Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Засіб проти коричневих примар

14 березня, 2007 - 00:00

Привиди минулого мають дивовижну чіпкість, роками не відпускаючи суспільну свідомість. Здавалося б давно вже знищено, поховано й осиковий кілок у горлянку забито — аж ні. Валандається, зараза, людей лякає. Або смішить. Наприклад, чимало галасу в Німеччині накоїла цьогорічна кінокартина Дені Леві «Мій фюрер: істинна правда про Адольфа Гітлера». Дискутували, чи етично взагалі виводити Гітлера в сатиричному вигляді, адже тоді постає проблема ставлення до його злочинів і тому подібне. Так, сюжет комедійний, навіть трагікомічний. Надворі кінець 1944 року, рейх тріщить по швах, фюрер втрачає впевненість у собі. Міністра пропаганди Геббельса осяває ідея: Гітлерові треба виступити перед народом з гарячезною, запальною промовою, показати себе як у старі часи, тоді Німеччина мобілізується і перемінить хід війни на свою користь. Отже, для підготовки фюрера привозять із Заксенхаузена знаменитого актора-єврея з колоритним ім’ям Адольф Ізраель Грюнбаум, котрий і має навчити Гітлера основам сценічної майстерності. Сам фільм де не де по-справжньому дотепний, хоча назагал міг би бути й кращий: не обійшлося без банальностей, відчуваються похибки драматургії, занадто прямолінійний фінал. А втім, головні акторські роботи гарні. Професора Грюнбаума грає чудовий Ульріх Мюхе (знаний з моторошного австрійського трилера «Забавні ігри»), Сільвестерові Гротові вдався Геббельс — достеменне уособлення підступності, а ось Гітлер у Хелге Шнейдера відверто фарсовий.

Проте річ не так у цьому конкретному фільмі, як у підході. Бо що можна сказати на тему, вже вивчену до найменших подробиць? Адже все, що змогли відшукати про становлення фашизму, про Другу світову, про Голокост, неодноразово опубліковане, розтлумачене, проаналізоване, оцінки дані, акценти розставлені. Можна повторювати ще і ще, збирати нові й нові свідчення, така риторика необхідна радше для навчання, для документальних стрічок, аніж для створення нових мистецьких текстів. Тож якщо матеріал незмінний і відомий наперед, можна варіювати інструментарій. Тобто експериментувати, віднаходити свіжі, навіть несподівані рішення. І це справді працює. Варто згадати, наскільки загострила увагу до теми Голокосту комедія Роберто Беньїні «Життя прекрасне», який успіх супроводив не менш гостру й смішну стрічку Мела Брукса «Весна для Гітлера» (в ній продюсери-авантюристи мюзикл про фюрера доручили втілювати акторам нетрадиційної сексуальної орієнтації), не кажучи вже про те, що одним із найпереконливіших творів про трагедію Винищення став... комікс «Мишачі нори» нью-йоркського художника Артура Шпігельмана.

Це конче потрібно тепер, коли подекуди робляться спроби ревізувати Голокост, а на пострадянській території значно активізувалися неонацистські групи, і вже наша, доморощена брунатна наволоч намагається підняти голову. Мало сказати: фашизм — це погано. Треба ще й зробити так, аби те почули якнайбільше людей. Привиди живляться нашим страхом. А від першої ж посмішки розчиняються в повітрі, наче їх не було.

Кінець кінцем людство розлучається зі своїм минулим сміючись. І це, між іншим, значно знижує ймовірність того, що майбутнє буде некеровано серйозне.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments