Прощальна хроніка від Олександра Клековкіна 

1920

22 березня — у мадридському театрi «Еслава» вiдбулася прем’єра першої п’єси Ф. Лорки «Чари метелика», в основi сюжету якої лежало кохання таргана до метелика. Вистава провалилася з гучним трiском.

У червнi — в Одесi на Приморському бульварi влаштовано вуличну виставу-iнсценiзацiю «Повстання на броненосцi «Потьомкiн».

4 липня оголошено постанову Головкомпрацi та Всеукркомпрацi «Про залучення до трудової повинностi робiтникiв мистецтва». З постанови: «Усi робiтники мистецтва, що працюють в державних, зразкових i нацiональних театрах, залучаються до трудової повинностi не по одному, а всiм колективом одночасно. Робiтники мистецтва означених категорiй, для котрих тяжка фiзична праця може вiдбитись на втратi їх професiйної працездатностi, згiдно соцiальному описовi професiй, затвердженому Головкомпрацi i Всеукркомпрацi, звiльняються вiд роботи першої групи... Усi висококвалiфiкованi робiтники мистецтва використовуються по можливостi в порядку трудової цiнностi або особливо високої квалiфiкацiї i можуть бути звiльненi вiд усiх родiв трудової повинностi по своєму фаху».

20 серпня — Київський драматичний театр (Кийдрамте) у Білій Церкві показав прем’єру п’єси В. Шекспiра «Макбет» у постановцi Леся Курбаса, який, за переказом Василька, казав: «Не забувайте, що це буде перша в iсторiї українського театру постановка п’єси Шекспiра. Заради такої мети можна й поголодувати [...] Засобами театру боремося проти тиранiв, проти властолюбства, проти претендентiв на престол. Усi цi денiкiни, врангелi, петлюри, цiла зграя «батькiв-отаманiв» тягнеться до влади, цiною кровi народу хочуть її здобути». У фіналі вистави настромлену на спис голову забитого Макбета виносив його убивця Макдуф, виголошуючи славу новому королевi Малькольму. Лунали звуки органа, на сценi з’являвся Єпископ (Бучма), який нiс корону. Малькольм ставав перед ним навколiшки, i Єпископ коронував нового короля, говорячи: «Нєсть власть, аще не вiд бога». Малькольм з короною на головi пiдводився, вiдходив убiк. На нього нападав новий претендент на престол, убивав його мечем, забирав корону, пiдходив до Єпископа, ставав навколiшки, i Єпископ таким же спокiйним тоном, коронуючи вбивцю, знову промовляв: «Нєсть властi, аще не вiд бога». Пiдводився новий король — i з ним те саме проробляв ще один претендент на престол...

18 листопада — Театральний вiддiл Наркомпросу присвоїв українськiй трупi пiд керiвництвом Леся Курбаса назву «Державна пересувна показова трупа», чим потішив своє самолюбство і спрагу творення взірців.

24 грудня — у примiщеннi конотопських залiзничних майстерень перед тисячною аудиторiєю показано перший зразок нового жанру — «живу газету».

Рамон дель Вальє-Інклан, іспанський драматург, створив жанр «есперпенто» (що у перекладі з іспанської означає «опудало», «страшилище», «посміховисько»). Есперпенто — це трагіфарс, гротеск, алогізм, абсурд. Перший твір у цьому жанрі «Світочі богеми» — політична (антидержавна) п’єса, дія якої розгортається на тлі нічних патрулів, катів і розстрілів. Сам король Іспанії оголошується найбільшим блазнем.

Вс. Мейерхольд очолює Театральний вiддiл Народного комiсарiату освiти. Як писав з цього приводу князь Сергій Волконський: «Мейерхольд остался жив. При Теляковском он был режиссером на Александринской сцене. Здесь он ставил в придворной роскоши Людовика XIV мольеровского «Дон Жуана». То был период Мейерхольда во фраке и в белых перчатках. (...( В 1920 году он уже был ярый коммунист. (...(Он объявил, что театр должен быть органом коммунистической пропаганды; на сцене — наковальня и молот, актер — рабочий. Он договорился до того, что только революционер может играть революционера! Он дошел, наконец, до того, что сами же коммунисты его убрали. Нужна была вся бедность нашей жизни, нужен был тот изворот умов, в котором жил наш театральный мир, нужна была та гнилая безграмотность, в которой прозябает наша публика, чтобы такая фигура, как Мейерхольд, могла возникнуть и утвердиться в нашем театре. Сатанинской пляской прошелся он по русской сцене; и только одно утешительно: не может быть вредоносно то, что так не глубоко. Но грустно за ту пустыню, в которой такой голос принимается за нечто значащее...»

Перший експресiонiстський фiльм у Нiмеччинi — «Кабiнет доктора Калiгарi» (у 1958 роцi 117 критикiв та iсторикiв кiно визнали його одним з 12 найкращих фiльмiв свiтового кiно). Сценарiй написали двоє молодих лiтераторiв — Карл Майер i Ганс Яновiц. Сюжет сценарiю: у маленькому мiстечку виступає ярмарковий гiпнотизер доктор Калiгарi. В цi днi вiдбуваються загадковi вбивства. В одного iз студентiв виникає пiдозра, що доктор посилає свого медiума Чезаре вбивати людей. Студент переслiдує доктора, але той знаходить схованку у психiатричнiй лiкарнi. Студент йде до директора лiкарнi, щоб розповiсти про йому про злочинця. Але директором виявляється сам Калiгарi. Однак студент не вiдступається. Зiбравши докази, вiн переконує персонал лiкарнi в злочинностi Калiгарi. Злочинця викривають. Мораль: влада безумця може бути скинута, якщо прислухатися до голосу розуму. В самому фiльмi, який знiмав Роберт Вiне, з’явилися двi додатковi сцени, якi визначили новий прийом i суттєво змiнили змiст фiльму: всю iсторiю про доктора Калiгарi розповiдав божевiльний студент таким же, як i вiн, божевiльним, пацiєнтам психлiкарнi. Ласкавий лiкар запевняє студента, а разом з ним i глядача, що все буде гаразд, i вiн поверне йому здоров’я. Мораль: влада за своєю природою гуманна, i повставати проти неї можуть лише божевiльнi. Сергiй Ейзенштейн назвав цей фiльм «варварським святом самознищення здорового людського начала в мистецтвi».

Історик В. Всеволодський-Гернгросс створив у Ленінграді Експериментальний театр, який з 1930 року став називатися відповідно до свого естетичного кредо Етнографічним. Центральною роботою колективу став «Обряд російського селянського весілля», що витримав понад 500 вистав. 1928 року відбулася прем’єра «Сонцевороту», спектаклю, що реставрував слов’янські землеробські обряди. В нього була включена інсценівка популярної народної драми «Цар Максиміліан». Театр припинив свою діяльність 1936 року.

Фiрмен Жем’є створив Національний Театр Франції (TNP), який очолював до 1933 року, намагаючись протиставити «буржуазному» мистецтву мистецтво монументальне, видовищне, святкове. Матерiалом для його постановок служили iсторичнi драми, народнi перекази, легенди. Жем’є знищив завiсу, рампу, замiнив живописну декорацiю архiтектурною. Однак, як писав Луначарський, «пристрасне новаторство Жем’є в галузi форми театру збагачене бiльше шуканнями, нiж знахiдками». Вiдсутнiсть репертуару, фiнансовi проблеми, а також половинчастiсть реформ Жем’є звели майже до нуля дiяльнiсть створеного ним TNP. Фiрмен Жем’є — це перший французький актор i режисер зi свiтовим iм’ям, який пов’язав свої пошуки з будiвництвом театру для народу. У своїх постановках Жем’є намагався втiлити особливий стиль — правдивий i водночас поетичний, «сильний, простий i великодушний».

Початок див. у «Дні» від 28. 01. Далі буде