Задумавши суперечку теперішнього з минулим, ми виявимо, що втратили майбутнє
Уінстон Черчилль, британський політик, прем'єр-міністр Великобританії

Тож яку державу вони будують?

(спроба аналізу гуманітарної політики нової влади)
18 листопада, 2010 - 00:00
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

ТРОХИ ІСТОРІЇ

Гуманітарна політика української держави завжди була персоніфікована. За президента Кравчука її конструкторами стали академіки Сергій Комісаренко та Микола Жулинський (перший і другий гуманітарні віце-прем’єри незалежної України), Іван Дзюба (міністр культури), професори Петро Таланчук та Анатолій Погрібний (міністр і перший віце-міністр освіти), Сергій Рябченко (голова Держнауки). За Леоніда Кучми їх замінили Дмитро Табачник (у середині 1990-х — голова Адміністрації Президента, перед помаранчевою революцією — гуманітарний віце-прем’єр), академіки Іван Курас, Валерій Смолій, Володимир Семиноженко і ще раз Микола Жулинський (гуманітарні віце-прем’єри в 1994—2001 роках), академіки Михайло Згуровський та Василь Кремень (очільники Міносвіти впродовж майже всього «кумівського» десятиліття), досвідчений апаратник Юрій Богуцький (міністр культури).

За каденції Віктора Ющенка єдиним академіком у гуманітарному сегменті влади залишився ветеран української політики Ігор Юхновський у ранзі виконуючого обов’язки директора новоствореного Інституту національної пам’яті. Натомість гуманітарними віце-прем’єрами послідовно побували Микола Томенко, В’ячеслав Кириленко, знову Дмитро Табачник та Іван Васюник. Міносвіти очолювали фахівець із профтехосвіти Станіслав Ніколаєнко та фізик-теоретик Іван Вакарчук. Загальне враження калейдоскопічних, але поверхових змін залишили по собі в Мінкультури Оксана Білозір, Ігор Ліховий та Василь Вовкун.

І єдиною сталою точкою в усьому цьому броунівському русі залишався академік Борис Патон, який від 1962 року незмінно очолював Національну академію наук України.

Та все ж у певному сенсі за часів Кравчука — Кучми — Ющенка гуманітарній політиці була притаманна й певна тяглість, яку доречно було б назвати «тяглістю компромісів заради європейської перспективи». З тими чи іншими відхиленнями та особливостями, зумовленими особистими переконаннями й темпераментом, усі названі вище очільники (навіть Дмитро Табачник, який 1995 року захистив був докторську про сталінські репресії, а 2003-го в ранзі віце-прем’єра переконливо стверджував, що Голодомор таки був геноцидом українського народу) реалізовували той курс на членство України в ЄС та НАТО, який було законодавчо визначено саме першим урядом Віктора Януковича. Заради цього вибудовувалася концепція національної пам’яті, освіти і культури, покликана зробити з колишньої республіки СРСР з її сильно русифікованим населенням європейську націю з усвідомленням власної культури й тисячолітньої історії.

Звісно, робилося це з огляду на українські реалії й ментальність — а отже, повільно і неконфронтаційно. Цією повільністю були незадоволені «крайні» з обох флангів. Але хай би що хто там казав, ця державна політика приносила свої плоди, і найпереконливіше її шанси на успіх виглядали саме на початку другої каденції Леоніда Кучми.

Але потім на українській сцені з’явився ще один надпотужний гравець. На місце майже демократичної, досить аморфної та перейнятої власними проблемами Росії Бориса Єльцина прийшла зібрана, цілеспрямована й зорієнтована на повернення ролі світової могутності Росія Володимира Путіна. Грянув «касетний скандал». Шанси на членство в ЄС і НАТО почали виглядати примарно, і саме з цього за давнім принципом qui prodest? — кому вигідно? можемо здогадуватися, хто саме й звідки смикав за ниточки ляльок у «Трагедії про Георгія Гонгадзе»). А напередодні виборів 2004 року налякана можливим програшем владна еліта вирішила відмовитися від багатовекторності й компромісності та проголосила чітку орієнтацію на очолюваний Росією пострадянський простір, навіть ризикуючи розколоти надвоє суспільство і державу.

Але сталося диво. На не очікуваному ніким Майдані український народ привів до влади тих, з ким пов’язував у той момент свої надії на справедливе й гідне життя. Багато хто повірив, що на початку 2005-го Україна остаточно стала демократичною та європейською. У столицях західних демократій не приховували захвату, в Москві — розчарування й люті.

До завдань автора не входить аналізувати трагіфарс під назвою «доба Ющенка». Але доречно наголосити на одному. Гуманітарна політика цієї доби нічим принципово не відрізнялася від політики доби Кравчука чи Кучми. Адже реалізувалася вона вже на тлі конфліктного потенціалу, вкинутого в українське суспільство за порадою московських політтехнологів восени 2004-го. Відтак те, що досі сприймалося природно та спокійно, раптом стало джерелом конфронтації. Радянські ветерани, які цілком спокійно поставилися до відкритої ще 1994 року експозиції про боротьбу УПА в музеї Великої Вітчизняної війни в Києві, принципово відмовилися від будь-яких контактів з «колабораціоністами-бандерівцями» 2005-го. А діячі Донецької облради, які за міністра Василя Кременя спокійно і без жодної незгоди батьків відкривали нові українські класи та школи, почали в один голос кричати про «насильницьку українізацію» (до того «мовні утиски» були темою КПУ й ПСПУ).

НОВА ГРА І НОВІ ГРАВЦІ

Коли в лютому-березні цього року доба Ющенка нарешті закінчилася, багато хто зітхнув був із полегкістю, сподіваючись повернення до спокійної визначеності часів «пізнього Кучми». Однак життя швидко спростувало ці благодушні сподівання.

Сумнівне з правового погляду формування «коаліції тушок», харківські домовленості й дальший апофеоз злиття в братніх обіймах із Кремлем, українські вояжі патріарха Кирила, дії нового міністра освіти Дмитра Табачника, повернення до Конституції в редакції 1996 року, яке встановило режим особистої влади Президента і зробило всякі парламентські коаліції непотрібними, — все це засвідчило, що влада справді «будує нову країну».

Проте якими саме мають бути остаточні контури цієї країни — не знають, схоже, й самі будівничі, які після стадії «захоплення території» щойно беруться до стадії її облаштування на тривалий період.

Будь-який політичний режим потребує власної легітимації — в очах як власних співгромадян, так і світового співтовариства. І гуманітарна політика є, крім усього, потужним інструментом такої легітимації, оскільки оперує тими сферами, які раніше прийнято було визначати як «ідеологічні». Тим часом про осмислену гуманітарну політику нової влади говорити складно бодай тому, що незрозуміло, яким чином і ким виробляються рішення, що лягають сьогодні на стіл верховному арбітрові — Президенту.

Адже від 2 липня, після несподіваного вотуму недовіри Володимирові Семиноженку в парламенті Україна вперше в новітній історії живе без гуманітарного віце-прем’єра, який повинен координувати таку політику. Відтак міністри освіти Дмитро Табачник і культури Михайло Кулиняк полишені на самих себе — і якщо курс у культурі досі залишається переважно інерційним, то зміни в освіті залишають найбільше поживи для роздумів тим, хто говорить про «гуманітарну катастрофу» і про «окупаційний» характер нової влади щодо українців.

На Банковій за гуманітарну політику відповідає заступник голови АП Ганна Герман — одна з небагатьох постатей нинішньої влади, яка послідовно декларує свою українськість та україномовність. Тут створено Громадську раду з питань гуманітарної політики під керівництвом самого Президента Януковича. До неї введено кілька «знакових» для української інтелігенції постатей — Бориса Олійника, Івана Драча, Дмитра Стуса, Богдана Ступку. Втім, не бракує тут і людей, які послідовно декларували проросійську й антизахідну позицію. Академік-історик Петро Толочко навіть залишив раду на знак незгоди з указом Віктора Януковича про відзначення 1000-ліття Софії Київської 2011 року — російські академічні «світила», попри розшифровані нові графіті, наполягали на традиційній пізнішій даті, яка робила Новгородську Софію старшою.

Однак досі, як випливає з повідомлень ЗМІ, ця гуманітарна рада займалася переважно питанням створення громадського мовлення і на процеси в освітній сфері й на законопроект «Про мови», внесений народними депутатами Єфремовим, Гриневецьким та Симоненком (саме вони стали предметом найбільшого занепокоєння і протестів в україномовних колах) ніяк не реагувала.

Відомими є й гуманітарні зацікавлення нинішнього міністра Кабінету Міністрів Анатолія Толстоухова, який знаходив можливості для підтримки низки важливих для української культури й науки проектів, зокрема видавничих, і водночас ніде ні на йоту не відхилявся від «офіційної лінії» своєї партії, зафіксованої в її програмних документах. За умов відсутності гуманітарного віце-прем’єра саме міністр Кабінету Міністрів міг де-факто перебирати окремі його координаційні функції.

Очевидно, не бракує на гуманітарному полі й «тіньових» гравців, у тому числі «нерезидентів», як-от лобістів великих московських дистриб’юторських компаній, які прагнуть будь-що знищити український дубляж у кіно — з міркувань не так політичних, як бізнесових, чи й аналітиків усіляких фондів, наприклад «Русского мира», які публічно й непублічно радять представникам чинної влади, як саме Україну найефективніше інкорпорувати до цього «російського світу».

Тож спробуймо коротко оглянути ситуацію за секторами нашого «гуманітарного поля», оминаючи при цьому медицину й соціальну сферу, які, вочевидь, потребують окремого детального аналізу.

ПОЛІТИКА ПАМ’ЯТІ Й ІДЕНТИЧНОСТІ

Політика пам’яті аж ніяк не була винаходом часів Віктора Ющенка. Її здійснює кожна держава, яка виховує патріотизм громадян на взірцях «славного минулого» і консолідує їх у громадянському вшануванні «визначних героїв». Прикладом здійснення цілеспрямованої й агресивної політики пам’яті є сьогоднішня Росія, де навіть створено президентську раду «з протидії фальсифікаціям історії», а по суті — з придушення історичного вільнодумства, що виходить за межі офіційних імперських схем.

Попередньому президентові України можна закинути хіба те, що, щиро прагнучи виховати в українців модерну європейську ідентичність, він чомусь спирався не так на постаті «героїв-громадян», потенційно прийнятних для більшості українського суспільства (Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький, Михайло Грушевський, навіть Іван Мазепа із Симоном Петлюрою, не кажучи вже про визначних письменників, митців та учених, зокрема тих, кого «привласнили» росіяни), як на відверто міфологізоване «Трипілля», що, як відомо, є периферією румунської за знаходженням основного масиву пам’яток археологічної культури Кукутені, й на провідників надто вже демонізованої московською пропагандою УПА.

Запізніле присвоєння звання «Героя України» Степанові Бандері — захисника кримських татар Петра Григоренка Ющенко зробити «героєм» так і не встиг — не лише призвело до чергового розколу в суспільстві, а й завдало ще не осмисленого нами до кінця удару по українсько-польських відносинах (на це болісно відреагував у публічній заяві навіть такий стовідсотковий українофіл і друг Ющенка, як покійний президент Лех Качинський). Офіційне розміщення в центрі національної пам’яті вшанування мільйонів жертв Голодомору 1932—1933 років, попри обґрунтовані сподівання, не сприяло широкій суспільній консолідації через суперечку, чим саме вважати цей Голодомор: геноцидом чи просто страхітливим злочином комуністичного режиму. На цьому тлі навіть найменш суперечливі кроки колишнього президента, як-от відбудова гетьманського Батурина, так само наражалися на критику: чому кошти витрачаються на спорудження «новобудов», а не на відновлення справжніх пам’яток доби бароко, які гостро потребують реставрації.

Було створено Український інститут національної пам’яті — за взірцем польського ІНП, що досліджує злочини, здійснені проти поляків тоталітарними режимами ХХ століття, й відкрито архіви колишнього КДБ. Але закону про УІНП ухвалено не було, відомчих архівів СБУ до УІНП так і не передали. Тож нині з відходом Ігоря Юхновського і призначенням історика КПРС Валерія Солдатенка «очищений» від «націоналістів» УІНП втратив будь-яке значення.

Провідною подією історії ХХ століття для нової влади натомість стала «Велика Перемога», 65-ті роковини якої було відсвятковано разом з Москвою та Мінськом з небувалою помпезністю. На рівні освітніх відомств України і Росії було нарешті сформовано робочу групу з написання навчального посібника — поки що лише для вчителів, який має подати «узгоджене» бачення спірних моментів національної історії.

Взагалі, слід відзначити: не пасивному нині УІНП, а саме очолюваному Дмитром Табачником Міністерству освіти належать нині численні ініціативи, що мусять виховати у маленьких українців такий погляд на власну історію, який більш-менш узгоджується з тим, чого навчають у школах їхніх російських однолітків. Для цього з підручників історії усуваються «конфронтаційні» моменти — навіть у розповідях про колоніальну політику царської влади в Україні, Друга світова війна, яка фактично розпочалася для українців ще 1 вересня 1939 року, знову стала «Великою Вітчизняною», на місце курсу «зарубіжна література» (росіяни ж не є для Дмитра Табачника зарубіжжям!) запроваджено курс «світова література» (де, як проголошено, російська література посідатиме чільне місце й вивчатимуть її по-російському). Для того, аби відчуття дежавю увиразнилося ще більше, для школярів відновлено радянську парамілітарну гру «Зарница», і лише в останній момент було дозволено провести національний конкурс української мови імені Петра Яцика.

З питаннями історичної пам’яті тісно пов’язані питання ідентичності. Українці здобули незалежність тоді, коли процес формування модерної політичної нації ще не було завершено (і в цьому вони не унікальні — аналогічні процеси тривають на Балканах, не кажучи вже про постколоніальні держави Азії й Африки). Отже, модель формування української політичної нації неодноразово виявлялася предметом дискусій. Попри заяви радикалів, на рівні еліт, на щастя, існував неписаний, але ефективний консенсус: ця нація будується не як етнічна, а як політична, що об’єднує громадян різного етнічного походження. Проте за європейським зразком до консолідаційних чинників цієї нації належать також українська мова, історія, культура.

Така робота мала свої наслідки. Періодичні заяви російських політиків і публіцистів про те, що насправді українці та росіяни є одним народом, уголос не наважуються підтримувати навіть діячі Партії регіонів — принаймні ті з них, які воліють зберігати респектабельність. І поняття громадянського патріотизму досить міцно закріпилося навіть на російськомовних сході й півдні.

Проте сьогодні московські імперські ідеологи модифікують свою надто прямолінійну позицію невизнання українців як таких. На противагу процесові формування європейської української нації як рівноправного члена європейської сім’ї народів запропоновано концепцію «русского мира» — як наднаціональної спільноти росіян, українців та білорусів, поєднаних спільною історією, культурою і «православною духовністю». Особливо яскравим пропагандистом цієї ідеї став упродовж останнього часу патріарх Московський Кирило.

Під особливим кутом зору така модель виявляється не більш ніж сучасною модифікацією моделі «триєдиного русского народа», офіційно прийнятої в Російській імперії. Згідно з нею, ніхто не заперечував етнічної своєрідності великоросів, малоросів та білорусів і навіть права двох останніх «племен» на регіональні літератури «для хатнього вжитку». Однак мовою державного життя, освіти й високої культури мала бути саме російська, а почуття державної єдності повинно було охоплювати й поглинати гордість за «малу батьківщину» та її «місцеву» історію.

Фактично модель «русского мира» передбачає те ж саме. Згідно з нею, українці й білоруси мають власну мову, культуру й історію. Проте українська історія є органічною частиною Великої спільної історії — ось для чого шкільні підручники потрібно узгоджувати з її Великою спільною перемогою над німецькими фашистами та їхніми посібниками з УПА (про армію генерала Власова згадувати не рекомендовано). Українська мова цілком годиться для пісень за чаркою та ліричних віршів про кохання, але Пушкіна, Шекспіра й Біблію українцям краще читати російською мовою, бо вона більш «розвинута» й «культурна»). Українська культура по праву пишається багатющим фольклором, решетилівськими вишиванками, опішнянськими глечиками та петриківським розписом, але «висока культура» твориться на спільній для всіх православній основі й російською мовою.

Незрозуміло при цьому, що робити з галичанами: дехто з ідеологів «русского мира» ладен навіть відпустити цих «невдячних лакеїв Заходу» з їхніми трьома областями на всі чотири сторони; натомість інші пропонують силою повернути Святоюрівській горі у Львові статус «твердыни православия» і повернути «заблудлих чад» на «шлях істинний» — для їхнього таки блага.

Жоден з українських очільників ніде не оголосив досі про офіційне прийняття Україною такої концепції. Ба більше, навіть остання, ухвалена вже з ініціативи Віктора Януковича редакція закону про основи внутрішньої й зовнішньої політики — та, яка вже не передбачає членства в НАТО як мети, містить чимало «реліктів» попередньої доби щодо окреслення консолідаційної ролі української мови і формування сучасної української європейської нації. Втім, окремі практичні дії Міносвіти під проводом Дмитра Табачника напрочуд добре узгоджуються саме з концепцією побудови «русского мира».

МОВНА ПОЛІТИКА

За бездержавного існування саме мова була основою національної самоідентифікації українців. Причому часто йшлося про українську не як мову повсякденного вжитку — за умов імперії в дуже багатьох сферах можна було розмовляти лише російською, а про українську як «материнську», «рідну» мову, яку можна трактувати як певну сакральну цінність.

Мовна політика періоду незалежності фактично будувалася на неписаному суспільному компромісі: визнання української єдиною державною мовою та її реальне впровадження в певних сферах суспільного життя, насамперед у державному управлінні та освіті, супроводжувалося збереженням статус-кво в більшості інших сфер (бізнес, виробництво, спорт, світське життя тощо), які й далі залишаються практично російськомовними.

Такий компроміс продемонстрував свою дієвість. Так, ще за часів президентства Леоніда Кучми фактично зійшли нанівець російськомовні середні школи в західних і центральних областях, які ще 1987 року переважали за кількістю учнів в усіх містах, крім Галичини. Причому відбулося це без жодних протестів російськомовних громадян, які вважали цілком природним здобуття їхніми дітьми середньої та вищої освіти саме українською мовою, що, навіть не вживана як справжня розмовна, залишалася для них «рідною». З іншого боку, навіть Віктор Ющенко не виявив рішучості у спробі подальшого радикального пересування «мовних кордонів», тож єдиним успішним проектом доби його президентства, який дійсно був спрямований на українізацію, слід вважати запровадження дублювання фільмів західного виробництва в кінотеатрах (російські фільми дублюванню не підлягали).

Спроби зламати цей компроміс досі мали суто ситуативний передвиборний характер. Леонід Кучма прийшов до влади 1994 року під гаслом надання російській мові офіційного статусу, але швидко змінив свої наміри на посаді президента. Пункт про надання російській мові статусу другої державної містився у передвиборній програмі Віктора Януковича, проте вже в березні 2010 року на відкритті після реконструкції музею Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі Віктор Янукович як Президент говорив про необхідність захисту української мови як єдиної державної.

Однак тлумачення ролі цієї «єдиної державної мови» в межах правлячого табору сильно різниться. Відповідно до внесеного нещодавно у вересні законопроекту Єфремова, Гриневецького, Симоненка, в основу якого ліг підготовлений свого часу російськими експертами законопроект Євгена Кушнарьова, фактично всі основні суспільні функції державної мови перебере російська як «регіональна». При цьому явище українсько-російської двомовності оголошується безумовно позитивним надбанням українців.

Низка протестів змусила голову Верховної Ради Володимира Литвина передати цей законопроект разом з іншими проектами «мовних» законів, зареєстрованих у парламенті, на розгляд Національної академії наук. А найвища наукова установа держави у висновку, що його підписав президент Академії Борис Патон, підтвердила очевидне: законопроект Єфремова, Гриневецького, Симоненка, як і шести інших, надісланих на аналіз науковців, суперечить Конституції України та міжнародному законодавству.

Паралельно з ініціативи Міністерства культури і туризму на розгляді уряду перебуває альтернативний мовний законопроект, який, визнаючи право використання регіональних мов там, де ними розмовляє більшість, паралельно з державною, але не замість неї, залишає водночас контури неписаного мовного компромісу, який виконувався досі. На час написання цього огляду законопроект Мінкультури було погоджено всіма міністерствами й відомствами, крім Міносвіти.

Таким чином, мовна політика нової влади досі залишається переважно інерційною. Навіть затверджену Віктором Ющенком в останні дні його президентства Концепцію державної мовної політики не було офіційно скасовано, й вона досі залишається на президентському сайті.

Послідовні антиукраїнізаційні кроки здійснюються лише на рівні керівництва Міністерства освіти — так, міністр уже оголосив про бажаність і «справедливість» відродження російського шкільництва в центральних і західних областях, а на сході й півдні держави число учнів україномовних класів суттєво скоротилося вже в 2010-2011 навчальному році) та низки державних адміністрацій сходу й півдня, частину яких очолили українофоби за переконанням. Натомість Міністерству культури досі вдавалося з певними тактичними відступами боронити український дубляж кінофільмів, за вимогою скасування якого стоїть не так політика, як бізнесові інтереси російських кінодистриб’ютерів.

На сьогодні досить складно прогнозувати подальший перебіг подій у мовній сфері. З одного боку, радикальні «русофони» (як-от голова руху «Російськомовна Україна», депутат-«регіонал» Вадим Колесниченко чи лідер КПУ Петро Симоненко) наполягають на необхідності ухвалення законопроекту Єфремова, Гриневецького, Симоненка — й, отже, на зведенні української мови до статусу «мови фольклорного гетто». З іншого боку, відсутність заяв із Банкової дає підстави думати, що Президент Віктор Янукович, який сам досконало вивчив українську мову ще коли був головою Донецької облдержадміністрації, не конче наполягає саме на такому сценарії — за наявності чіткої команди з Банкової суперечливий законопроект було б ухвалено ще до місцевих виборів, коли він справді мав певне значення для виборців Партії регіонів на сході й півдні; сьогодні ж політична гострота питання помітно зменшилася.

Чи буде обрано за основу майбутнього мовного компромісу законопроект Мінкультури, який дасть змогу місцевим радам оголошувати російську мову «регіональною» і виконає тим передвиборну обіцянку Віктора Януковича, але водночас збереже певні гарантії для використання української мови принаймні там, де нею активно спілкуються досі, — чи натомість спробують таки реалізувати жорсткіший сценарій «геттоїзації» української мови за білоруським прикладом — покаже майбутнє.

 

Далі буде
Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, письменник
Газета: