Інколи здається, що історія нічого не вчить. Але це не так. Вона таки вчить — якщо в цієї вчительки життя НАВЧАЮТЬСЯ
Володимир Панченко, український літературний критик, літературознавець, письменник

ЩОДЕННИК

18 вересня, 1999 - 00:00


18 вересня

У мене є дивна колекція пустих флаконів із-під парфумів. Колекція ця виникла випадково — внаслідок примітивного радянського дефіциту — просто шкода було викидати красивий флакон та й приємно було хоч би просто понюхати те, що в ньому раніше було (оскільки ніяких гарантій не було, що пощастить іще раз «дістати» таке ж). Цим же горезвісним дефіцитом і пояснюється розмаїття флаконів у моїй колекції — купувалося (і дарувалося), як правило, не те, чого хотілося б, а те, що можна було добути. І так уже вийшло, що, всупереч думці, що у жінки мають бути якісь свої певні парфуми, мої парфуми послідовно змінювались один за одним у часі. Пізніше я зрозуміла справедливість твердження, що запах — найсильніший каталізатор спогадів, а ще більше — відтворення власних станів у часі: з кожним флаконом уже однозначно ідентифікувався певний відтинок життя. І стала свою колекцію поповнювати вже свідомо.

Флакони й до сьогодні зберігають слабкий аромат. Кожен з них мені дорогий як сховок якоїсь чистини мого життя — запах, як мініатюрна машина часу, переносить у різні її фрагменти: «Нефертіті» — син ще крихітний, «Gei-Gei» — феєричний запаморочливий роман, «Anaїs — Anaїs» — подарунок чоловіка (ледве-ледве дожили до зарплати), «Nina Ricci» — чекаю народження донечки і т.д.

Зараз інший час, парфуми вже можна вибирати і купувати свої — улюблені. Якось з цією метою ми зайшли з дочкою до парфюмерного магазину. Асортимент розкішний. Розглядаємо, обнюхуємо шматочки поролону із запахами, що лежать на прилавку. Раптом дочка благає: «Мамо, купи «Poison», це пахне тобою, коли я була маленькою».

Лариса РУДЕНКО, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ