Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

Не дочекаєтесь!

Чому Україна не розпадеться
23 грудня, 2004 - 00:00
ФОТО МИХАЙЛА МАРКІВА / «День»

Усі мої московські друзі збожеволіли. Чи це мені так здається? Ні, вони не ходять вулицями в оранжевих і синьо-білих шарфиках і не намагаються заблокувати роботу російського уряду або українського посольства. Але протягом останніх днів із неприхованим захопленням і натхненням одного лише й чекають — коли, коли ж, та коли, нарешті, Україна розпадеться?! Коли — на «галичансько-западенську» та «нашу», «російську»?

Я вже навіть не намагаюся їх розчаровувати — уп’ятнадцяте переказувати, чому цього не може статися в принципі. Часу шкода — адже в Києві революція, викид колосальної за розмірами вітальної енергії. Але ця тема не вичерпується — і знову, і знову, по третьому колу: та коли, все-таки, розпадеться? Ось і спікер Держдуми Борис Гризлов порадував: «Україна — на межі або розколу, або кровопролиття». Отаке кредо миротворця та посередника. Ні, це, напевно, я збожеволів… Радіо «Эхо Москвы» 29 листопада опитало слухачів: чи в інтересах Росії розпад України? 52 відсотки відповіли, що в інтересах.

Так, Україна схожа на Росію. Але з цього нічого не випливає. Більш того, довірливих і байдужих це лише вводить в оману. Ось і нинi в Москві політологи ні про що, крім виборів, не говорять. Щоправда, здебільшого лише дурниці. Чомусь ніяк не затямлять — пролітають мимо. Українська політична культура — це особлива смислова система, вельми відмінна від російської. Навдивовижу вузьке коло тих, хто затямив, а всi інші — напрочуд, неймовірно далекі від народу. Тобто від українського. Не дарма, все-таки, «одеські» «зачистили» російський телепростір «під донецьких» за американські («зелені», звичайно ж). У теорії тероризму є цілий розділ про те, як паралізувати життя великого міста. Найкраще (на третьому місці після атомної бомби й отруєння водозаборів) отруїти своїми політтехнологічними мізками якийсь телеефір. Iз такого інформаційного «джерела» відсьорбнути — не те що козликом, здоровим бородатим козлищем станеш.

Так ось, одна з головних тез телевізора: Україна близька до розпаду. Захід є Захід, Схід є Схід — і далі в тому ж дусі.

Але жодних об’єктивних причин для розпаду України та навіть для її федералізації на даний момент не існує. Справді, регіони України дуже різноманітні — вони різняться в соціальному, історичному, мовному, конфесіональному, геокультурному, економічному, індустріальному, етнічному та субетнічному планах. Більш того, по Україні проходять два цивілізаційні кордони — по Збручу та Кримських горах. Iз геокультурного погляду можна говорити про три України: Західну (Закарпаття, Галичина, Буковина, Волинь, Підляшшя, Пряшівщина), Східну (її називають також Центральною: Поділля, Полісся, більша частина Слобожанщини, Подніпров’я, включаючи Київщину, Полтавщину, Черкащину, Кіровоградську та Дніпропетровську області) та Південну (її ще називають Східною чи Південно-Східною: Донбас, Новоросія, Крим).

Попри ці розломи, протягом останнього десятиріччя в українському суспільстві з усіх таких питань склався негласний консенсус — люди зрозуміли, що навіть за такого неймовірного різнобарв’ї ці регіони та їхніх жителiв між собою більше зв’язує, аніж розділяє.

І Львів, і Івано-Франківськ, і Донбас, і Київ, і Одесу, і Сєверодонецьк об’єднує спільна етнічність, спільна державність, спільне інформаційне та смислове поле, спільна міфологія, єдиний ареал проживання, спільність соціальних проблем. А також особливий тип політичної культури, заснований на певних «мінімалістських» стереотипах поведінки України — не як гравця в міжнародну політику, а як спостерігача, що сидить десь там, у «хатині скраю». І з цього погляду донеччани ближчі львів’янам, аніж своїм сусідам — донським і кубанським козакам, багато з яких, до речі, українського походження. Тепер ось усіх українців об’єднує революційний підйом — хай навіть піднімає в різні боки.

Хоч як дивно, але мова також об’єднує. Але не українська і навіть не російська. Об’єднує — українсько- російська двомовність. У цьому розумінні жителі України міцно пов’язані одне з одним та відгороджені від усього іншого світу. Для когось українська — «перша рідна», а російська — «друга рідна», для когось — навпаки. Головне, що обидві — рідні.

Нинішній розкол України за чинником голосування за Ющенка або за Януковича значною мірою пояснюється насамперед тим, що Ющенка «не пустили» до інформаційного простору східних областей. А його образ максимально демонізували з допомогою навішування ярликів «націоналіста», «ворога російської мови», «ворога православ’я», «ворога донецької промисловості», «американського шпигуна» тощо. Звичайно, такий розкол гріє душу багатьом росіянам. Але деякі українці сумніваються, що цей орган всі мають.

Негативні наслідки нинішнього електорального розколу України майбутній президент (якщо ним стане не Янукович) за бажання зможе подолати з допомогою грамотних слів і політичних дій, маючи в руках, як Архімед, лише одну точку опори — якийсь із загальнонаціональних метрових телеканалів протягом одного-двох місяців.

Сепаратистські і навіть федералістські ідеї в Україні, за великим рахунком, неактуальні ні на рівні регіональних еліт, ні на рівні масових настроїв. Головні теоретики федеративної України — російські політики та політтехнологи, причому деякі з них не приховують найважливішого завдання федералізації — ослаблення української держави. Для того, щоб врахувати всі регіональні та субетнічні особливості України, федерація не потрібна. Це все можна зробити й у рамках унітарної держави. В України і так існує родова травма — генетично зумовлена криза керованості. А федералізація взагалі перетворить її на некероване соціальне місиво.

Сепаратизм із центром у Сєверодонецьку виник як відповідь Януковича та вірних йому еліт східних регіонів на незаконні, з правового погляду, дії керівництва західних областей України. Наприклад, оголошення виняткового права на повітряний простір над «Львівською площею». Це емоції, це не політика і, тим більше, не право. Донецько-луганські референдуми не можуть мати жодних правових наслідків (для проведення загальноукраїнського референдуму потрібні щонайменше три мільйони підписів із двох третин регіонів, причому не менш ста тисяч із кожного регіону, — так свідчить стаття 72 Конституції України). А «самопальна федералізація» — це також ейфорійні емоції, а не право. Це останній аргумент донецьких. Для зміни форми державного устрою з унітарного на федеративний найменше, що треба, — переписати Конституцію. Смішно, коли говорять про можливе приєднання східноукраїнських земель до Російської Федерації. І не тому, що ніхто не захоче воювати в Чечні, а хоч би тому, що Росія, нарівні зі США й ООН, є гарантом територіальної цілісності України (саме під ці гарантії на початку 1990-х українська сторона відмовилася від ядерної зброї).

Але є реальна проблема, що породжує в населення й особливо в еліти Донбасу (більшої частини Донецької та Луганської областей) просто екзистенціальний страх. Донбас міг нормально існувати лише в СРСР, де його очевидна економічна нерентабельність була не настільки очевидна, оскільки «перекладалася» на всю величезну радянську неконкурентну економіку. На Україну промисловість цього регіону лягла не найлегшим тягарем. Проте ліберальний, утилітарний підхід до Донбасу з боку Києва («актуальне лише те, що рентабельне») — це матеріалізація багатьох із тих страхів, якими лякали донецького обивателя. У «вільному» автономному плаванні на Донбас чекає економічний, промисловий, технологічний і соціальний колапс. Це розуміють, схоже, всі, особливо самі донеччани. Донбаська проблема вимагає «органічного», консервативного підходу. Наприклад, польське вугілля — воно в кілька разів дешевше за донецьке, але в разі переорієнтації споживача на дешевший товар уся вітчизняна галузь «вилітає в трубу». А до структури ціни дешевшої іноземної сировини не закладені кошти, необхідні для соціальної переорієнтації та реабілітації регіону. Інакше кажучи, Віктору Ющенку (в разі перемоги) треба зрозуміти природу «найнеорганічнішого» в Україні регіону, і, якщо вдасться, цей регіон «органічно» вписати в загальноукраїнську економіку. Це колосальне завдання, особливо тепер. Але без нього — гаплик.

В інтелігентському середовищі час від часу виникають сепаратистські ідеологічні течії, причому це буває на Заході, на Сході, на Півдні й у Криму, але не в Центральній Україні. Головна теза галицького сепаратизму, що намагається актуалізувати ідентичність Австро-Угорської імперії: без «великої» України ми швидше побудуємо «справжню» українську державу, нас швидше приймуть до ЄС. Головна теза «південного» сепаратизму: Одеса та вся Новоросія здатні проіснувати самостійно за рахунок «морського» ресурсу. Головна теза «східного» сепаратизму, що намагався знайти основу в ідеології Донецько-Криворізької республіки, що колись існувала: ми виробляємо основну частку національного ВВП, при цьому до нас ставляться як до регіону другого ґатунку; можемо прожити й самі.

Існує також «карпатороський» сепаратизм, що спирається на уявлення про закарпатських бойків і гуцулів як про особливий субетнос (або навіть етнос) карпаторосів, які мають особливу духовну та генетичну спорідненість із великоросами, проте цей рух незначний через невеликі масштаби Закарпатської області. Суттєвий відсоток голосів за Януковича в Закарпатті пояснюється не впливом карпатсько-русинської ідеології, а добре налагодженим владним ресурсом.

Це дивлячись із Москви, можна — як Жириновський — Донецьк переплутати з Дніпропетровськом. А в самій Україні дуже чітко відчувається, що всі ці території опинилися в межах однієї держави аж ніяк не випадково, і що в такому сусідстві є дуже важливе та дуже глибоке значення. Набагато глибше, ніж свавілля Леніна, Сталіна та Хрущова, які заклали основи нинішнього українського територіального устрою.

В інтересах України не федералізація, не конфедералізація, не розпад на дві держави, а «квітуча складність» — поглиблення регіональної ідентичності при посиленні, укрупненні та «дорослішанні» загальнонаціональної української ідентичності. Майже соборність…

А російське питання на південному напрямку в тому, щоб зрозуміти, в якій все-таки Україні зацікавлена Росія: в слабкій й аморфній чи в дієздатній і політично єдиній? Складне, звісно, запитання, але воно вельми настирливо вимагає відповіді.

Так, до речі, забув сказати про улюблену тему для навкологеополітичних розмов моїх українських друзів (слава Богу, не всіх!). Багато хто з них лише й думає — коли ж розвалиться Росія? Коли злісні китайці перейдуть кордон і заполонять своєю людиномасою пів-Сибіру та Далекий Схід, коли чечени, татари, дагестанці, інгуші, а також близькі українському серцю кубанські козаки й інші мешканці Великої Євразії побудують свої окремі та самодостатні державні простори на околицях Великої Московії? Остання, за їхнім розумінням, має складатися з областей Московської, Володимирської, Тульської, Тверської, Смоленської, Калузької, Ярославської. Інакше кажучи, з центральної зони покриття «Бі-Лайну» — щоб жити в державі без внутрішньомережевого роумінгу в мобільному телефоні, — як в Україні.

Отака вибухонебезпечна й обопільногостра слов’янська дружба.

Андрій ОКАРА, Москва, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ