Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

«Реальна революція нового покоління»

В глобально-історичному контексті
22 лютого, 2011 - 00:00
ПОЛКОВНИКА МУАММАРА КАДДАФІ ЧЕКАЄ ДОЛЯ МУБАРАКА. НА РЕЖИМ ЛІВІЙСЬКОГО ДИКТАТОРА ЧИНЯТЬ ВЕЛИКИЙ ТИСК УЧАСНИКИ МАСОВИХ ДЕМОНСТРАЦІЙ У СТОЛИЦІ ТА ДЕЯКИХ ІНШИХ МІСТАХ ЛІВІЇ / ФОТО РЕЙТЕР

Коли на одному із телевізійних ток-шоу чинні спікери «регіоналів», оцінюючи події єгипетської революції, у черговий раз продемонстрували обмеженість свого політичного мислення, мені чомусь пригадалися відомі зі сторінок історії події майже двохсотп’ятдесятирічної давнини у Франції. Коли Людовик ХVI, король Франції (внук Людовика XIV, якому належить відома фраза «Держава — це я»), запитав, маючи на увазі штурм Бастилії, свого наближеного герцога де Ліанкура: «Що це, заколот?» — той відповів: «Ні, ваше величносте, це революція». Не придавши цьому особливого значення (французька монархія вважалася тоді найсильнішою в Європі), король лише промовив: «Розберіться!». Йшлося про Велику Французьку революцію 1789 р., яка започаткувала нову епоху не лише на Європейському континенті, а й у світі. Власне, з Французької революції, а точніше, із «Славної революції» (1688—1689 рр.) в Англії, слово «революція» почало використовуватися у позитивному тлумаченні як відображення ситуації, за якої правлячий режим виявив неспроможність здійснювати еволюційні реформи, врегульовувати наявні соціальні протистояння.

Звісно, аналогії у ланцюгу історичних подій завжди умовні, втім, хочу провести ще одну паралель. Вона стосується оцінки тими ж «біло-блакитними» політиками подій на столичному Майдані восени 2004 р. як виявлення «помаранчевого бунту». «Регіонали» і до цього часу не усвідомлюють головного — впливу помаранчевої революції на пробудження нації, самоутвердження достоїнства кожного із нас, поваги до свого «Я», до власної особистості. Суспільство змінюється, коли змінюємося ми самі, коли змінюється людина, а не навпаки.

Після помаранчевої революції ми стали іншими, зовсім іншою стала й наша держава. Можливо, політика чинної влади була би більш адекватною, як би це усвідомлювалося ідеологами Банкової.

Так, це правда — кінцеві результати єгипетської революції поки що залишаються невизначеними. Це природно. Революція — це не тільки найболючіший, а й завжди непередбачуваний за історичними наслідками спосіб корекції історичного шляху, яким розвивається суспільство. Однак те, що за наслідками революції Єгипет, як і весь арабський світ, а можливо, і вся світова спільнота, стане іншим, — це навряд чи може викликати сумніви. Коли я вдивлявся через екран свого телевізора в обличчя сотень тисяч маніфестантів на площа Тахрір, я відчував зв’язок із нашим Майданом, із помаранчевою революцією — ті ж самі гасла свободи, ті ж самі вистраждані переконання у незаперечній правомірності своїх вимог, те ж саме Лесине (Лесі Українки) «Убий, не здамся!», Шевченкове «Борітеся — поборете!».Так виокреслюються обриси революції нової епохи — не знеособлена маса штурмуючих бастіони, а демонстрація власних достоїнств кожним із тих, хто виборює право на повагу до своєї особистості.

Звісно, людей турбує матеріальний достаток. Попри цілком пристойні в останні 10—15 років більш як п’ятивідсоткові темпи економічного зростання (за рівнем ВВП на одну особу Єгипет в 1,2 разу перевищує Індонезію, хоча майже вдвічі поступається Туреччині), в країні більш як 40% населення проживає за межею бідності, наявне свавілля бюрократії та корупції. Як доводить світова практика, існує критична межа майнової диференціації, переступивши яку, суспільство входить в зону ризику соціальної катастрофи. Єгипет вже давно переступив цю межу: за існуючими оцінками рівень диференціації доходів тут вищий, ніж у країнах Латинської Америки і більшості інших країн, що розвиваються. У цьому сенсі події в Єгипті не стали чимось неочікуваним. В їхній основі — вагоме соціальне підгрунтя.

Водночас я пропоную подивитися на єгипетські події в дещо іншому контексті, розглянути їх через призму сучасних глобально-цивілізаційних перетворень, формування нової епохи, утвердження ще далеко не повністю зрозумілого для нас суспільства, яке відомий німецький учений У. Бек називав суспільством «постновітньої сучасності». Говорячи про це, не слід забувати, що Єгипет — один із найстародавніших осередків людської цивілізації, епіцентр інтелектуального життя арабських держав, країна із самобутньою культурою, високим для африканських стандартів рівнем загальної освіти, країна, що дала світові низку відомих діячів науки і літератури, в їхньому числі й нобелевських лауреатів. Звідси межованість психології народу — самопочуття власного національного достоїнства і водночас усвідомлення системної невпорядкованості суспільства і держави, їхня фактично прогресуюча деградація.

Важливою є й така обставина: єгипетська революція — це не революція маргиналів. Учасники маніфестацій стали на сторожі віковічних музейних цінностей, які могли бути розграбовані мародерами. Єгипетська революція не здійснювалася за зовнішніми рецептами. Це, як зазначав відомий єгипетський політолог доктор Імад Гад, «продукт, зроблений безпосередньо в Єгипті», це — «реальна революція нового покоління». У цьому зв’язку особливо знаковим є те, що поряд з представниками середнього класу та інтелігенції саме нове покоління (в Єгипті майже половина населення — люди віком до 25 років), молодь, яка найбільшою мірою інтегрована у світовий інформаційний простір, яка відчуває не просто реакції сучасної епохи, а й її визначальну якість — дух гуманізму та свободи, стала основним суб’єктом єгипетської революції.

У цьому зв’язку панарабська (як я її називаю) революція має незаперечний зв’язок із подіями всесвітньої революції 1968 р., що охопила тоді США і Францію, Німеччину і Японію, Мексику і Туніс, десятки інших країн світу і була оцінена науковою аналітикою як вияв кризи світоглядних цінностей євроцентризму, кінець епохи модернізму і початок постмодерністського світу, як «час розриву», «усвідомлення меж» між суспільством, що вже використало свій конструктивний потенціал і відходить у минуле, і суспільством, що пробуджується, що має повернути людині найголовніше — її достоїнство, власне «Я», її індивідуальність. Останні події в арабському світі, революції в Єгипті та Тунісі, в інших країнах Північної Африки та Близького Сходу дозволяють думати про те, що відповідні трансформації сучасної епохи, розширюючи географію, продовжують свою ходу.

За визначенням відомого французького соціолога Р. Арона, революція 1968 р. «не піддавалася точним характеристикам, однак мала багато ознак тих лавин, котрі, якщо вони покотилися, ніхто не в змозі зупинити». Це ж можна сказати і про арабську революцію: «час розриву», який фактично вже наступив на Півночі Африки і на Близькому Сході, також незупинний у своїй динаміці. Його суть — це не лише заперечення минулого. Це і новий початок, реальний початок «постновітньої сучасності» у цьому регіоні. Так народжується нова епоха. Історія твориться саме таким чином.

Відповідно з цим, виокремлюється по суті єдиний за своїм суспільно-історичним навантаженням ланцюг взаємозалежних подій становлення «постновітнього світу»: всесвітня революція 1968 року як «початок розриву» із старою епохою — Велика антикомуністична революція 1989—1991 рр. — час поглиблення відповідного розриву і нинішня арабська революція — новий цикл цього поглиблення. Все це суттєвим чином уточнює наше розуміння суті останніх подій на півночі Африки та Близькому Сході, дозволяє оцінити їх у більш широкому — глобально-історичному контексті.

Ще раз хочу наголосити: я не знаю, яких остаточних інституційних визначень набудуть події, що розгортаються у країнах арабського світу. Світову громадськість, природно, турбує їхнє демократичне наповнення. У своїх вітаннях з приводу мирної зміни влади в Єгипті про це в унісон заявили Б. Обама, А. Меркель, Н. Саркозі, Д. Кемерон та інші світові лідери. Існують і певні застереження, зміст яких, переконаний, добре зрозумілий читачеві.

У зв’язку з цим не слід перебільшувати загрози ісламізації Єгипту, радикалізації у цій країні деструктивного фундаменталізму. Відомий американський вчений-політолог індійського походження Ф. Закарія відзначає своєрідну чутливість мусульманського світу до ліберально-демократичних ідей. Сьогодні більшість мусульман світу, зазначає він, живе в демократичних країнах. Це — конче значущий факт. Найчисленніша мусульманска країна у світі Індонезія (230 млн. населення) має світський уряд з часів здобуття 1949 р. незалежності. Це ж можна сказати і про Туреччину, Пакистан, арабські країни. В Індії також проживає понад 120 млн мусульманського населення.

Звісно, що ми ведемо мову про самобутність арабської ліберально-демократичної ідеї, яка у багатьох своїх аспектах не може бути адекватною європейським визначенням. Світовий досвід засвідчує нежиттєздатність «імпортованих» зразків демократії, нав’язування демократичної моделі ззовні. Демократія здатна утвердитися у тому чи іншому суспільстві, коли вона виростає із його глибинних світоглядних основ, базується на відповідних інституційних (політичних, соціальних, економічних) традиціях, особливостях релігії, ментальності та світосприйняття народу. Основний принцип формування умов «постновітньої сучасності» — не уніфікація, а навпаки, «плюралістична» глобалізація, формування довіри на основі поваги «достоїнства кожного», визнання природного права «бути самим собою». Однак будемо правдивими у своїх оцінках — ці принципи лише започатковуються. Водночас визнаємо і незаперечне — сучасний світ у своєму розвитку не має альтернативи цим принципам. Дуже важливо, щоб наші очікування перспектив арабської революції кореспондувалися і з цими узагальненнями.

Зазвичай соціальна революція поєднує в собі три фази: фазу пробудження і емоціонального пориву, фазу демонтажу поваленого режиму і нарешті — конструктивну фазу. Як засвідчує світовий досвід, вихід із революційного стану і входження суспільства у конструктивну фазу є найбільш складними. Ми добре знаємо це і на власному прикладі: після помаранчевої революції українське суспільство залишається і понині за межами конструктивного діалогу. Провина в цьому не Майдану, провина в цьому політиків, як попередніх, так і нинішніх, які за рівнем своєї толерантності та інтелектуального потенціалу суттєво поступаються Майдану. Важливо, щоб період виходу із революційного стану в арабських країнах і насамперед у Єгипті настав якомога швидше, щоб він не втягнувся у перманентну фазу. Принципово значущим у цьому є внутрішня витримка учасників революційного процесу, «почуття можливого». Революція не створює додаткового продукту, який можна було б справедливо розподілити, — революція створює передумови для цього. Їх потрібно реалізовувати, а це вже проблема іншого порядку, проблема, що вирішується за межами революційного сплеску, який має бути своєчасно погашеним.

Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ, професор, головний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments