Незалежній Україні не потрібен свій Ольстер

Ігор Білозір загинув, захищаючи українську пісню. Загинув уже в незалежній Україні, в «цитаделі українського націоналізму» — місті Львові.

І все ж його смерть не була випадковою. Композитор став жертвою не так «підступних москалів», як... нашого невміння відроджувати мову.

Наступ російської мови у Львові є закономірним, вона без особливих зусиль заповнює ті «ніші», які ми самі чомусь лінуємося зайняти.

Складається враження, що в українському арсеналі є лише традиційна «гайдамацька» модель патріотизму, основною ознакою якої є брак державницького мислення. «Накопичувати протест» з тим, щоб потім ефективно «випустити пару» — оце й усе, на що здатні наші славні хлопці. Хто ефективніше «випускає пару», — той і є найбільшим патріотом!

Так було й раніше. Українство постійно існувало у вузькому діапазоні між рабською бездіяльністю та повстаннями (чи погромами), після чого встановлювалося ще гірше рабство. Чогось мудрого, зваженого, державницького, практично не було, або ж було його аж надто мало.

Тому найбільш далекоглядні львів’яни побоюються, що після погрому кав’ярні «Цісарська кава», (де й стався інцидент), після резолюцій віча: «причиною розгулу тероризму є те, що окупанти все ще не виселені з наших земель», відроджувати мову... знову не буде кому. Мало цього, трагедією можуть скористатися сили, які аж ніяк не назвеш державницькими.

Ось яке «мудре» вирішення питання нав’язується львів’янам у одній із місцевих газет, яка, схоже, тишком-нишком приміряє на себе сепаратистські лаври газети «Підкарпатська Русь» (відомий рупор неорусинства на Закарпатті): «Галичина тягне на собі, як віл, оцю безформну масу, намагаючись прищепити бодай гілочку українства, а вона не хоче, вона пручається і все глибше занурюється в багно зросійщення.

Навіщо нам така Україна? Вона гине сама і, мов брила на шиї, тягне й нас за собою...»

Наскільки послідовно «Підкарпатська Русь» лаяла галичан, звинувачуючи їх у всіх лихах, настільки ж настирливо ця газета підштовхує читача до думки, що найкращий вихід для Галичини це... автономія.

Навіть один молодий політик (начебто патріот і держкавник), «припертий до стінки» фактами після похорону Ігоря Білозора, видавив із себе: «Чи хотів би я автономності Галичини? Мабуть, хотів би».

Сподіватимемося, що більшість галичан мислить конструктивніше. Хоча й не виключено, що неодноразово повторювані й пережовувані вислови на кшталт: «безформна маса» й дошкульні карикатури на «східняків» формуватимуть у читачів цієї газети думку: основні вороги української державності — «москалі» та «східняки». На чий млин ллємо воду, панове?

Основним лихом України (і Галичини — в тому числі) є рабський менталітет українців. В Галичині рабства не менше, просто воно інше, «церковне», тоді як на Сході «червоне», комуністичне.

Ось як дивився на роль церкви Великий «східняк» Василь Стус: «Наш індивідуально-західний дух, спертий догматичним візантійським православ’ям, так і не зміг вивільнитися з цієї двоїстості духу, двоїстості, що витворила згодом комплекс лицемірства».

Хіба не так? У траурній церемонії 30 травня взяли участь десятки тисяч віруючих, багато ієрархів греко-католицької церкви, священиків. Люди тримали плакати: «Для вбивць Ігоря Білозора відновити смертну кару!» (на цьому ж плакаті шибениця із зашморгом) або: «Не засудить суд — скарає народ!» У цей же день люди складали гнівні вірші, де були такі слова: «Москаль ще сіє мор і згубу і свій зматований «язык»... або: «Катам не жити! Кров — за кров!» На будинках з’явилися написи: «Геть російську культуру!», «Смерть кацапам!»

Здавалося б, усе це — наслідок безмежної скорботи й любові до композитора, чиї пісні знала й любила вся Україна. Але чому ж тоді на рахунок допомоги композитору (доки він був ще живий) прийшло... аж 45 гривень?

Чи не є це тим лицемірством, про яке писав Василь Стус?

В резолюції віча, яке складалося з віруючих галичан, знаходимо на кожному кроці: «Покарати», «звільнити», «припинити трансляцію», «позбавити приміщень», «заборонити», «виселити окупантів» і подібне. То це і є християнство?

Складається враження, що церква або ж не дуже популярна в народі, або ж її влаштовує такий невисокий рівень своїх віруючих. Якщо церква за злагоду між людьми різних національностей, то вона вже могла б відіграти помітну роль у діалозі між українською та російською громадами міста Львова.

Якщо ж церква не хоче цього зробити через свій надто високий український патріотизм, то чому вона до цього часу не сприяла розвиткові української пісні в регіоні? Чому не допомогла тому ж Ігореві Білозору, який не мав грошей навіть на відзначення ювілею ансамблю «Ватра»? Чому не фінансує, скажімо, мережу шкіл «бойового гопака», де гартують дух безстрашні «українські самураї»?

Було б цих хлопців більше, ніхто б не посмів забороняти українську пісню у Львові! А раз церква не робить ні першого, ні другого, то чи така вже вона «християнська» і чи така вже «патріотична»?

Все це я розповідаю для того, щоб патріоти-галичани зрозуміли: «східняк», що звільняється від «червоного» рабства, не знайде нічого привабливого й у рабстві «церковному». Його настороженість щодо релігійної Галичини виправдана. Йому не потрібна християнська церква без християнської любові, не потрібна й псевдопатріотична «показуха».

До речі, Василь Стус мудро підмітив, що візантійський дух «призвів до жіночності духу як атрибуту нашої духовності». «Східняки» це інтуїтивно відчувають.

Ось що пише проста сільська жінка з Київщини Ірина Котик («День» № 97): «У менталітеті українців надто багато жіночого. Навіть доброта — жіноча. Тобто українці не здатні ні любити, ні бути внутрішньо лояльними до людей у чомусь вищих, успішніших від себе».

Ось Вам і пояснення нелюбові галичан (більш жіночних, бо більш релігійних) до російськомовного населення, яке без сумніву, є більш «успішним» з огляду на ряд причин. Цитую далі Ірину Котик: «Жінка (читай: «Галичина». — С.Л. ) ніколи не піде на ризик заради віддаленої мети, краще буде задовольнятися мінімальним. І вона надто приземлена, щоб сформувати повновартісний, стратегічно цінний світогляд нації. Козаки колись штучно відмежовувались від жінок, мабуть, відчули в цьому певний сенс...». Ось так і «східняк», цей підтоптаний, битий життям парубок, «тримає дистанцію», сприймаючи Галичину як надто емоційну, дещо навіть неврівноважену жінку.

...Тепер про «повновартісний, стратегічно цінний» світогляд нації: «Високий інтелектуальний потенціал — ось єдина надія», — вважає Ірина Котик, цей мудрий «козак у спідниці» з Київщини. Цю ж думку пропагує Михайло Краснянський з Донецька: «Шанс України — в її інтелекті» («День» № 93).

Ще категоричніший в цьому плані Сергій Удовик («Чи здатна Україна здійснювати реформи?» «День» № 31). Він висловлює побоювання, що Україну можуть остаточно покинути «уцілілі інтелектуальні кадри, і до 2004 року вона як країна може припинити своє існування і або приєднається до Росії, або розколеться на дві частини: Лівобережжя перейде за борги до Росії, а Західна Україна поглинеться Польщею». (Може, саме з огляду на цю перспективу мусолиться ідея про автономію Галичини? Але в складі Польщі українській пісні було б ще важче! — С.Л. ).

Отже, коли говорити про «стратегічно цінний» світогляд нації, то тут напрошується думка: загинемо, якщо не станемо дбайливими господарями! Берегти інтелект — це значить поважати і росіян, російськомовне населення. Треба навчитися розвивати свою мову без утисків і заборон інших мов. Без остогидлого для українського вуха: «Не пущать!»

«Запрацює» інтелект — і Україна стане багатшою! В багатій державі не буде потреби стояти на смерть, захищаючи українську пісню. Та й тепер, якщо її й мову українську хтось не любить, то тільки тому, що нерідко з українством, з незалежністю пов’язують наше «сповзання» в прірву й ті злидні, що «обсіли» всіх нас.

Я розумію, є певний ризик в об’єднанні українських та російських (чи російськомовних) інтелектуальних сил. Українська мова знову може виявитися неконкурентоспроможною, а «об’єднаний» інтелект може тягнути нас у новий, невигідний для нас союз.

Але на цей ризик треба йти, перемогти свою «жіночу» сутність, не задовольняючись «мінімальним» (бо його є надто вже мало!), пам’ятаючи про перспективу 2004 року (чи хай навіть пізніше — яка різниця?)

Незалежній Україні не потрібен «свій» Ольстер (а вбивство Ігоря Білозора показало: навіть конфлікт між чотирма людьми може призвести до фатальної поляризації в суспільстві, якщо в ньому відсутня гармонія між двома етнічними групами). Україні треба об’єднувати, мобілізувати свої інтелектуальні ресурси.

Що стосується мовного відродження, то скажу без вагань: мову також повинен відроджувати інтелект, а не емоції. Ми повинні навчитися цінувати інтелект і його носіїв. Після побиття Ігоря Білозора у львівській пресі з’явилася лише одна стаття, в якій викладено думки, які вселили надію на те, що справа все-таки зрушить з місця.

Принаймні якщо Львів (як і вся Україна — зрештою) підтримає автора статті депутата Львівської міської ради В. Вітковського. У статті «Трагедія, якої могло б не бути» він закликає: «Трагедія, що сталася, мусить, зрештою, вивести нас із цього блаженно-маразматичного розслаблення. Ми робимо не те, що треба робити! За це над нами збиткуються і зневажають нас. (...)

В Україні в цілому, і в Галичині — зокрема панує абсолютно хибна (сказати б — «алхімічна») концепція мовного відродження. Протягом тривалого часу я намагався привернути увагу до існування альтернативних концепцій. Та, мабуть, проповідник комп’ютеризації серед папуаських племен пишався б значнішими здобутками... Українське суспільство має високу «інноваційну відпірність», а консерватизм національно свідомого середовища залишається взагалі «непробивним...» («Поступ» 25.05.2000).

...Я пригадую пристрасні, талановиті статті цього автора у львівській пресі. Може хоч тепер, після трагедії, що сталася, ми нарешті перечитаємо їх уважніше?

Я радів би, якби мені пощастило в рідному місті замість емоційно-гайдамацького гасла: «Геть російську культуру!» побачити більш конструктивне: «Геть український консерватизм! Жодного дня без кроку вперед!»