Українці стають реалістами

У період передвиборної кампанії нам обіцяють ледь не золоті гори: підвищення зарплат, збільшення народжуваності, доступне та дешеве житло, стабільний курс валют — продовжувати можна до безкінечності. Але 73% українців не вірять жодній із обіцянок, які лунають із вуст кандидатів у президенти. Натомість 70% наших громадян твердо переконані, що покращити власне життя можуть тільки вони самі. Такі дані оприлюднив Київський міжнародний інститут соціології на основі соціологічного дослідження «У що вірять та не вірять українці», яке було проведене у грудні цього року.

Не вірять українці й в те, що кандидати у президенти оприлюднили правдиву інформацію про свої доходи (брехливою її вважають 86% опитаних). Також майже 80% українців вважають, що Україна рухається у хибному напрямі. Тому трохи більші надії щодо покращання свого життя українці покладають не на нашу владу, а на закордонну, зокрема 38% громадян сподіваються, що їхнє життя може поліпшитися завдяки співпраці з Росією, а 28% покладає надії на Євросоюз. Як відзначають соціологи, традиційно жителі заходу України більше сподіваються на ЄС, а жителі східних регіонів — навпаки, на Росію. Незважаючи на недовіру до влади, більшість українців сподіваються, що наступний рік буде для України значно кращим — у цьому переконані 40% опитаних. І, як запевняють соціологи, такі настрої свідчать, що наше суспільство стає більш зрілим та реалістичним. Чим це викликано, «День» поцікавився в експертів.

КОМЕНТАРI

Олена ЛІЩИНСЬКА, кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології:

— Покладання на власні сили свідчить про особистісну зрілість людей, реалістичність їхніх соціальних настанов. У народів, які живуть у пострадянських державах, існують очікування тільки від держави. У радянські часи головним було стати вчасно у правильну чергу і більше нічого не робити, а те, що зараз люди реально розуміють ситуацію й покладаються тільки на себе, доводить, що наше суспільство поступово дозріває, хоч і болісно та з негативними емоціями. Українці усвідомлюють, що хоч би хто був при владі, прямий вплив її на особисте життя дуже невеликий, ніхто нас не звільняє від обов’язку працювати, проявляти ініціативу, діяти, піклуватися про себе. За даними дослідження у східних і південних регіонах України щодо російськомовної спільноти, зв’язок українців із Росією має етнолінгвістичну основу, тобто багато людей сприймають Росію як близьку країну, а процеси ототожнення з Радянським Союзом ще не скінчилися. Так, молодь бачить себе в Україні, спілкується російською мовою, але відчуває себе громадянами України, а от для людей середнього та старшого віку цей процес розототожнення відбувається повільніше, бо молодь формується в нових умовах, коли не спрацьовують ностальгічні почуття. Тому вибір Росії — це не що інше, як ностальгія, бо що собою являє сучасна Росія, за великим рахунком громадяни України не знають. Проте Євросоюз виглядає для них більш невідомим і чужим. Те, що українці вірять у покращання життя наступного року, пов’язано із суб’єктивними чинниками, бо, по-перше, країна велика, у ній живуть різні люди, які по-різному сприймають життя, а по-друге, є оптимісти та песимісти, і приблизно кількість цих людей однакова. Хоча українцям, на жаль, у масі властивий песимізм, і якщо 40% вважає, що життя покращиться, це свідчить про позитивні очікування, позитивне мислення. Існує приказка «Ситий думає про вічне, а голодний про їжу». Наше суспільство поки що голодне, тому, говорячи про позитивні зміни, воно думає насамперед про те, як забезпечувати себе матеріально, тобто про виживання, навчання дітей.

Мирослав ПОПОВИЧ, директор Інституту філософії НАН України:

— Може, не так втішно звучить цифра щодо орієнтації на Європу чи Росію, але це нормальна оцінка, тому що Євросоюз, якби ми взяли на нього однозначний курс, не кинувся б нам допомагати дуже сильно, пропонуючи певні кошти. Але що ми маємо і без чого не зможемо прожити — це транші від МВФ. Результати опитування свідчать, що люди не зовсім розуміють, що без цих траншів у нас була б інфляція у чотири рази більша, ніж зараз є. І це провина нас усіх, що ведеться погана роз’яснювальна робота серед населення. Нам не потрібна допомога гуманітарного типу, у вигляді низьких цін на газ, бо рано чи пізно це вилізе боком. У цих речах люди орієнтуються слабо і вважають, що коли будуть низькі ціни на газ і нафту — це краще, ніж транші МВФ як реальні форми допомоги. І це закономірна помилка, тому що роль грошей наш колишній радянський громадянин оцінює дуже примітивно. Дуже добре, що люди збираються покращувати своє життя самі. Це головний урок, який винесло суспільство із майже 20 років незалежності. Цікаво, люди прагнуть десь підробити чи ні? Я був свідком ситуації в одному промисловому місті, де водії таксі не брали пасажирів і стояли до ранку, бо їм здавалася невигідною пропонована ціна.

Це люди, які не знають, як можна підробити. А те, що люди не вірять передвиборним обіцянкам, викликано тим, що вони не вірять у характер самих обіцянок, адже переважна їхня більшість — не в компетенції президента. Особливо мене вражає обіцянка кандидата в президенти В. Януковича збільшити народонаселення України на 10 мільйонів. Які для цього в нього є можливості? З другого боку, це дуже трагічна ситуація, що свідчить про недовіру до влади. На жаль, ситуація в Україні нагадує мені ситуацію у Веймарській республіці — німецькій державі, яку ніхто не поважав, хоча потім згадував із ностальгією, оскільки вона була мирною, спрямованою на солідарність німців. Мені дуже хочеться, щоб українці відчули, на порозі якої трагедії ми можемо опинитися через те, що всі стоїмо спиною до влади. Її не треба любити і вірити на 100%, але їй треба допомагати, розуміти, контролювати і разом із тим вчити.

Євген ГОЛОВАХА, заступник голови Інституту соціології НАН України:

— П’ять років тому в українців були великі надії, а тепер — великі розчарування. Це результат того, що владі не можна обманювати значні сподівання людей і не треба висувати гасла, які неможливо реалізувати. Гасла мають відповідати стану суспільства, його інституціональній системі, економіці тощо. Тому мистецтво політика — висувати такі гасла, які можна реалізувати. Але люди теж мають розуміти, в якому суспільстві живуть, і не надто сподіватися на диво. Щодо того, що 70% українців покладаються на себе, то це чудова цифра, яка свідчить, що все ж таки люди стають більш вільними від патерналістських сподівань тільки на месій чи державну підтримку і розуміють, що необхідно покладатися на себе, власні можливості та сили, а не на закордонних благодійників. Українці стають більшими реалістами, ніж п’ять років тому, але для цього довелося пережити емоційні стреси. Реалістами треба бути не на хвилі розчарувань, а на основі здорового глузду, адекватного розуміння ситуації тощо. Є різні реалісти, але у нас їх більше з негативним емоційним полем. Зараз головна проблема, яка хвилює суспільство, — економічна криза, тому коли громадяни говорять, що наступний рік буде кращим, ніж цей, у першу чергу сподіваються на покращання економічної ситуації. Хтось вважає, що та влада, яку оберуть, щось для них зробить. Завжди було так, що перед виборами були сподівання на новообрану владу, тому ці 40% оптимістів на тлі великого розчарування — це аванс майбутній владі, хоч би якою вона була. Більшість громадян, можливо, тільки декларує, що покращить своє життя самостійно. Але декларація — це перший крок на правильному шляху, зрозуміло, після цього треба ще багато кроків зробити, але навіть сама декларація важлива. В цілому українці й раніше, і тепер лишаються тактичними песимістами та стратегічними оптимістами, тобто на найближчий час вони дивляться більш песимістично, а на подальшу перспективу — оптимістично.

Ігор БАЛИНСЬКИЙ, політичний експерт, викладач факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка:

— Це опитування ще раз засвідчило амбівалентність українського суспільства. Насамперед мова йде про те, що впродовж двох-трьох останніх років громадяни не лише не довіряють владі — ця недовіра наприкінці 2009 року стає тотальною. Тобто сьогодні маємо ситуацію, коли, з одного боку, населення не довіряє владі і політикуму, але водночас готове 17 січня голосувати за тих кандидатів, котрим не вірить. Друга ознака амбівалентності — велика зацикленість жителів Сходу і Заходу України на очікування зовнішньої допомоги — чи то з боку Росії, чи то з боку Європейського Союзу. В тих країнах, які вважаються демократичними, зовнішній чинник не є важливим у вирішенні як побутових, так і більш глобальних проблем того чи іншого громадянина, тієї чи іншої країни. Цифри щодо сподівань українців на допомогу з-за кордону засвідчують, що наше суспільство і надалі живе стереотипами, сформованими за Радянського Союзу. Тоді очікування покладалися на Комуністичну партію, тепер це очікування переорієнтувалося на добру Росію чи добрий ЄС. Такого типу очікування, на мою думку, ще довший час не даватимуть можливості Україні розвиватися як демократичному і, головне, прагматичному суспільству. Результати опитування говорять про те, що українці перебувають у процесі пошуку своєї ідентичності, що наше суспільство є розірваним — як ідеологічно, так і політично, ментально та соціокультурно. Воно фіксує тенденцію, на якій політологи наголошують уже впродовж кількох останніх років. Одначе теза в опитуванні про те, що покращити власне життя можна тільки самостійно, дає підстави для стриманого оптимізму.