управління була «хороша» — ієрархічна, зрозуміла.

Михайло МІЩЕНКО, Український інститут соціальних досліджень, кандидат соціологічних наук:

— Показові конфлікти і використання компромату в нас є засобом політичного виживання. Приклад показного, демонстративного конфлікту в українській політиці — питання про вступ у Міжпарламентську асамблею СНД. Саме по собі, хоч би що казали представники різних політичних сил, воно нічого не вирішує. Але конфлікт навколо нього створює ілюзію політичної дії. Так само й компромат: його потоки маскують відсутність позитивних дій і будь-якого бачення перспектив розвитку суспільства. Конфлікт же між лівими і правими відбивають особливості політичного менталітету наших співгромадян.

Лариса ІВШИНА:

— А ви вважаєте, що у нас дійсно є конфлікт лівих і правих?

Михайло МІЩЕНКО:

— Оскільки є прихильники лівих і правих ідеологій, то цей конфлікт існує. Інша річ, що учасники політичного процесу в Україні не бачать часто іншого способу взаємодії ідеологій, окрім конфлікту.

Йосип ВІНСЬКИЙ:

— З поняттями «лівий» і «правий» у нас велика плутанина. Я вважаю, що правих партій у нас немає, а є партія влади. Вона проводить правоконсервативну політику, яка просто організаційно ще не оформилася.

Володимир ЗОЛОТОРЬОВ, «День»:

— Влада проводить ліву політику...

Йосип ВІНСЬКИЙ:

— Про що ви говорите? А лібералізація цін, а приватизація?

Володимир ЗОЛОТОРЬОВ:

— Формально приватизація є, але власника немає. Ціни теж жорстко регулюються, тільки тепер через інші механізми. Шкала правизни-лівизни у нас непридатна, оскільки немає громадянського суспільства. Проваджувана ж владою політика, безумовно, ліва. Що ж до теми «аргументи чи компромат», то, на мою думку, набагато важливіше говорити сьогодні про аргументи і «неаргументи». Парламентські вибори показали, що суспільство не готове сприймати аргументи. Успіх зелених, по суті антипартії, котрі пройшли в парламент лише на емоційних реакціях, дуже показовий у цьому сенсі.

Михайло ПОЖИВАНОВ, член правління партії «Реформи і порядок»:

— Група з партії «Реформи і порядок» два тижні була у Вашингтоні на запрошення Національно-демократичного інституту. Там була досить цікава зустріч з політологом Андресом Ослундом у Фонді Карнегі, де він дав просто розкішну оцінку сьогоднішнього стану держави.

«Україна сьогодні, — сказав Андрес, — це закрите акціонерне товариство, яким володіють буквально чотири клани: Рабінович — Волков, Бакай — Голубченко, Суркіс — Медведчук і наступники Аліка Грека. Це суспільство, яке не має якогось розвитку. Ми, американці, зробили з Кучми реформатора і тепер самі не знаємо, що з цим робити. Оскільки, проголосивши у 1994 році ті чи інші реформаторські тези, він практично жодного реформаторського кроку не зробив і залишився ліво-кримінальним Президентом».

Лариса ІВШИНА:

— Я хотіла б повернутися до проблеми системи координат. Ми їздимо по світу і бачимо, якими мають бути політичні партії, парламент. Але от вже пройшло 7 років і, схоже, не для нашого коня ця паша. Структуризація парламенту мала здійснитися на минулих виборах, але цього не сталося — парламент не став дзеркальним відображенням процесів і настроїв, які мають місце в суспільстві.

Олександр РЯБЧЕНКО, народний депутат, фракція Партії зелених України:

— Структуризація здійснилася, тільки, можливо, вона не така, якою ми її хотіли б бачити. Можливо, хтось сподівався, що структуризація парламенту змінить щось на краще, дасть нові можливості і, нарешті, врятує сам парламент. Але вона нічого не дала. Мені здається, це була дещо насильна структуризація, навіть десь кримінальна. Але це властиво зараз нашій державі.

Йосип ВІНСЬКИЙ:

— Парламент колишнього скликання зробив великий крок до пропорційних виборів. Але зробити цей крок повністю не дозволив Президент. Половинчаста пропорційно-мажоритарна система виборів була запрограмована на половинчастий результат. І альтернатива — структуризація суспільства або на базі політичних партій, або на базі кримінальних кланів — як і раніше, — актуальна.

Окрім того, суспільство виявилося не готовим до голосування за партійними списками. Відомо багато випадків парадоксального голосування в одних і тих же округах за партії і за кандидатів за мажоритарними округами. Сьогодні в парламенті включилися механізми тіньової структуризації. Йде задушення політичного плюралізму на базі партійної системи і посилення, через дроблення фракцій, тіньового впливу на ВР. Аж до закулісного прийняття і фальсифікації вже прийнятих рішень. По суті, парламент з інституту демократії перетворюється на місце збору тіньових груп. За великим рахунком, сьогодні треба ставити питання про переобрання ВР. Інакше через півтора-два роки у країні будуть створені всі умови для чистого криміналітету.

Лариса ІВШИНА:

— Але керівництво парламенту контролюється лівими: перший віце-спікер — комуніст, спікер — Ткаченко.

Йосип ВІНСЬКИЙ:

— Він, безумовно, відповідальний за ці процеси. Все почалося з дроблення єдиної фракції СПУ-СелПУ, потім процес у Конституційному суді, почалося дроблення інших фракцій. Керівник ВР, звісно, несе персональну відповідальність за це.

Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук, Інститут соціології НАН:

— З приводу компромату. Будь-який політик навіть у розвинених демократіях проходить через цей «страшний суд». Для демократичних виборчих систем «обмін» аргументами і компроматом — це абсолютно природний процес, внаслідок якого слабкі вибувають, сильні залишаються. Але, як це відбувається у нас, — тут дещо інша ситуація. По-перше, цей «обмін» нерівновагий: у влади можливостей більше, передусім, завдяки контролю над правоохоронними органами.

Опозиція ж, як правило, спирається на емоції. Але в результаті і ті й інші програють в очах громадської думки. «Наш» компромат має ефект бумеранга. Річ у тім, що владі люди зараз не довіряють. Тому навіть об’єктивна інформація, здобута на конкретних політичних персонажів, сприймається з недовірою. Як приклад можна пригадати одного відомого київського підприємця з дивним політичним іміджем. Якби влада його не переслідувала, він навряд чи пройшов би в парламент. Компромат призвів до зворотного ефекту. Опозиція ж, емоційно критикуючи владу, також негативно впливає на психологічне тло в суспільстві. Негативної інформації люди також намагаються не сприймати. В результаті опозиція оцінюється як «такі ж, але котрі хочуть дорватися до влади». Переважаюча реакція масової свідомості на політиків, як опозиційних, так і тих, хто перебуває при владі, — негативізм: «Одним миром...» Відповідно, для масової політичної свідомості характерні два типи голосування — традиційне голосування і негативізм, тобто голосування не «за», а «проти». Традиційне голосування є в багатьох країнах. Але якщо в розвинених виборчих системах воно засноване на раціональному виборі — виборець зважує: «Прийдуть ліві — дадуть грошові допомоги, прийдуть праві — дадуть свободу економічного життя», — то у нас «традиція» — це комуністи.

Окрім того, чому постійно відтворюється неефективна влада? Саме внаслідок традиційного і негативістського вибору: «Ці ж то вже нассалися — міркує виборець, — а прийдуть інші, останнє висмокчуть. При «цих» ми ще якось живемо, а що буде, коли прийдуть «ті»? Може вони взагалі нас уб’ють, і діло з кінцем!» З іншого боку, кого вибираємо? Конфлікту «праві — ліві» в українській масовій політичній свідомості немає. У нас, як у «Куклах» на НТВ: «Крижина така — є ліві, лівий край, лівий центр, а збоку генерал крижину довбає». Є наші комуністи, які взагалі не усвідомили жаху того, що було в минулі роки, і ті, хто називається «правими» — вони постійно говорять про «посилення соціального захисту населення». Такий у нас «спектр». Якщо ми хочемо, щоб у країні розвивався не традиційний і негативістський, а раціональний вибір, то самі політики повинні шукати і пропонувати нові системи аргументів. Це їхній професійний обов’язок. Справа виборців — оцінювати ці аргументи. Ви подивіться, яке затишшя в цьому сенсі зараз у країні — у країні, де через півроку — вирішальні вибори. Де аргументи?

Про «мафію». Всі опитування громадської думки показують, що населення переконане в тому, що країною править мафія. Адже насправді все набагато складніше: треба розбиратися, де йде боротьба мафіозних угруповань, а де — раціональні процеси. І якщо політики, замість того, щоб показувати виборцям інші, окрім тоталітаризму та «мафії», форми організації політичного й економічного життя, будуть відтворювати негатив масової політичної свідомості, то народ зробить традиційний вибір — тоталітаризм. Він просто проголосує за комуністів, у яких завжди є програма. Від цього я хотів би застерегти. Я переконаний, що конкуренція декількох політичних угруповань все ж краще, аніж тоталітаризм.

Йосип ВІНСЬКИЙ:

— Я абсолютно не згодний з тим, що опозиція критикує владу тільки на емоціях. Палац «Україна», «Бласко», Хрещатик, торгівля зброєю, 30 млрд. кубометрів розкраденого газу, невиплати зарплат і пенсій — це що, не факти?! За будь-яким із них у правовій державі президент подає у відставку.

Євген ГОЛОВАХА:

— Це стало б фактами, якби вони були доведені в суді, за умови, що є незалежна судова система.

Роман ЗІНЧЕНКО, партія «Реформи і порядок»:

— У нас немає культури діалогу і культури конфлікту. Компромат в українських умовах не дає можливості для аргументів у відповідь. Саме тому він у нас «працює». Культура конфлікту не вписана в політичну культуру: учасники політичної боротьби говорять не один з одним, а, повернувшись спиною до опонента і його аргументів, кричать «на публіку».

Михайло ПОЖИВАНОВ:

— Дієвість компромату я випробував на собі. Не аргументи, а компромат стосовно мене викидався перед парламентськими виборами 26-го, 27-го і 28-го березня. Єдине, що я міг зробити — це вийти в ефір по місцевому ТБ і сказати: «Люди добрі, ось у мене є зараз десять хвилин, повірте, що це все неправда...» Був використаний механізм правоохоронних органів. А саме — публікація інтерв’ю прокурора Донецької області в одній з газет.

Це інтерв’ю було передруковане іншими регіональними газетами загальним накладом близько 700 тисяч примірників. Ці газети просто роздавалися. Компромат «спрацював»: результати соціологічних опитувань 24-го березня і результати виборів діаметрально протилежні. Громадська думка була обернена.

До речі, про відповідальність. Проходять три місяці, і та ж людина в одній зі столичних газет сказала буквально наступне: «Ні. Я і не намагався в чомусь звинуватити Поживанова. Чому преса так однозначно змістила всі акценти в бік Поживанова, мовляв, він такий-сякий, — напевно, це не зовсім правильно. Можливо, мій виступ був десь занадто емоційним. Може бути. За це я приношу свої вибачення». Тобто, він вибачився через три місяці, і мені в суді стали говорити, мовляв, «ну що ж, він же вибачився». Я чудово розумію, що подібні речі будуть використані у президентській кампанії. І у 99-ти випадках зі 100 їх робитиме існуюча влада, яка має для цього всі необхідні можливості.

Олександр РЯБЧЕНКО:

— Останні парламентські вибори показали приклад компромату, за якого не ясно, хто його «створив» — чи то влада, чи то сам кандидат у депутати. У виборчому окрузі, сусідньому з тим, в якому обирався я, до кандидата приїхали на бронетранспортерах озброєні хлопці в масках і камуфляжі. Для того, щоб забрати документи з будинку правління колгоспу. А на них чекав натовп із приблизно двох сотень жінок. До речі, кандидат, до якого приїжджали хлопці в камуфляжі з автоматами, набрав 40% голосів. У Дніпропетровську ніхто більше не отримав. Щоправда, після «візиту» бронетранспортерів з колгоспу було здійснено рейд на Дніпропетровськ. Якраз тоді, коли туди приїхали президенти України й Таджикистану. Причому це було взимку: знайшлося близько трьохсотень одиниць техніки, у справному стані, заправленої пальним, під час рейду не було жодної аварії. Я не знаю, що за всім цим стоїть. Але очевидно, що при умілому використанні компромату проти себе можна виграти вибори. Можливо, ми побачимо щось подібне в президентській кампанії. МАС-МЕДІА: «ОДНОСТОРОННІЙ РУХ»

ЧИ ІНФОРМАЦІЯ? Лариса ІВШИНА:

— А тепер я пропоную поговорити про роль ЗМІ. Можливо, журналісти, незалежно від своєї політичної орієнтації, можуть впливати на інформаційне поле, тим більше, що воно у нас не «перегодоване» інтелектуальною продукцією.

Георгій ПОЧЕПЦОВ:

— Мені здається, ми перебільшуємо вплив ЗМІ. Я не кажу навіть про постійне відключення електроенергії, яке позбавляє наших громадян задоволення від перегляду телепрограм. На 50 мільйонів населення зараз впали до мінімуму наклади, і газети впливають дуже і дуже мало. Тим більше, що кожна володіє своєю специфічною аудиторією. У «Дня» також специфічна аудиторія. Зі свого досвіду знаю: коли я публікуюсь у газеті «Факты» — там кожний тебе прочитає і розкаже потім, що читав...

Лариса ІВШИНА:

— Георгію Георгійовичу, звичайно, повинні бути газети на різні смаки. У принципі, ми не збираємося перебільшувати своє значення. Єдине, що ми повинні — це робити свою справу.

У нас зараз немає газети класу «Нью-Йорк таймс» за популярністю. І не тому, що якість така вже погана, а тому що — хто може собі дозволити читати такі газети? Що зі своїм «розумищем» робити потім? Куди цю інформацію вкласти?

Наша проблема і провина наших аналітиків, наших експертів і нашої еліти полягає в тому, що вона надмірно презирлива по відношенню до людей, яких повинна «завоювати». І цей великий гріх потім позначиться на президентських виборах, як позначився торік на парламентських.

Де друкуватися, звичайно, кожен може вирiшувати сам. Але, мені здається, якась політична і світоглядна делiкатність у таких питаннях повинна бути. Я абсолютно в цьому впевнена.

Йосип ВІНСЬКИЙ:

— Роль ЗМІ у формуванні політичної культури дуже велика. Телебачення, внаслідок тотального контролю над ним, сьогодні є імперією брехні. Світла пляма у ЗМІ — газети, в яких різні власники. Це сьогодні єдиний канал, через який можуть бути висловлені альтернативні точки зору. Що ж до формування політичної культури, то ЗМІ зараз в Україні і заручники, і маніпулятори, і інформатори.

Наталя ЛІГАЧОВА, «День»:

— У тому, щоб в Україні не існувало незалежної преси, щоб вона була маловпливовою, зацікавлена нинішня влада. Цей «інтерес» реалізується, з одного боку, економічними засобами, створенням перешкод вільному руху капіталів. З іншого — ідеологічним придушенням — різними способами — будь-яких спроб відображення опозиційних точок зору на сторінках газет і особливо в телеефірі. Приклад — доля програми «П’ятий кут». Чимало журналістів змушені «пройти» між об’єктивністю і думкою «головного глядача». Звісно, багато що залежить від рівня професіоналізму журналістів. Сильному професіоналу диктувати умови важче — у нього просто більше варіантів вибору газети чи телеканалу.

Лариса ІВШИНА:

— Зброєю в інформаційному просторі стала фігура умовчання. Адже правило журналістики: факти безперечні, коментарі довільні. У нас цього немає. Випадають iз життя цілі сектори й люди, які особливо небезпечні для влади. Кого ми бачимо на УТ-1? Вони тільки вважаються політичними противниками. Всіх інших немає. Тому, якщо вдається навколо газет створювати якісь сили тяжіння — для інтелектуальних чи просто небайдужих людей, — це також стає фактом політичного життя. Я хотіла б, щоб ми оцінили це і більше пропонували один одному можливі варіанти участі в подібних процесах.

Пригадайте, яку роль зіграли засоби масової інформації в Росії в санації після 17 серпня. Вони представили всіх. На телебаченні постійно Зюганов, Ілюхін... Таким чином, суспільство звикло: так, це люди дивних поглядів, але вони є, і з ними треба намагатися домовитися, треба навчитися співіснувати в одній державі... Ідея соціального примирення та політичної злагоди з приводу нашого історичного минулого мені здається надзвичайно перспективною. І нова аргументація могла б вийти з цього.

Олександр РЯБЧЕНКО:

— Я гадаю, що влада сама повинна бути зацікавлена у створенні незалежних ЗМІ. Політичне життя не стоїть на місці. Йдуть процеси по Лазаренку, і вони не останні в історії України. Влада дуже швидко міняється, і багато хто скоро опиниться не при владі. А завтра їх оголосять державними злочинцями і дуже легко і швидко посадять, причому посадять по-справжньому. У нас же немає в суспільстві поваги до колишньої влади. Навпаки, я гадаю, буде культивуватися обурення до неї. І якщо ця влада не розуміє, то, може, наступна зрозуміє, що їм потрібна незалежна преса — як захист, коли вони будуть не при владі.

Лариса ІВШИНА:

— У нас практично немає хороших аналітичних програм. Зате з’являються хороші міжнародні. Ми вже вміємо висловлювати корисну інформацію. Наприклад, про Сомалі. Це дуже хороша інформація, яка впливає сприятливо, показуючи, що з нами може трапитися, якщо не буде конструктивних дій.

БЛІЦ-ПІДСУМКИ

Георгій ПОЧЕПЦОВ:

— У нас країна незавершених дій. Це колосальний вантаж, який висить на людині. Ми перебуваємо в ситуації, яка вводить нас у стан певного психологічно-політичного шоку. Всі дії людей не призводять ні до якого результату, що сприяє накопиченню негативного напруження.

Михайло МІЩЕНКО:

— Залежність між ЗМІ та масовою свідомістю взаємна. Якщо у нас не закривають ЗМІ — то лише тією мірою, в якій це не допускає громадська думка. Інакше це було б так, як у сусідній Білорусі. Тому можна сказати, що ми маємо ті ЗМІ, на які заслуговуємо.

Євген ГОЛОВАХА:

— Не випадково всі наші розмови зосереджені навколо влади. Ми, за традицією, продовжуємо жити не в суспільстві, а в державі. І головним опонентом продовжує бути державний чиновник, якого ми або ненавидимо, або боїмося, а не соціальний, політичний опонент.

З приводу ЗМІ я швидше оптиміст — у нас є кілька серйозних опозиційних газет, які виконують і просвітницькі функції. Інша справа, що формування громадської свідомості йде дуже повільно, у тому числі і серед журналістів. Так само повільно йде і формування політичної культури загалом. Більшe того, вона у нас за останні роки навіть деградувала — від декларативно-демократичної до декларативно-комуністичної. Гадаю, наші «поневіряння» будуть довгими.

Йосип ВІНСЬКИЙ:

— Я переконаний, що всі негативні тенденції і в політичній культурі, і в роботі ЗМІ виходять від сучасної української влади. Тільки після її законного усунення ми збережемо шанси на те, щоб залишитися європейською державою. Якщо ми залишимо нинішнього Президента ще на один термін, то порівняння України з Сомалі та Латинською Америкою будуть вже цілком доречними. Сьогодні ми стоїмо перед вибором — або залишитися в Європі, з більшою чи меншою часткою соціалізму — це питання, які можуть обговорюватися, — або скотитися до рівня країн, що розвиваються. Гадаю, на основі відповідального вибору в цій ситуації можна об’єднати і різні політичні сили, і відповідальну частину інтелігенції.

Валентин ПУСТОВОЙТ, «День»:

— Тут ставилося запитання, чому влада так ставиться до вільної преси. Нездоровій владі не потрібна вільна преса. Їй преса потрібна як криве дзеркало, в якому безвідповідальність і потворність виглядають благородством і красою. Що ж до розуміння того, що вільна преса — це єдине, що здатне захистити владу, коли вона вже не буде владою, — то для такого розуміння потрібен певний рівень культури, якого у нашій країні ще не досягнуто.

Взагалі рівень політичної культури нашої влади може найнегативнішим чином позначитися на політичному житті в Україні в передвиборний рік. Враховуючи ступінь контролю виконавчої влади над найефективнішими за впливом — електронними ЗМІ, — у неї дуже велика спокуса домогтися ситуації як у відомому анекдоті: все навколо в лайні, а він один весь у білому. Наслідки такого підходу, на відміну від анекдоту, будуть невеселими. Бо передвиборна політична боротьба, у ході якої суспільству пропонують на вибір різні моделі подальшого розвитку у вигляді програм різних кандидатів, підміняється поливанням брудом, в якому перемагає той, у кого більше можливостей. При цьому підміняється сам вибір: вибирається не краще з того, що пропонується, а менше із зол... У нашій ситуації не складно передбачити, який кандидат виявиться весь у білому, коли всі інші будуть у лайні.

Лариса ІВШИНА:

— У нормальному суспільстві компромат дає деяку порцію політичного адреналіну. Це, може, й непогано. Але тільки якщо опоненти можуть відповісти. У нас же, швидше за все, буде «вулиця з одностороннім рухом» — тотальна «обробка» по всіх телеканалах. А чи буде хтось із тих, на кого звалять компромат, мати можливість згідно із законом зажадати прямого ефіру в такому ж обсязі? До речі, відповідний парламентський комітет у нас контролюють ліві. Так, ми можемо говорити і писати про це, але ідея чесних виборів потребує законодавчого парламентського забезпечення.