Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

«Перебудова»: двадцять років по тому

23 квітня, 2005 - 00:00
КОЛИ ГОРБАЧОВ ЗНЯВСЯ У РЕКЛАМІ ПІЦИ, ЧИМАЛО ЙОГО ПРИХИЛЬНИКІВ БУЛИ РОЗЧАРОВАНІ — ПОСТАТЬ ПЕРШОГО Й ОСТАННЬОГО ПРЕЗИДЕНТА СРСР ВИЯВИЛАСЯ МЕНШ ЗНАЧУЩОЮ, НІЖ ІНІЦІЙОВАНІ НИМ ПРОЦЕСИ / ФОТО РЕЙТЕР ІЛЮЗІЇ ТА РЕАЛІЇ РОСІЙСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ ФОТО ОЛЕКСАНДРА КЛИМЕНКА ЛЕОНІД КРАВЧУК І ЙОГО ОДНОДУМЦІ ЗРОБИЛИ ДЛЯ ПЕРЕВЕДЕННЯ ЗАГАЛЬНОСОЮЗНОГО ГОДИННИКА НА НОВИЙ ЧАС НЕ МЕНШЕ, ЯКЩО НЕ БІЛЬШЕ, НІЖ МИХАЙЛО ГОРБАЧОВ ФОТО З АРХІВУ «Дня»

23 квітня 1985 року Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов, виступаючи на пленумі ЦК, уперше заявив про «необхідність перебудови господарського механізму» країни. Через кілька тижнів, під час поїздки до Ленінграда, Горбачов на зустрічах із трудящими вже говорив про те, що «кожному необхідно перебудовуватися, змінювати стиль мислення». (Лозунг «Перебудову почни з себе» незабаром став надзвичайно популярним.)

Як тоді планували перебудовувати «господарський механізм», сьогодні можуть пригадати хіба що фахівці. А ось «стиль мышления» — Михайло Сергійович вимовляв це слово, як відомо, з наголосом на першому складі — справді почав змінюватися. Слова «перебудова» і «гласність» стали в усьому світі символами (зараз сказали б — брендами) Радянського Союзу другої половини 80-х років минулого століття.

Через три роки, в 1988-му, на XIX партійній конференції було прийняте рішення про реформування політичної системи та демократизацію суспільства. А в 1989-му відбувся з’їзд народних депутатів СРСР, на якому з Конституції вилучили статтю про «керівну та спрямовуючу роль КПРС»...

Для багатьох громадян «созданного волей народов» це був час великих надій та ілюзій. Для покоління українців, чиї студентські роки припали на цей період, перебудова означала допуск до раніше закритих архівів та включення в навчальні програми з літератури раніше «заборонених» українських письменників, прагнення дізнатись й осмислити правду про наше минуле та відкриті виступи на захист власних прав, дискусії (замість звичного «одобрямса») на комсомольських зборах і перші в історії вищого навчального закладу альтернативні вибори та багато іншого...

Ілюзії змінилися розчаруванням й усвідомленням того, що спроби модернізувати неповороткий «господарський механізм» закінчаться, швидше за все, його розвалом. Але смак «повітря свободи» запам’ятався. Як і відчуття необхідності та неминучості змін. Можливо, тому багато експертів «Дня» шукають у подіях двадцятирічної давності джерела сьогоднішніх процесів і тенденцій, і взагалі проводять аналогію між 1985-м та 2005-м...

«Хвіст минулого ще не відрубаний»

Леонід КРАВЧУК, перший президент України, лідер фракції СДПУ(О):

— Я був присутнім на тому пленумі ЦК КПРС, де Михайло Горбачов оголосив про початок перебудови. Власне, я належав до молодшої генерації керівників (я був на той час завідувачем ідеологічного відділу Компартії УРСР). І звичайно, такі люди, як я, очікували змін. Ми бачили консерватизм Брежнєва, потім Андропова... Бачили дуже своєрідні дії тодішнього керівництва, які щонайменше викликали подив. Вони мені зараз нагадують декого в сучасній Україні, коли хтось збирається платити гроші, щоб знайти п’яного чиновника. А тоді їх вишукували в кінотеатрах. Нам хотілося, щоб все це змінилося: цей консерватизм, кожний рік похорон генсека, кожний рік виклики вночі писати від ЦК траурні документи... Все це настільки вже обридло, настільки було неавторитетним, що коли було проголошено перебудову й визначено основні її шляхи — насамперед науково-технічний прогрес (це те, на чому найдовше у своїй доповіді зосередився Горбачов: що нам потрібні нові технології, що ми не можемо відставати від Заходу) — це було сприйнято більшою частиною пленуму на ура. Я пам’ятаю, коли повернулися з цього пленуму, то інших розмов, окрім того, які сміливі революційні кроки робить ЦК КПРС і Горбачов, просто не було.

Але в такому плані, як передбачалось, перебудова не відбулась. Тому що Горбачов — своєрідний чоловік. Він продукував ідеї кожну хвилину. І гадав, що він буде їх продукувати, а всі решта — виконувати. А так не сталося. Бо все це неможливо було втілити протягом одного року. І перебудова загальмувалась. Тоді Горбачов пішов глибше: треба змінити кадри, сказав він, змінити технології, форми та методи управління, перебудувати партію. Але якщо перший етап перебудови — науково-технічний прогрес — ніяк не зачіпав секретарів обкомів, райкомів, то коли Горбачов сказав, що потрібно перебудувати партію, це торкнулося більшості партійних чиновників, апарату партії. І вони почали гальмувати перебудову ще більше.

Тоді він звернувся до партії на XIX Всесоюзній партійній конференції в 1988 році, яка, по суті, розділилася на дві частини: одне крило, консервативне, вимагало повернутися назад, друге, прогресивне, вимагало йти далi рішучiше та послідовнiше. Але оскільки перебудова не дала одразу економічних результатів, почався спад у вугільній промисловості, металургії, знизився видобуток газу, нафти, піднялися шахтарі — вона була, по суті, похована. І я знову ж таки повертаюся до нашого часу: якщо економічна ситуація в країні найближчим часом не зміниться на краще, то ті великі й безумовно правильні наміри Ющенка та його команди будуть поховані так само, як були поховані в історії всі державні наміри, котрі довгий час не давали реального ефекту.

Однак основне значення перебудови було в тому, що вона відкрила очі партійним керівникам, інтелігенції, політичній еліті на те, що ми відстали від західних країн на 50—100 років. Адже перебудова проходила під гаслом «гласність». А це означає, що в архівах почали знаходити документи, які поставили дуже багато запитань перед партією.

Я теж був одним із тих, хто займався цими архівними дослідженнями, — і почала відкриватися правда про голодомори 1933—1934 років, 37 рік... Люди нічого не знали про це. Не знали навіть керівники партії в областях, районах, містах. І коли ми надрукували «Чорну книгу» — документи, які розповіли про Соловки, голодомор, — провели виставку цих документів в колишньому Музеї Леніна (тепер Український дім. — Ред. ), а паралельно видавалися й інші подібні дослідження — це був шок. Тобто значна частина партії і народ після перебудови в один час стали іншими. І звичайно, без перебудови не було б сьогоднішнього дня, не було б незалежних держав. Ідеологія перебудови, революційні кроки, фактично «наїзд на себе» — адже Горбачов «наїхав» на партію, будучи її генсеком — це унікальне явище в історії. І цей широкий наїзд трактором на старі підвалини похитнув партію, запустив процес її руйнування. Своєрідною кульмінацією цього процесу став з’їзд народних депутатів у 1989 році (я також там був), де була вилучена шоста стаття Конституції СРСР, яка проголошувала, що партія є керівною та спрямовуючою силою. Таким чином партія перестала бути центром управління в радах, в народному господарстві. Вона втратила силу. А коли завдяки архівам відкрилась ще й злочинна суть КДБ, всі зрозуміли, що Радянський Союз в такому варіанті існувати вже не може. Так ми підійшли до 90-х років. І трапилося те, що завжди відбувається в історії — коли відкривається нарив, його треба хірургічним способом знищити. На жаль, цей нарив ще й зараз продовжує жити в наших серцях, тому часто робиться те ж, що робилося тоді. «Хвіст минулого» ще не відрубаний. На гаслах — нові слова, нові наміри, а дії — старі. На жаль.

«Я вдячна особисто Михайлові Сергійовичу»

Валентина КИРИЛОВА, директор видавництва Соломії Павличко «Основи»:

— Минуло 20 років?.. Я добре пам’ятаю той час. Це була моя остання студентська весна на історичному факультеті. Ми не чекали жодних роз’яснень від викладачів кафедри історії КПРС. Ми все давно розуміли, жадали змін, хотіли правди та свободи. Або хоча б їхньої ілюзії. Курс на перебудову? Дайош перебудову! Ми потребували зміни напрямку руху, ми втомилися рухатися в нікуди. Це була надія.

Як і всі, я теж пережила певні розчарування. Це зараз розумію, що правда не буває цілковитою, що політика не буває прозорою, а демократія — тотальний блуд із використанням демосу й маніпулюванням ним. Тоді я не знала такого поняття, як ліміт довіри, це прийшло з часом.

Написано багато історичних досліджень, висловлено багато оригінальних думок. Була домовленість товариша Горбачова із західними спецслужбами, чи не було її — мені байдуже. Я вдячна долі, що тоді була молодою та із задоволенням «перебудувалася», я вдячна особисто Михайлові Сергійовичу, і моя повага до нього залишається зрілою й усвідомленою.

«Помаранчева революція — це ще не перемога»

Іван АНДРУСЯК, письменник:

— Саме в ту пору я служив у війську в Білорусі, надсилав звідти редакторові «домашньої» районної газети помірковано націоналістичні вірші й нервував через те, що вже навіть у дрімучій Москві починає щось мінятися, а Україна спить мертвим сном. Вірші тоді ще не друкували, але й у КДБ не носили, хоча могли. А Україна справді тоді прокидалася страшенно довго, і таке враження, що по-справжньому не прокинулася ще й досі, що помаранчева революція — це ще не перемога, а лише другий етап її пробудження... Узагалі ж перебудова була дуже цікавим часом, коли світ довкола ніби плавно заповнювався кольорами й відтінками. Тоді відкривалося дуже багато цікавого й важливого, але водночас піднімалося із дна ще більше різноманітного шумовиння. Відокремити одне від іншого ще мало хто вмів. Були великі сподівання на українську Україну. Однак вони не справдилися й досі. Це зрозуміло. Надто багато цих «застройщиков» та «перестройщиков» із нас випили крові за триста років, а особливо за останні сімдесят.

«З приходом Горбачова мене звільнили»

Ігор ПАВЛЮК, письменник, старший науковий працівник Інституту літератури НАНУ:

— Я завжди цікавився процесами збігу чи незбігу між внутрішніми й зовнішніми відчуттями часу. Якраз у 1985 році, коли ще вчився у Ленінградському військовому училищі, я почав відчувати якісь внутрішні коливання. Написавши заяву, я пішов з училища. Сталося це за кілька місяців до перебудови. За те, що залишив училище, мене відправили в тайгу — будувати із в’язнями автомобільну дорогу. Нікому не було відомо, скільки мало тривати таке покарання. З приходом Горбачова мене звільнили. Це важливий момент. Я міг би будувати цю дорогу хтозна скільки років.

Звичайно, коли будь-яка система доходить до крайньої точки деградації, вона перевертається й мусить оновитися. З перебудовою я відчув свободу. Але це вже був постфактум, оскільки внутрішньо я звільнився трошки раніше...

«Сьогодні в мене особливих надій немає»

Віктор МУСІЯКА, народний депутат України, голова підкомітету комітету Верховної Ради з питань правової політики:

— Після довгої низки похоронів перших осіб країни тоді нарешті з’явився відносно молодий і, як нам здавалося, прогресивний керівник. Звісно, тепер ціна його ідей відома, але тоді вони не могли не окриляти. А те, що прагнення до радикальних змін, згодом названих «перебудовою», декларували перші особи країни, було для нас, звичайних членів партії, яким і я, зокрема, був, знаковою подією. Назвав би це яскравим спалахом, своєрідним осяянням, на жаль, нетривалим.... Адже в нас справді зародилася надія, зокрема на те, що не лише країна, а й партія, її авангард, встане нарешті на новий, прогресивний шлях розвитку. Тим паче, що позитивні зрушення окреслилися в економіці — кооперативи, прообраз приватної власності, який, утім, незабаром трансформувався в «дерибан», як зараз кажуть. Виходив парадокс: весь вантаж проблем припадав на держпідприємства, а прибуток отримували кооперативи...

Сьогодні в мене, на відміну від подій двадцятирічної давності, особливих надій немає. Чим їх менше, тим менш болісне розчарування. Особливо сподіватися нема на що: дуже добре відомі всі, хто прийшов до влади, й те, якими методами вони часто діють. Але важливі не мої сподівання, а тих, хто на цю владу справді чекав, хто боровся за неї на майданах країни. Їхнє розчарування, якщо воно настане, дійсно стане трагедією, оговтатися після якої буде дуже важко. На жаль, на сьогодні для такого розвитку подій є всі передумови. Адже нинішня революція повторює реформаторські помилки зразка 1980-х. Ігнорують об’єктивні вимоги зміни не самої влади, але людей при владі. Ні тоді, ні сьогодні цього не сталося. Нехтування об’єктивними законами розвитку політичних еліт, має, як правило, найбільш нищівні наслідки. Адже нинішні управлінці — вихованці своїх попередників, більшість із яких нині оголошені «ворогами народу». Хочеться, звісно, вірити в прогресивність нової влади, але дуже часто я спостерігав, як влада, за суттю своєю отруйна, буквально засмоктувала, отруювала суть людини, геть відбиваючи бажання змінювати щось на краще. Так, новаторських задумок у них вистачає, але чи зможуть їх, у зв’язку з вищесказаним, реалізувати? Впевнений: перше й основне питання на порядку денному — просування української ідеї в глобальному її контексті. Адже головний урок перебудови — «проголосив ідею — будь готовий до її виконання».

«А його моралізаторство докучало»

Сергій ШЕВЧУК, народний депутат України, член комітету ВР з питань європейської інтеграції:

— Зрушення, що були тоді започатковані, згодом збудили й політичну свідомість громадян тоді ще Радянського Союзу. Жителі великої країни СССР чи не вперше зрозуміли, як багато насправді від них залежить. Час підтвердив: ті, хто тоді виявив сміливість, пішов на ризик, сьогодні посідають провідні позиції в політичній і економічній сферах, фактично сформувавши еліту країни. Водночас перебудову як таку можна умовно розподілити на дві частини. Пригадую, як ми захоплювалися «раннім» Горбачовим, як збиралися біля екранів телевізорів, коли він виступав із промовами, кожна з яких розвінчувала великий міф. Слова були красивими, але за ними не виявилося діла. Уже незабаром ці промови дратували, а його моралізаторство докучало.

Зараз ситуація в українському суспільстві дуже схожа на ту, першу стадію. Не хотілося б, щоб величезний, зокрема творчий, потенціал нових демократів звівся до банального зведення рахунків, як сталося тоді. Такий варіант матиме для країни ще більш руйнівні наслідки, ніж ті, яких ми зазнали за результатами фактичної поразки перебудови. Пружини демократії можуть бути надзвичайно потужними. Під час революції вони різко розпрямилися, сьогодні, звичайно, послабилися, але новому поколінню управлінців не варто сподіватися на те, що вони не зможуть знову розпрямитися.

«Але які процеси було започатковано!»

Володимир СТРЕТОВИЧ, народний депутат України, голова Комітету ВР з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією:

— 1985 року я був аспірантом Інституту держави та права. Для нас, молодих науковців, особливо тих, хто мав юридичну освіту, радикальна зміна курсу стала великим потрясінням. Спочатку в те, що державна політика — відкрита й прозора, а Генеральний секретар сам говорить про необхідність змін, важко було повірити. Михайло Горбачов так відрізнявся від своїх попередників! Уже згодом, перебуваючи у Римі, я мав змогу поспілкуватися з ним і подякував Михайлу Сергійовичу за те, що він наважився на такий крок. Переконаний: звання нобелівського лауреата за утвердження миру у світі він носить цілком заслужено. Із усіх радянських політиків саме він зробив найбільше для подальшого розвитку й самостійного становлення усіх націй колишнього СССР. Тоді, та й зараз, з особливою гордістю згадувалося, що Михайло Горбачов — наполовину українець. Звичайно, Україна як держава відбулася б незважаючи ні на що, але, навіть із огляду на всі наступні події, не можна недооцінювати внесок Горбі, як його називали на Заході. Так, відбулася б — але якою ціною? Сьогодні легко аналізувати помилки, мовляв, він не до кінця використав історичний шанс... Але які процеси було започатковано! Саме на тому історичному пленумі, а потім на з’їзді народних депутатів СРСР заклали передумови для руйнування Берлінського муру, розформування Союзу, становлення, повторюся, не тільки вітчизняної незалежності.

Принципова відмінність учорашнього дня від сьогоднішнього в тому, що тоді своєрідний «дозвіл» на зміни було «даровано» зверху. Зараз же ініціатива надходить знизу, відтак і запити, і рівень очікувань значно вищий. Люди нарешті усвідомили, що їхня доля — в їхніх власних руках. До того ж, не може не надихати приклад найближчих сусідів, які після розвалу СРСР стартували з аналогічних позицій, зумівши досягти значно більшого. У 1985-му ми поспішали дихати повітрям свободи, побоюючись, що вже завтра його може не стати. У 2005-му народ знає, як захистити свої права. У разі тиску постає спочатку індивідуальна, потім колективна форма протесту, яка й перероджується в Майдан. Цим ми також завдячуємо перебудові.

«Ми, на жаль, не Польща й не Чехія»

Володимир ПРИТУЛА, політолог, аналітик Кримського незалежного центру політичних дослідників і журналістів:

— Загалом переоцінити значення для світу ідей перебудови, зініційованої Михайлом Горбачовим в 1984 році, важко: для всієї Східної Європи це найголовніша подія другої половини ХХ століття. Усі навіть нинішні процеси в Європі загалом, а надто в Східній Європі та у країнах колишнього СРСР, навіть в Азії — це, власне, витоки тих перебудовчих ідей, які були закладені тоді Горбачовим, хоча очевидно, що навіть він сам справжніх масштабів тих процесів не міг передбачити. Для України це мало неоціненне значення; очевидно, що саме в процесах перебудови закладені початки нинішньої державності, реалізація віковічної ідеї незалежності України, зміна всієї соціально-економічної системи в нас та в сусідів. Власне, і створення нинішнього Європейського Союзу, і нинішня світова конфігурація — це результат перебудови, бо без неї сьогодні світ був би зовсім іншим. Перебудова прискорила процеси звільнення світу. На жаль, небажана об’єктивна реальність для України полягала в тому, що при владі стояли люди, які були не готові до таких змін, які були продуктом минулої епохи, й нічого іншого не можна було чекати, бо й організаційно, і психологічно вона була відгороджена від передових світових тенденцій розвитку. Ми, на жаль, не Польща й не Чехія, де вже на той час були й зачатки ринкового суспільства, й передова еліта, яка була готова перехопити владу, а в нас просто нікому було цим займатися. Отже, перехідний період у нас виявився значно складнішим, ніж у них. З такою владою, з її невмінням передбачати соціальні процеси, ми й не могли оминути як розкрадання державної власності, так і зловживання владою, корупції, об’єктивно суспільство не готове було перейти від соціалізму на ринкові рейки, й тому закономірними виявилися і зниження рівня життя, і невміння жити в ринкових умовах. Лише зараз ми дійшли до того, що, втративши 10—15 років, можемо більш-менш реально скористатися плодами перебудови та відчути її позитивні якості — поширення свободи, зокрема економічної, демократію, безпосередню участь в управлінні державою та в усіх соціальних процесах.

«Коли я бачу М. Горбачова тепер по телебаченню, він не викликає у мене відрази»

Григорій ІВАЩЕНКО, старший викладач кафедри історії України Дніпропетровського державного університету інженерів транспорту:

— Для мене головний підсумок горбачовської «перебудови» полягає в тому, що Україна стала незалежною державою. Можна довго сперечатися про цілі, яких хотіли досягнути «перебудовники», однак те, що сталося, на мій погляд — закономірність. Рано чи пізно, але всі імперії розпадаються, — римська, татаро-монгольська чи британська. Радянська імперія — ця «в’язниця народів» не стала винятком і заслуга М. Горбачова хоча б у тому, що все сталося не за югославським сценарієм. Він усвідомив об’єктивну закономірність розпаду і не став чинити опір, хоча в його розпорядженні були величезні збройні сили і навіть «ядерна валізка». Так чи інакше, але коли я бачу М. Горбачова тепер по телебаченню, він не викликає у мене відрази. Звичайно, в незалежній Україні не всі стали багатими. Можна навіть сказати, що багато хто став бідніше жити. Проте особисто для мене дуже багато значить, що я можу вільно говорити, писати, думати й навіть обирати керівництво країни. Все це вселяє оптимізм і надію на краще майбутнє.

«Покоління рабів не може жити за законами свободи»

Семен ГЛУЗМАН, правозахисник:

— Перебудова закінчилася розчаруванням для більшості й отриманням шансу для меншості. Більшість наших співгромадян виявилася не готовою до іншого життя, до тих інститутів демократії, які принесла перебудова. Покоління рабів не може жити за законами свободи. Нехай пройде ще два-три покоління. Перебудова триває.

Підготували Вадим РИЖКОВ, Ксенія ВАСИЛЕНКО, Юлія КАЦУН, Наталія ТРОФІМОВА, «День», Микита КАСЬЯНЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments