Тільки наука змінить світ. Наука в широкому розумінні: і як розщеплюється атом, і як виховувати дітей… І дорослих теж.
Микола Амосов, український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики

Межа інтеграції

Зона вільної торгівлі — максимум, який ми можемо собi дозволити
13 березня, 2003 - 00:00

Сказане повною мірою стосується й некоректності звинувачень на адресу Президента України з приводу суперечності між московською заявою президентів та євроінтеграційною стратегією України — курсом, який знову ж таки органічно пов’язується з ініціативною позицією Л.Кучми. Відповідним скептикам я порадив би звернутися до базового документа з цього питання — стратегії «Європейський вибір». «Економічні відносини з Росією, — наголошується в цьому документі, — органічно узгоджуються з євроінтеграційним курсом нашої держави». І далі: «Україна зацікавлена в дальшій лібералізації зовнішньоекономічних зв’язків і з іншими країнами — учасницями СНД. Визначальним напрямом співпраці з ними є формування зони вільної торгівлі, що сприяло б інтенсифікації господарських взаємовідносин, активному обміну капіталом, товарами, послугами, робочою силою». То ж із цього видно, що «опозиційна теза» щодо непередбачуваності відповідної позиції Президента не має під собою реального підгрунтя. Переконаний, що у продекларованому перебігу подій об’єктивно зацікавлені і наші західні партнери. Відгороджена кам’яним муром від своїх східних сусідів, Україна може виявитися непривабливою для Заходу. Це потрібно всім нам добре усвідомлювати.

Однак я б не спрощував порушувану проблему. Вона потребує принципових уточнень, не зробити які ми просто не маємо права. Вони стосуються насамперед перспективи наших відносин з Російською Федерацією і мають не лише економічний, а й політичний підтекст. Власне, обгрунтуванню його суті і присвячується ця публікація.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИБІР

Будучи безпосередньо причетним до опрацювання стратегії «Європейський вибір», я добре знаю позицію Президента України у питанні, що стосується співвідношення європейського та російського напрямів зовнішньої політики нашої держави. Вона була достатньо чіткою і прозорою. Визначаючи стратегію євроінтеграції, Президент не міг не враховувати головного — Росія є нашим найбільшим торговим партнером і насамперед через це поглиблення стратегічного партнерства з Російською Федерацією, це — безальтернативна позиція України.

Значущим є й інший бік цього питання. Росія — велика європейська країна, яка відіграє і буде відігравати у перспективі дедалі більшу роль у європейській політиці. Як і Україна, Росія цілком природно прагне інтегруватися у європейський економічний простір. В кінці 1998 р. ратифіковано Угоду про партнерство та співробітництво між Російською Федерацією та ЄС, а у 1999 р. — стратегію розвитку відносин Російської Федерації з ЄС. Із врахуванням цих обставин російський напрямок не може розглядатися як друговартісний. Він має надзвичайно широкі можливості і завжди зберігатиме своє значення як один із наріжних каменів української зовнішньої політики.

Водночас у цьому комплексі питань є й інший аспект. Йдеться про субординацію курсів на оптимізацію економічних відносин з Росією і євроінтеграційної політики України. У документі «Європейський вибір» ця позиція має чітке визначення: наші відносини з Росією мають «підпорядковуватися ідеї європейської інтеграції». Розглядаючи цю проблему, слід виходити з того, що Росія прагне розвивати свої відносини з Євросоюзом у принципово іншому (порівняно з нашими прагненнями) форматі. Наші держави ставлять перед собою різну мету, а тому і використовуватимуть в інтеграційному процесі різні механізми. Для Росії інтеграція в європейський економічний простір — це передусім питання взаємовигідної економічної кооперації. Росія не ставить питання про членство в ЄС. Вона цілком закономірно претендує на статус самостійного центра інтеграції незалежних держав на пострадянському просторі. Для України євроінтеграція — це насамперед модель внутрішніх системних перетворень та створення об’єктивних передумов утвердження зони вільної торгівлі, митний союз, у перспективі — валютна інтеграція, спочатку асоційоване, а далі — повноправне членство в ЄС. Таку схему етапних рішень запропоновано Л.Кучмою нашим західним партнерам у стратегії «Європейський вибір». Ми не форсуємо цей процес, бо розуміємо, що він буде складним і тривалим.

У зв’язку з цим у випадку, коли йдеться про зону вільної торгівлі у межах СНД, Л.Кучма, підтримуючи цю ідею, ніякою мірою не суперечить Л.Кучмі — євроінтегратору. Фахівці з питань зовнішньоекономічних відносин добре знають, що зона вільної торгівлі не є системоутворювальною структурою інтеграційно відособлених міжнародних угрупувань. ЄС — це економічний простір, що базується на більш високих інтеграційних принципах, на принципах митного союзу. Водночас (як я це розумію), утвердження зони вільної торгівлі — це не початкова сходинка, а найвища планка наших економічних відносин у межах чотирьох держав, переступити яку ми не можемо. Ми не маємо на це права.

Доречним буде зазначити і те, що утвердження зони вільної торгівлі визначено як одну із цілей Угоди про партнерство і співробітництво між Росією та ЄС. Більше того, я схильний розглядати проблему розширення кордонів зони вільної торгівлі і в значно ширшому аспекті — в плані реалізації ідеї «Великої Європи», біля витоку якої стояли видатні європейські політики, у т.ч. французький президент Шарль де Голль. Події останніх місяців, у т.ч. й ті, що стосуються посилення геополітичних суперечностей між Європою та США, засвідчують утвердження об’єктивних передумов ренесансу відповідної ідеї. Цивілізована демократична Україна зможе відіграти досить суттєву роль у її реалізації.

Але це, звісно, питання перспективи. Однак і у її контексті очевидним є таке: проголошена лідерами чотирьох країн зона вільної торгівлі має обов’язково формуватися на принципах Світової організації торгівлі. Добре знаю, що це чітка позиція Президента Л.Кучми, яку він буквально за декілька днів до московської зустрічі глибоко і всебічно обгрунтував у своєму інтерв’ю російському каналу РТР. Зона вільної торгівлі в межах СНД на принципах СОТ — це механізм, який не заперечуватиме, а навпаки — суттєво розширюватиме євроінтеграційні можливості України. Зона вільної торгівлі на будь-яких інших принципах такі можливості заперечуватиме. Це буде шлях у зворотному напрямі, шлях від Європи, шлях більш повної інтеграції у євразійський простір, функціональне відособлення останнього.

РОСІЙСЬКИЙ АСПЕКТ

Хочу, щоб мене зрозуміли ще й ось у чому. Порушене питання щодо утвердження зони вільної торгівлі на принципах СОТ — це не абстрактно теоретична конструкція. Це питання, яке стосується існуючої нині практики. Небезпечна стагнація зовнішньоторговельних відносин між Україною та Росією має відповідний підтекст. Наші настійні вимоги щодо урівноваження Москвою внутрішніх цін на енергоносії, без якого забезпечення рівності конкурентних позицій зони вільної торгівлі є неможливим, це також питання, що належить до одного з базових принципів СОТ. Газ на внутрішньому ринку РФ коштує всього $15 за куб. м, тоді як Україна купує його за $66. У зв’язку з цим можна очікувати, що Росія не форсуватиме процес набуття членства в СОТ. Аналогічну позицію може зайняти і Казахстан, де внутрішні ціни на енергоносії приблизно такі ж, як і в Росії. Звідси очевидне — намір щодо одночасного набуття членства в СОТ відповідними країнами, у т.ч. й Україною, який нині обговорюється, не є конструктивною ідеєю. Для нас — це крок назад. Українська економіка, експортна частка якої сягає майже 60%, є максимально відкритою, а відтак — і найбільш вразливою щодо можливого застосування інструментів недобросовісної конкуренції. Правила СОТ упереджують такі можливості.

Насторожують і дві інші пропозиції, що порушуються російською стороною. Перша — про утворення єдиного правового поля, а точніше — про адаптацію чинного законодавства країн-учасниць угоди до законодавства Росії. Друга стосується можливості (у перспективі) використання в межах нового інтеграційного утворення єдиної валюти, а вірніше — російського рубля як єдиної розрахункової грошової одиниці.

Повністю виключаю саме такий сценарій розвитку економічних процесів. І справа тут не лише в тому, що саме у цих двох позиціях концентрується увага насамперед на антиєвроінтеграційній спрямованості зони вільної торгівлі, яку планується утвердити. Помилковість цієї позиції має й інше підгрунтя. Незважаючи на спільну генетику, економіка України і Росії має принципові структурні відмінності і тому не може розвиватися на основі адекватних механізмів економічної політики. Ми припускалися серйозних помилок, коли при здійсненні реформ крок за кроком йшли у форватері «старшого брата». Це засвідчує насамперед логіка економічного зростання останніх трьох років. В Росії дві третини зростання ВВП забезпечував сировинний (нафтогазовий) сектор. Він же споживає понад дві третини інвестицій. На відповідній основі здійснюється й нагромадження капіталу. В ринковій економіці це системоутворюючий чинник. У щойно опублікованому рейтингу журналу «Форбс» значиться 17 російських мільярдерів, з яких 12 — «нафтобарони». За оцінками російської преси, зростання промисловості в останні роки повною мірою завдячує розвиткові ТЕК. Це стосується насамперед машинобудування. Минулого року темпи зростання цієї галузі склали всього 2%. Продовжується стагнація переробних галузей. У нас же навпаки — з 1999 по 2002 р. ВВП зріс на 20,4%, а промисловість, що виробляє споживчі товари, — на 40,2%, машинобудування — на 38,4%. Лідируючими в українській економіці були саме ці галузі.

Нині в Росії, як, до речі, і в Казахстані, по суті, відтворюється до болю відома кожному з нас ситуація брежнєвської економіки, повністю залежної від нафтодоларів. Але тепер нафтову залежність, пише російська «Независимая газета» (14.02.03), «варто порівняти вже не з шприцом, що увіткнуто у вену, а з пістолетом, приставленим до скроні». Особливо непокоїть російське керівництво можливе падіння цін на нафту після закінчення іракської кризи. «Росія вимушена чекати іракську війну, — зазначає газета (4.02.03), — як астероїда, що наближається до Землі». Це визнається і російськими аналітиками. Як зазначає газета, «стан бюджету, розвиток цілих секторів економіки, зовнішні зв’язки — все це продовжує залишатися у заручниках ціни на нафту». Саме через це в уряді Росії, по суті, не існує важливішої проблеми, ніж ціни на нафту та їх динаміка, свідчить російське видання.

Ті, хто знається в економіці, розуміють, що йдеться про серйозні речі, про відмінності між російською та українською економіками, які можуть кваліфікуватися як відмінності сутнісного характеру.

Завжди вважав і вважаю тепер, що потенційні позиції української економіки не є слабшими від російських. Концентрація значних запасів природних енергетичних ресурсів — це не лише перевага, а й водночас вузьке місце російської економіки. Моноспрямована економіка найбільш конкурентовразлива. Японія, яка практично не має корисних копалин, розвивалася у повоєнні роки найбільш швидкими темпами. Нині в Росії понад 20% бюджетних надходжень дає нафта. Але не можна забувати іншого: економіка — це співставлення доходів та видатків. Собівартість видобутої кувейтської нафти — $4 за барель, російської — $14. Якщо додати до цього високу транспортновитратність російської економіки, то коректність зазначеної тези навряд чи викликатиме заперечення.

Не потрібно перебільшувати і нашу економічну залежність. У формуванні економічного потенціалу десять попередніх років реформ не минули даремно. Навпаки, вони підтвердили здатність України до самоутвердження та розвитку. Попередні роки мають розглядатися як період не лише глибокої економічної кризи, а й структурного та технологічного оновлення діючих підприємств, підвищення їх конкурентоспроможності, освоєння нових промислових ринків і адаптації до умов зовнішньої кон’юнктури. Лише упереджені політики можуть у цьому сумніватися. Визначальним тут є зменшення залежності нашого експорту від російського ринку. У 1994 р. російський ринок поглинав майже 50% українського експорту товарів. У 1996 р. цей показник знизився до 38,9%, у 2000 р. — до 23,9 і 2002 р. — до 17,8%. Натомість частка нашого експорту до країн ЄС зросла за відповідний період з 7 до 19,2%.

Акцентую увагу на цьому зовсім не для того, щоб хоча б якимось чином поставити під сумніви значимість наших економічних відносин з Російською Федерацією. Мова йде про інше — про їх взаємну збалансованість та рівноправність. Коли навіть апріорно порушується питання про новий вектор адаптації правового поля України — відмову від того, що вже зроблено у контексті євроінтеграційного процесу, чи про можливість у перспективі утвердження єдиного рубльового простору, то у цьому випадку йдеться про інше. В цьому виявляється не лише економіка. Це водночас і політика. Не враховувати цього ми не маємо права.

Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ, радник Президента України, директор Національного інституту стратегічних досліджень
Газета: