Задумавши суперечку теперішнього з минулим, ми виявимо, що втратили майбутнє
Уінстон Черчилль, британський політик, прем'єр-міністр Великобританії

ЩОДЕННИК

3 серпня, 2010 - 00:00

3 серпня

Цьогорічна відпустка порадувала мене. І відпочивали сім’єю, й пляж не заюрмлений, доброзичлива, довірлива атмосфера. Море поряд, і весь час воно різне: то у прозорій задумі, то у променях розжареного сонця, то в бурхливому норовливому азарті, то в легкому бризі, то у відблисках вечірньої сонячної заграви. На кілька тижнів я випала із світської суєти, змогла побути наодинці зі своїми думками, «причесати» їх, налаштувати на мрійливий і філософський лад, трішки оговтатися від рутинних справ, пригадати дитячі мандри босоніж по «живій» землі.

Все сподобалося мені, та от гіркий присмак залишила картина самого селища. Воно колись славилося своїм солевидобутком. Старожили кажуть, що тутешню сіль (і виключно тільки її) подавали до столу російським царям, а за своїми показниками вона отримала першу премію на одній із престижних виставок у Франції.

Нині ж на березі лише покинуті бараки — житло колишніх робітників-соледобувачів. Тепер їх або переробили під житло, або ж здають у найом для відпочиваючих.

Був тут і трубопровід, по якому в селище подавали прісну воду, адже кругом солончаки, солона вода навіть у колодязі. Тепер місцеві жителі воду купують. Вона розвозиться в бідонах і справді — на вагу золота. Водопровідні чавунні труби викопали підприємливі керівники й продали, обіцяли натомість прокласти метало пластикові. Жителі повірили, але дарма.

А на в’їзді в селище — стародавня Арабатська фортеця (єдина татаро-турецька фортеця на Азовському узбережжі Криму), пам’ятка другої половини XVII століття, вона була важливим військовим об’єктом.

Я уявляла, як прогулюватимуся старовинними руїнами. Проте вигляд цих руїн перевершив мої сподівання. Турботою держави тут і не пахне. За кордоном таку б фортецю старанно обгородили, реставрували, й возили б туди туристів. У нас же часто-густо спохвачуються про збереження якоїсь пам’ятки, коли вона вже на межі зникнення. Напевно, так і з фортецею. Можливо, хтось-таки схаменеться. Коли б тільки не було пізно. Все поросло мохом і напівзруйноване. Ще з десяток років — і зберігати буде нічого.

Леся Шаповал, «День»
Газета: