Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

Крок до автокефалії

Виповнюється 85 років з часу проведення Всеукраїнського православного собору
4 липня, 2003 - 00:00

Після Лютневої революції 1917 року на Україні набрав сили церковно-світський рух за українізацію церковного православного життя та за незалежність від Московського патріархату. Майже в усіх єпархіях України почали скликатися з’їзди духовенства і мирян, на яких обговорювались проблеми повернення до української мови в церкві. Дуже важливим і актуальним була також проблеми відновлення соборного і виборного начал церкви, які колись відрізняли українське православ’я від авторитарного російського.

На першому Всеросійському з’їзді духовенства і мирян (червень 1917 року) делегати десяти українських єпархій внесли текст декларації з проголошенням автокефалії та українізації. Тоді ж почалася підготовка до всеукраїнського з’їзду. Однак під тиском Московської патріархії Російський тимчасовий уряд указом Керенського (липень 1917) заборонив цей з’їзд, тим самим яскраво продемонструвавши свою «демократичну» спрямованість.

Подальший розвиток подій був забезпечений Берестейським миром, який унезалежнив Україну від Росії. При Софійській митрополичій кафедрі почала працювати перша Всеукраїнська православна рада, яку очолив архієпископ Олексій Дородніцин. (До речі, владика Олексій того самого 1917 року видав перший молитовник українською мовою). Саме ця рада скликала на початку 1918 року Всеукраїнський церковний собор. Його перша сесія була дійсно всеукраїнською і дійсно українською. 19 січня, однак, робота Собору перервалася. Однією з причин був наступ більшовиків на Київ. Але головною причиною закриття Собору історики вважають «незадоволення патріарха Тихона і його представника на Соборі митрополита Платона тим твердим національно-українським курсом, який взяли головні діячі Собору». (Арсен Речинський, «Проблеми української релігійної свідомості»).

У травні того самого року в Києві було створено комісію, куди ввійшли київські вчені богослови поміркованого напрямку, з одного боку, та видатні українські автокефалісти, такі як Чехівський, Маричев та ін. Комісія підготувала «Проект Конституції Української церкви». Це була компромісна конституція — Українська церква мала дістати широку автономію, але визнати зверхність московського патріарха. В червні проект було відправлено до Московської патріархії на затвердження. Патріарх Тихон, однак, ухилився від однозначної відповіді, не дав згоди, не підписав Конституцію. Відтак, проблема залишалася невирішеною.

7 червня, вже за часів правління гетьмана Скоропадського, розпочала роботу друга сесія Всеукраїнського церковного собору. Ця сесія була повною протилежністю першій — головували і правили тут представники промосковського духовенства. Більше того — з числа делегатів було усунено всіх членів Всеукраїнської церковної ради — інституції, яка саме й скликала Собор. Московська патріархія завчасно «укріпила» керівництво — на Київську кафедру було поставлено знаного противника українізації церковного життя в Україні Антонія Храповицького. Попри те, що, як свідчать протоколи Собору, він навіть не отримав абсолютної більшості голосів.

Сучасники подій порівнювали Антонія Храповицького з Сильвестром Косовим, який після Переяславської ради 1654 року ще протягом 30-ти років не визнавав зверхності Москви і «світа не бачив за слізьми від непевності у тому, чи рідна Церква збереже свої права» (Газета «День» писала про Сильвестра Косова). А Храповицький «світу не бачив від страху, що Українська церква здобуде собі права». У його творах «украинское церковно- народное движение подвергалось шуткам и издевательствам». Один боронив незалежність, а другий — під’яремність церкви. А щодо Центральної Ради та уряду гетьмана Скоропадського, то вони дотримувалися тактики невтручання в релігійні справи, тактики, яка фактично оберталася підтримкою промосковської орієнтації церкви.

Усунені з Собору 1918 року українські духовні особи і миряни заснували Кирило-Мефодіївське братство і продовжували роботу в царині церковно-національного відродження. Директорія Української Народної Республіки наказом від 1 січня 1919 року проголосила автокефалію Української церкви, її повну незалежність від Московського патріарха. А в травні 1919 року з’явилася перша українська парафія при храмі Великого Миколи на Печерську. На той день композитор Леонтович створив українську літургію; 10 липня почалися україномовні богослужіння в самій Софії Київській.

Як відомо, це не стало радісним фіналом історичної трагедії Української православної церкви. Разом із денікінцями повернувся й митрополит Храповицький, який повідбирав в українців усі церкви і заборонив священнослужіння 15-ти українським священикам; єпископа Агапіта було піддано суду «Священного Синода юга России», позбавлено сану і заслано в монастир.

Рух за українську автокефалію відновився з поверненням більшовиків і завершився утворенням 1921 року Української автокефальної церкви на чолі з митрополитом Василем Липківським. Але й цю автокефалію українці не зуміли, не могли втримати за радянської влади. Тоді це мало залежало від них (хоча й залежало). Сьогодні ситуація інша — все знаходиться в руках віруючих, духовенства, суспільства. Але чи буде інший фінал? До цього часу справа не доходить навіть до Всеукраїнського православного собору.

Клара ГУДЗИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments