Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

Він відстоював наше право знати себе

Музей Івана Гончара нарешті відкриється для широкого загалу
18 червня, 2004 - 00:00

Серед працівників Музею Івана Гончара відчутне емоційне пожвавлення — готуються переїжджати в... сусідні двері. Поруч у корпусі тривають ремонтні роботи (кошти виділила Київська міська держадміністрація), і вже кілька просторих зал побілено. Директор Петро Гончар, син Івана Гончара та спадкоємець його численної колекції, продовжувач справи батька, веде мене й натхненно розповідає, що в одній залі буде представлено зібрання народної тканини, в наступній — колекція кераміки, ще в іншій — ікони... Відкриття попередньо заплановано на День незалежності України.

Іван Гончар — художник, скульптор, народознавець і колекціонер. Він — лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка та народний художник України. Автор пам’ятників та скульптурних портретів Григорія Сковороди у Переяславі-Хмельницькому, Катерини Білокур у її рідному селі Богданівка на Київщині, Івана Котляревського в Полтаві, Олеся Гончара у Львівському музеї українського мистецтва... Його Шевченкіана — cкульптура «Тарас-водоноша» в Шевченківському національному заповіднику в Каневі, пам’ятник Тарасові Шевченку на Черкащині, мармурова статуя «Молодий Тарас» у Третьяковській галереї в Москві. Як живописець створив велику серію картин, у яких зафіксував етнічні типажі українців, а також краєвиди, історичні та архітектурні пам’ятки України. Подорожуючи Україною, збирав зразки народної творчості: вишивки, кераміку, писанки, ікони, стародруки...

За словами Петра Гончара, спершу батько колекціонував їх для себе. Та якось замислився над тим, що в музеях зберігається обмаль експонатів справжньої української культури, натомість широко представлені зразки радянського періоду. І тоді збагнув, що зібрані ним речі були живими енергетичними свідками, що українці — нація з давньою багатою культурою, а не великий радянський народ. Так і утворився в Гончаревій хаті «громадський музей» — як його називали люди, і куди вони приносили одяг, вишивки, посуд, книги, що належали їхньому родові.

Уявляю, як їх непросто було розмістити, упорядкувати та зберігати в будинку: рушники, полотна могла поїсти міль, кераміка та малюнки на склі могли побитися, дерев'яні ікони — покритися цвіллю. Зі спогадів очевидців, Іван Гончар був постаттю міфічною — худорлявий, із впалими щоками, глибокими очима, з виглядом мученика чи, може, святого. Здавалося, що мав покликання до цієї подвижницької титанічної роботи — захищати українську культуру, коли та була в облозі. Це так, як ніби з палаючої хати рятувати найцінніше. Він тихо, не нарікаючи, ніс свій хрест.

Музей був осередком шістдесятницького руху. Тут гуртувалися багато відомих політичних та культурних діячів: Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл, Сергій Параджанов, Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко, Ніна Матвієнко та інші. Книги можна було погортати, одяг — приміряти, перемалювати візерунки вишитих сорочок та рушників і вповні відчути, уявити, відновити й оживити дух великого, потужного й гонорового народу.

«Господар та його гості завжди були під пильним наглядом спецслужб та зазнавали репресій, — згадує Петро Гончар. — Але батько всіляко відстоював право українців знати себе самих, тому музей продовжував діяти. І коли виникала нагальна потреба закордонним делегаціям показати не спотворену, а правдиву Україну, їх приводили до нашої хати, де вона була збережена в мініатюрі». Створити справжній музей, куди б вільно могли приходити відвідувачі, було справою життя Івана Гончара.

Музей Івана Гончара створений восени 1993 року, відразу після смерті художника, скульптора й колекціонера. Цього року 18 червня минають одинадцяті роковини, як його немає. З дня свого заснування дирекція й фонди (нині це понад 15 тисяч експонатів) розміщуються в кількох розкиданих по всьому великому приміщенні тісних кімнатах поряд із сімейним гуртожитком. Зараз саме вирішується питання про відселення людей і забезпечення їх житлом. Досі прийти оглянути музейні експонати було неможливо. Вони хіба що виставлялися в різні роки «в приймах»: у Національному музеї книги й друкарства України, галереї «Родовід», Національному художньому музеї України, Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику, Чернігівському обласному історичному музеї ім. В.В. Тарновського...

З директором проходимо довгі коридори, завішані випраною білизною. Ними розноситься запах смаженої яєчні та збіглого молока. Врешті-решт заходимо в одну з кімнат. Тут повсюди — по кутах і посередині — стелажі з сувоями ряден, рушників, скатертин, серветок, сорочок. На стінах щільно одна біля одної картини на теми народного життя. На столі, підвіконнях — пожовклі, вицвілі від часу фотографії в різьблених дерев'яних рамках. Їх роздивляюся пильніше. На одній, початку 50-х, уся родина: діди-батьки-діти. На іншій, середини 60-х, батько й мати тримають на руках дитину у вишитій сорочечці. Давні фото, зібрані на усіх теренах України, впорядковані Іваном Гончаром у 18 томів історико-етнографічного альбому «Україна і Українці».

«Все те, що довкола себе бачите, з української хати, — говорить завідуюча фондами, хранитель Галина Щупак, — скрині, килими, хатні образи, народні картини, рушники, скатертини, рядна, мисники з мисками й творили світ українця. Ми так жили, і ці предмети культури та побуту були для нас органічними».

Майже кожна річ має власну історію, часом трагічну, схожу на долю своїх господарів. У радянські часи можна було постраждати не тільки за зберігання в хаті ікон, а й за картину «Мамай». Одна жінка (її ім'я та прізвище невідомі) з полтавського села Остап'є віддала роботу із зображенням козака Мамая — вона була пробитою. Люди донесли в сільраду, що господиня її ховала в сіні на горищі. Шукали — не знайшли, але пробили картину ломакою. Того «Мамая» реставрували. Зараз їх у музеї зберігається п'ять. Декотрі намальовані в радянські часи, тому замість козацького малинового прапора зображено червоний. Але навіть їх після 1928 року забороняли, вважаючи, що це пробуджує національну свідомість.

Дивовижною знахідкою є скульптура Спасителя в одній з церков на околиці Чигирина. Вона знайшлася між мотлохом, дошками із зірваної підлоги на хорах у напівзруйнованій церкві. У своїх безцінних щоденниках, які збереглися, Іван Гончар згадував, що часто іконами початку XX, XIХ, навіть ХVIII століття люди забивали щілини в ганках, перевертали їх зображенням додолу, вкриваючи підлоги в хлівах по Східній Україні...

У Музеї Івана Гончара понад 500 ікон із різних регіонів України, найдавніші — з XVI віку. Оригінальною є тридільний образ — Богородиця, Ісус Христос, Дух Святий із намальованими квітами по кутках. Народне мистецтво — образне й символічне. Поняттєва система була досить розвинутою, а це свідчить про те, що українці мислили філософськими категоріями. Так звана народна, або її ще називали хатня, ікона була характерною для нас. У Росії, наприклад, дозволялося лишень церковним майстрам малювати образи, тоді вони вважалися канонічними. На Україні іконопис був вільніший у своєму трактуванні, тому більше проявлялась індивідуальність майстра, розмаїття художніх прийомів і розвиток оригінальних шкіл. Зараз їх вже можна виділити кілька — подільська, чернігівська, буковинська, галицька, волинська, а ще є цілина для дослідження, тому з часом говоритимемо про набагато більше. Що не українське село, то мало свого художника, ним, як правило, був церковний дяк. І що не хата, то в ній іконостас — Святий Миколай, Варвара, Параскева, Богородиця... З кожного приводу було до кого молитися: про одужання хворого — до Святого Пантелеймона, про заступництво за синів-вояків — до Архистратига Михаїла, а Святий Миколай, вважалося, взагалі допомагав у всьому.

Серед представлених експонатів багато так званих народних картин чи картинок. З розповідей Галини Щупак, у кожному селі чи містечку були свої два-три художники, які малювали на різні теми, здебільшого з повсякденного життя. Наприклад, не так давно під час експедиції на Переяслав- Хмельниччину музейні працівники (Петро Гончар поповнює колекцію батька) знайшли підписані портрети «Василина Литяк» та «Іван Литяк» народного художника Панаса Ярмоленка. Звідти ж, з села Стовп'яги, привезли сімейні портрети родини Бурчиків: батьки й окремо діти. Очевидно, вони висіли десь поряд на одній стіні. Люди завжди думали про свій рід і навіть у війну та інші лихоліття не передавали настрої тривоги та непевності в себе вдома. Вони вибудовували свій міф, вивішуючи в хаті народні картини «Козак і дівчина», «Голуб і голубка», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», фотографії, прикрашаючи їх рушниками. Український народ створив свій світ зі своїм Богом, національними героями — Тарасом Шевченком, Іваном Франком, Мамаєм, не маючи власної держави. У ньому він жив, працював, любив, народжував дітей.

Експонатам здебільшого 150—200 років. Зношений, вилинялий рушник, приміром, використовували в побуті: витягали ним горщики з печі, шили торбинки на квасолю чи сушені фрукти, і з точно таким візерунком вишивали новий. Дивуюся, коли дізнаюся, що на Україні було до 150 технік вишивок.

Розглядаю вишиту білою мережкою на білому полотні сорочку початку минулого століття. Завідуюча фондами говорить, що такою вона була й триста літ тому — це варіації з маминої, бабуненої та прабабуненої вишиванки. Існувала непорушна традиція в перейнятті візерунків — їх сприймали як символи й знаки, боячись змінити, аби не накликати біду. Наприклад, ніде не зустрінете порожнього ромба, бо, за традицією, в ньому мало зароджуватися життя. У своїй уяві до цієї сорочки припасовую коралове намисто і думаю, що українки мусили мати гарний смак. Очевидно, вони не одягалися так яскраво, різнобарвно, як тепер це відтворюють, приміром, фольклорні колективи, бездумно поєднуючи зелений, фіолетовий, червоний, синій кольори.

У фондах зберігається чимало чоловічого та жіночого одягу: сорочки, камізельки, корсетки, жупани, запаски, плахти, юбки (осіннє пальто на ваті, зверху прошите), кожухи...

Кераміка представлена в окремій кімнаті. Горщиків, кухлів, макітер, мисок, дзбанків, глечиків, кахлів до грубок і печей, іграшок — 630 одиниць з XVII і до другої половини XX століття майже з усіх теренів України. Серед них — відома опішнянська та косівська кераміка, червоно-глиняна подільська. Кожен предмет — витвір мистецтва. Директор музею розповідає, що колишні майстри не чинили насильства над глиною. Дарма, що в них на одній мисці дещо потекли фарби, а на іншій — змішалися кольори, але в тих виробах відчуваються жива енергетика, настрої, гра зображень, відтінків... Сучасні ремісники бояться патьоків, під кальку малюють орнамент, тому часто їхня кераміка виходить мертвою.

Тут же, на одному стелажі, лежать альбоми зі старими українськими листівками, які в Києві випускало товариство «Рассвет». На них відтворені теми з народного життя: сватання, весілля, вечорниці, залицяння, проводи козака на війну...

У фондах зберігаються народні інструменти: кобзи, бандури, сопілки, ліри, коза (волинка), трембіта, дудка; вироби з дерева, металу та скла. Також скульптури, картини, рисунки самого Івана Гончара, його особиста бібліотека стародруків та колекція живопису О.Куриласа, О.Мурашка, В.Кричевського, графіки І.Їжакевича, О.Кульчицької, Г.Нарбута, Г. Якутовича. Наукову й мистецьку цінність мають рукописи, листи, щоденники, аудіо- та фотоматеріали народознавця, де можна знайти опис того чи іншого експонату — первинний вигляд та після реконструкції, історія знахідки тощо. Петро Гончар, мандруючи Україною з метою поповнення фондів, зазначає, що такі неповторні, єдині в своєму роді, оригінальні предмети культури та побуту українців, які віднаходив батько, знайти дедалі складніше. Багато їх знищено, зруйновано, забуто й не відтворено. А те, що залишилося, хто береже, аби передати дітям-онукам, а хто продає за немалі гроші. І ті, й інші (щоправда, кожен свою) збагнули справжню вартість цих старожитностей. З'явився ринок, попит і оцінка цінних речей.

«Івана Гончара багато хто не розумів за його життя, вважав диваком, — говорить директор. — Той тим не вельми переймався, просто ось так жив, бо не міг інакше. Хтозна, чи уявляв, що його зібрання по стількох роках складання в тісноті будуть представлені в таких просторих, з високими стелями залах. Напевно, просто хотів створити музей, хоч якийсь, де би можна було якомога більше людей познайомити з Україною — дуже різною й разом з тим органічною та цілісною».

ІЗ КНИГИ ВІДГУКІВ

Про унікальність цього музею засвідчують відгуки відомих українців, що складають 12 томів:

«Єси ти сам — з собою в рівень
один — на сотні поколінь —
високим гнівом богорівен,
хоч, може, не ріка, а рінь,
важка занадто.
Гнів стоустий
молінь столобих ти рука,
ступай — майбутньому назустріч
і най хода твоя легка
легкою буде...

Це псалми про Костомарова. А Вам (Іванові Гончару. — Ред. ) — ще раз спасибі! Бо — «єси Ти сам — з собою в рівень».

Вдячний Василь Стус.
19 грудня 1968 року

***

«Тільки народ великого духу, великої духовної краси може творити такі скарби. І треба нести в душі немалий скарб, щоб збирати скарби мистецькі».

Юрій Мушкетик, 60-ті роки

***

«Те, що робить Іван Макарович Гончар, є великим вкладом у культуру нашого народу. Ми зворушені його подвигом. У нього треба вчитися всім, кому народ доручив зберігати свої безцінні скарби...»

Андрій Малишко, Георгій Майборода,
Платон Майборода, Валентин Бичко
28 лютого 1963 року
Надія ТИСЯЧНА, фото Михайла МАРКIВА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments