Запитання — це завжди бажання зрозуміти
Станіслав Лем, польський письменник-фантаст

Вашi мертвi вибрали мене...

Спадщина голодомору: Україна як постгеноцидне суспільство
12 лютого, 2003 - 00:00


Сьогодні у Верховній Раді України відбудуться парламентські слухання в пам’ять про жертви голодомору 1932—1933 рр. Упродовж 2003 року в 70-у річницю цих жахливих подій громадськість країни вшановує пам’ять мільйонів свої співгромадян, які загинули в результаті продуманої, цілеспрямованої політики геноциду, скерованої сталінським Кремлем і зреалізованою партійно-урядовою верхівкою УСРР. За результатами парламентських слухань їх учасники планують порушити питання про визнання перед міжнародними інституціями, і в першу чергу, Організацією Об’єднаних Націй голодомору в Україні геноцидом. Тож сьогодні «День» надає слово людині, котра стояла бiля джерел наших сучасних знань про голодомор, професору Джеймсу МЕЙСУ, який наприкінці 80-х рр. ХХ століття був виконавчим директором комісії Конгресу США, що збирала свідчення людей, що пережили українську Голгофу 30-х років минулого століття.

На той час коли у 1981 році я розпочинав своє дослідження Великого голоду в Україні, було безліч ще не опублікованих партійних документів. Але після вивчення національного комунізму з контексту української історії цього періоду разом з такими документами, промовами, передовими статтями, котрі друкувалися буквально щоденно в офіційній пресі радянської України, мені стали раптом абсолютно ясні основні риси офіційної політики радянського режиму щодо України.

Тут мені треба пояснити, чому саме я, корінний американець, займався цією темою і навіщо це мені було треба? Мене не раз про це питають, і не раз мені хотілося запитати у відповідь: а що потрібно було мільйонам росіян, євреїв, вірменів, зрештою, українців у цій далекій, Богом забутій країні — моїй Америці? Тому що американські громадяни українського походження вимагали досліджень, і мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. І так само, як не можна займатися історією голокосту і не стати хоч би напів’євреєм, так само не можна займатися історією дослідження голодомору і не стати хоча б напівукраїнцем. Я втратив над цією роботою забагато років, щоб Україна не стала більшою частиною мого життя. Зрештою, словами Мартіна Лютера, тут я стою, бо інакше не можу.

Мотивація була проста: і всі новодоступні документи і новітні дослідження не змінили основного портрету подій, які я дав у 1982-му році на Міжнародній Конференції про голокост і геноцид. Я переконаний — щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було знищити другу радянську республіку, а отже, вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну, як таку. Калькуляція була дуже простою і вкрай примітивною: нема народу, отже, нема окремої країни, а в результаті нема проблем. Така політика в класичному розумінні цього слова означає ГЕНОЦИД.

До кінця воєнного комунізму більшовиками культивувалася майже патологічна ненависть до так званого буржуазного націоналізму. Саму суть ленінської формули «зближення і злиття націй» можна трактувати, як прогеноцидну, адже накладання одного національного зразка замість іншого оголошувалося «історично проґресивним». Під час першої радянської окупації Києва більшовицькі війська практикували розстріли майже всіх, хто публічно розмовляв українською мовою в Києві. Голод 1921—1923 р., що забрав життя мільйонів мешканців України, був відверто спровокованим самою економічною політикою стосовно України. Викачка продовольства проводилася у відверто дискримінаційних формах щодо України. Другий уряд УРСР на чолі з Християном Раковським 1919 року відверто ідентифікував українську мову з так званою контрреволюцією. У 1921 р. Раднарком РРФСР просив допомоги тільки для голодуючих Поволжя та й сам НЕП був в Україні введений на шість місяців пізніше, ніж на іншій території, що дозволило продовжувати продрозверстку. Тільки з початком нової економічної політики (резолюція Х з’їзду РКП(б) «Про національне питання») у 1921 р. була здійснена спроба співіснування радянської системи з неросійськими мовами і культурами. Під час «українізації» (коренізація, оголошена резолюцією ХII з’їзду РКП(б) 1923—1932 рр. радянська влада спробувала жорстко контролювати український національний процес шляхом безпосередньої участі в ньому. Припинення такої політики під час голодомору 1932—1933 рр. носить виразні ознаки геноциду. Для введення своєї прямої влади в Україні Сталін пішов на страхітливі репресії і, зрештою, на організацію штучного голоду в Україні.

В кінці жовтня 1932 р. ВКП(б) захопив прямий контроль над хлібозаготівлями через голову Раднаркому СРСР В.Молотова, призначеного головою комісії по виконанню хлібозаготівель в УСРР (Л.Каганович очолював аналогічну комісію для тодішнього Південнокавказького краю, в тому числі Кубані). На 18 листопада під тиском Молотова, ЦК КП(б)У створив систему натурштрафів, це був фактично наказ про повернення державі авансів колгоспникам з урожаю та конфіскацію замість відсутнього хліба інших видів харчування, що можна трактувати тільки як політику, спрямовану на організацію голодомору. Постанова Політбюро ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 р., у якій було звинувачено уряд УРСР і керівництво тодішнього Південнокавказького краю, між іншим, в українському націоналізмі, як головної причини небажання або невміння місцевих комуністів виконати хлібозаготівлі міфічного хліба, та фактична догана ВКП(б) усій партійній організації КП(б)У, має всі ознаки того, що політична мета найвищих керівників СРСР була спрямована на знищення самодіяльності КП(б)У та УСРР, як таких. Масовий терор 1933 р. проти української культури — безсумнівна ознака наміру знищення української національної ідентичності, як бази такої самодіяльності. Саме на цій основі у 1988 р. американська Комісія по вивченню голоду в Україні 1932—1933рр. вирішила, що голодомор був актом геноциду. У 1990 р. Міжнародна комісія по дослідженню голоду в Україні 1932—1933 рр., організована Світовим конґресом вільних українців не змогла визначитись чітко у цьому питанні. Причиною цього було необґрунтоване віднесення розглядуваного факту масового народовбивства в Україні до питання законодавства, а не до області права, як це було зроблено у працях Рафаеля Лемкіна та основних міжнародних документах. Мотивацією такого рішення даної комісії служили арґументи, що штучний голод в Україні було організовано за 15 років до того, як були прийняті міжнародні документи, що подання про визнання факту геноциду має право зробити тільки уряд тодішнього СРСР і що немає в живих фактичних організаторів голодомору, крім ще живого на той час Лазаря Кагановича. Характер і масштаби голодомору в Україні залишаються й досі дискусійним питанням серед закордонних фахівців.

Цю проблему ми досліджували як могли. Мені здається, що зібрані документи, свідчення очевидців, рапорт Американському Конґресові зробили своє діло, але те, що ми матеріали не зробили — це адекватно треба розуміти — те, що ми це залишили для наших дітей, для наших потомків. Цього болю, цього жаху ми не витримали. Сталінська політика соціологічно запаленої землі до певної міри справді знищила Україну як таку, в сенсі, що вона зробила кардинальний розрив у процесі нормального розвитку українського народу, і це призвело до унікальної ситуації — якщо розвал комунізму міг у таких країнах, як Польща, Чехія, Угорщина і т.д., призвести до реставрації втраченої незалежності передіснуючих народів, то в Україні, поза межами західних областей, українська нація в сенсі людської спільноти, яка має консенсус щодо власної ідентичності, власної історії, культурних цінностей, у певному розумінні залишилася просто національною меншиною у власній країні. Іншими словами: народ і країна були такі засмикані, такі залякані, що коли Україна виборола незалежність, у народу не було чітко визначеної спільної думки щодо власного майбутнього. Були тільки передіснуючі структури Української РСР. У 1991 році ми всі зробили фундаментальну, хоч і несвідому помилку, коли думали, що ми створили нову незалежну державу. Сьогодні ясно, що це було унезалежнення передіснуючої держави. Фактично такі самі люди продовжували робити так само, і дальший розвиток пішов від цього. Посткомуністична Україна вже не просто унезалежнена УРСР, але в суб’єктивному сенсі, де люди мають спільні національні цінності, спільне розуміння, хто вони є, — ще нема української України в сенсі, як Польща є польська і Чехія є чеська.

Всі схеми історії є до певної міри штучні, та це буває самоприродній процес саморозуміння будь-якого народу, але штучна інкорпорація історії українства, українців та інших народів колишнього СРСР була штучним насіянням іншої національної ідентичності, вигіднішої для тодішніх можновладців. Коли покійна Анна Панкратова зробила відкриття у 19-му виданні її «Истории СССР» у 1950 році, що козацька революція, яка починалася у 1649 році, була «национально-освободительной войной под руководством Богдана Хмельницкого» — це був сигнал: українцям «освобождение» означало «воссоединение» зi старшим братом, відрізняти «Великую Отечественную войну» від Другої світової війни — означало перемогу цього молодшого брата у особливій боротьбі під верховенством «старшого». А не як рівноправного члена Об’єднаних Націй проти фашизму. В літературі можна було прочитати Булгакова, але було викреслено ціле покоління української літератури, представники якого писали не гірше за представників російського «серебряного века»: Хвильовий, Яновський, молоді Сосюра і Тичина, переклади з античної літератури Зерова — все можливе і неможливе було зроблено, щоб «викорінити, знищити націоналістичне коріння» не лише з української культури, але навіть з мови, основної інтелектуальні цеглини духовного розвитку будь-якої людської спільноти, і того, що залишилося — стало замало, щоб зробитися повноцінним членом світової спільноти націй.

Як я казав не раз: покійний еміґрантський професор Іван Лисяк-Рудницький ще у 1962-му році бачив коріння, які виростали на теперішнiй Українi: республіканська номенклатура і ті, які починали шукати і сіяти сучасні національні цінності. Я раніше називав ці сили територіальною і національною елітами. Трагедія незалежної України у тому, що домінантною силою стала не національна, але територіальна еліта, представники якої зберігають всі звички традиційної номенклатури, такі, як: думай одне, кажи друге і зроби третє. Фактична модель української економіки залишається трикутником, який було видно вже у 70-х роках: номенклатурники—цеховики—кримінальні структури. Тільки тоді натомість з цеховиків стають підприємці, які залишаються більш політиками, ніж бізнесменами. І завжди можуть використовувати інші сторони трикутника, щоб задушити більш продуктивних конкурентів, і через те ми бідні. Це фактично так само, як в Росії.

І поки така ситуація залишається, ці фрази про європейський вибір України залишаються просто балаканиною, тому що Євросоюз перш за все економічна орґанізація, та сама суть; як працює наша економіка — це модель абсолютно протилежна до європейської. Так само всі ці прекрасні фрази про злагоду фактично маскують відсутність будь-якого національного змісту більшості можновладців країни. Територіальна еліта може дати практично все, що вимагається, тому що вона не має ні національних цінностей, ні державницьких орієнтирів. Багато написано про другорядність і неконкурентність україномовної преси і ЗМІ, але хто захоче читати сто разів підряд — скільки ми любимо і як ми любимо Україну штучно збідненою мовою, бо переважна більшість перекладів зарубіжної літератури просто цікавіше читається російською?

Ніхто не може вирішити за українців, як вони вирішують говорити і писати, окрім самих українців. Але як вони можуть вирішувати для себе без знання таких слів, які були заборонені (див. на «Більшовик України», 1933, № 7, де знаходяться цілі списки заборонених слів від 20-х років). Я хочу, щоб хтось колись сів, як я, з вбитими та розстріляними з Інститутів живої і наукової мови. Коли ж будуть оприлюднені результати їх відважної праці, щоб з’явилась можливість використовувати у своєму інтелектуальному поступі напрацьовані варіанти отим втраченим поколінням і почати будувати найелементарніші цеглини думок свого народу?

Але перш за все, українці не можуть стати повноцінним народом, повноцінними членами європейської цивілізації без передавання сил від держави до людей, які вміють орґанізувати себе так, що можуть примусити владу зробити те, що вигідно саме для них. Це суть частого нерозуміння поняття «громадянське суспільство». Це не ідеальна система і, може, не зовсім демократична, але ліпшої поки що не знайдено. Ніяка держава ніколи не зможе зробити Україну українською. Тільки самоорганізовані українці поза державними структурами зможуть це зробити. І я твердо переконаний, що це таки буде!

ДОВIДКА «Дня»


Професор Джеймс МЕЙС, автор багатьох наукових праць і один із перших дослідників теми Голодомору 1933 року, народився 18 лютого 1952 р. у Маскогі (Оклахома), США. У 1973-му закінчив університет штату Оклахома, потім отримав ступені магістра і доктора історичних наук в університеті Мічигану, де захистив дисертацію на тему «Національний комунізм у Радянській Україні 1919—1933 рр.». Потім Мейса запросили для досліджень Голодомору в Український науково-дослідний iнститут Гарварду, де він працював з Робертом Конквестом, беручи участь у дослідженнях для його книги «Жнива скорботи». З 1986 по 1990 Дж. Мейс був виконавчим директором Комісії Конгресу США з Голодомору, керував її повсякденною роботою і укладав проект висновків комісії. Після 1990 року, не маючи можливості знайти постійну академічну роботу, професор Мейс займав тимчасові посади в Колумбійському та Іллінойському університетах.

У 1993-му Мейс переїхав в Україну, де працював в Інституті етнополітики, викладав політологію в НаУКМА та Християнському університеті. З 1998 року — консультант англомовного тижневика газети «День».

Джеймс МЕЙС, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments