А.номалія

ПОПЕРЕДЖЕННЯ

Мій рейс до Амстердама затримують на добу. В літаку  з Варшави до аеропорту Схіпхол за кілька рядів попереду чоловік вдягнений у футболку з зображенням трикутника Пенроуза чи трибара, тобто неможливої фігури. Трибар складається з трьох рівних балок, поєднаних так, як у реальності бути не може. Обличчя цієї людини я не бачив.

ПЕРШЕ,

що я бачу після виходу з метра — велосипедний паркінг.

Два довжелезні ряди велосипедів під естакадою, підсвічені згори люмінесцентними лампами в сонячний день. Над лампами графіті: слово Vita. Між i та t намальовано листя марихуани. Vita означає життя.

Я йду далі з думкою, що щойно бачив герб Амстердама, яким він постає в свідомості туристів та інтернет-користувачів.

За кілька кроків натикаюся на сивобородого незнайомця, який вітається зі мною з тих глибин, у яких він перебуває зараз — поряд психіатрична клініка — що не заважає йому, втім, бути цілком доброзичливим. І це теж Амстердам, і теж не весь.

Мені треба зрозуміти, куди я йду. Про що ця подорож.

Скорочу твоє ім’я до А.

Отже, кажу «А».

СЯКУХАТІ

Наступний день починається в метрі з японської флейти. Меланхолічна, алогічна музика. Негучна, але проникає всюди. Накладається на гуркіт поїздів, на кроки перехожих, робить їх інакшими, ледь помітно відшаровує від реальності.

Тих, хто грав на флейті сякухаті, називали ченцями порожнечі й небуття.

ТУТ ХОЛОДНО

Навіть сонячний день прошивають льодяні протяги. Негода — це коли на місто опускається сіра мряка, обрій змішується з небом, а повітря стікає по всіх поверхнях водяним пилом.

На велосипедах їздять і в таку погоду теж.

ДВА КОЛЕСА

Я так і не освоїв велосипед. Вперше сів на нього вже 14-річним. Брат прилаштував  мене на сідло на початку спуску, я якимсь дивом не завалився одразу набік і помчав униз, набираючи швидкість, яка здалася мені шалено, жахливо великою. З переляку я кинув кермо й феєрично грюкнувся, на щастя, без особливих наслідків. Мабуть, виглядав дуже по-дурному.

Наступну спробу зробив за 30 років. Тиждень разом з терплячою приятелькою практикувався у віддаленому парку. На п’ятий день вперше спромігся проїхати по прямій. Потім ще. Страшенно собою запишався. Але маневрувати так і не навчився. А потім подарував приятельці той велосипед, бо в мене його не було куди поставити. Вона ж незабаром вийшла заміж і теж тепер не їздить.

Через 6 років я опинився у місті, де всі на велосипедах. Сторонній.

Про канали А. кажуть, що вони 3 метри завглиб. Метр води, метр намулу, метр велосипедів. Щороку звідти дістають від 2 до 10 тисяч потонулих роверів. Зовсім зіпсовані утилізують, а придатні до користування ремонтують і повертають в обіг.

Намагаюся уявити собі цю гору спиць, коліс і рам, цю баржу з заіржавілим залізом, чи навіть придонні перегони русалок і водяників.

Хоча ні, якраз тут русалок з водяниками немає. Де завгодно, тільки не тут.

ТИПОВО АМСТЕРДАМСЬКА ДОРОЖНЯ ПРИГОДА

На мості через канал неподалік від Музею Анни Франк автомобіль підрізає велосипед. Велосипедистка — стильна чорношкіра дівчина — злізає з сідла і починає кричати. З авта виходить довговолосий  блондин (sic!) приблизно її віку і починає кричати у відповідь. Мелодійна голландська відлунює від стін найближчих будівель, легким соколом лине над водою, злітає в привітне сіре небо древньої столиці Королівства.

Через кілька хвилин обидва транспортних засоби поновлюють рух. Дівчина, втім, на ходу вимовляє ще кілька інтернаціонально зрозумілих слів, які вказують на певні особливості психіки її візаві. Про постскриптум блондина історія умовчує.

ВІДСУТНІСТЬ

Коли приїздиш з травмованих територій, то майже будь-яке європейське місто грає з тобою в піддавки. Вражає історико-архітектурними сутностями, влаштовує семантичні феєрверки на кожному розі.

А. ставить мене в глухий кут. На фасадах — жодних зайвих прикрас. Байдуже, побудовано в 1619 чи в 1999-му — цегла світла й вичищена. Поширена естетика руїн, доглянута староєвропейська зношеність, яка де-факто перетворилася на атракціон, тут не діє. Панують прості форми. Найбільш прикрашена будівля аж до позолоти — вокзал. Генералізуюча частина свідомості не розуміє, за що зачепитися.

Тут обійшлося без палацової патетики, як у Петербурзі, просторого роздовбайства, як у Берліні, передсмертного самовдоволення, як у Венеції, приморської життєрадісності, як у Стокгольмі, сувенірного Середньовіччя, як у Брюгге, французької стурбованості, як у Брюселі; список визначень від зворотного можна продовжити, проте це так само очевидно, як канали й велосипеди.

Кожним кроком я заповнюю ще одну білу пляму на своєму ментальному атласі, заштриховую її бруківкою й провулками. Але в мене немає мови для опису А., немає сітки образів, яку можна було би на нього накинути.

Дивно, наскільки легко я програю цей двобій.

МОТИВ

— Випадково потрапляю в собор Ауде Керк — найстарішу будівлю Амстердама, XIV століття.

Всі її вікна заклеєні червоним — це інсталяція на згадку про перетворення собору з католицького на протестантський.

Входжу в розжарені сутінки.

Сонячні промені пробиваються крізь вітражі і лежать палаючими плямами на підлозі. Я наче у череві пурпурового Левіафана. Всередині згасаючої зірки. Навіть спасіння тут багряне.

— На Півночі зустрічаю неймовірну бабцю в червоних костюмі, сережках, кепці й манікюрі, з червоною сумкою і розкішною солом’яною косою.

— На виході з музею Ван Гога — табло з назвою «Мрії Ван Гога», де світиться малиновим електрична репліка його безумних вироподібних зірок.

— Сиджу на вечірній площі Лейдсплейн посеред пивниць і трамваїв. Поряд аматорський християнський театр показує виставу про спасіння душі. Душу грає вдягнена в кумачеву блузку й темну спідницю дівчина. Красива. Білі зуби, розкішне смоляне волосся, ямочки на щоках. Латиноамериканка. Диявол — різкий привабливий хлопак, звісно, в чорному. Бог — стурбований бородань у хіповській халамиді. Хто переміг, не знаю. Ймовірно, дівчина.

— Прапор міста складається з трьох горизонтальних смуг: чорної з трьома білими хрестами посередині й двох обрамлюючих червоних.

Зрештою пишу в блокнот:

«Душа Амстердама — червона».

І це було би добре, якби хоч до чогось зобов’язувало. Прив’язувало.

ЗАКРЕСЛЕНО

Канали, вулиці, будинки утворюють музику простору, в якій каміння — це ритм, а вода — мелодія.

Пісні з нижнього поверху.

Ні, не годиться.

ПІВНІЧ

А. на мапі розбитий по сторонах світу. Це місто-компас, не заблукаєш.

Північ разюче несхожа на жодний інший район і тим чудова: нові будівлі, ряди однакових котеджів, у яких вікна не закриті фіранками й усе помешкання як на долоні. Кажуть, що звичай завівся через податок на ті ж таки фіранки. Добропорядним протестантам нема чого приховувати. Та й платити менше.

Голландський режисер Алекс Ван Вармердам розповідав мені, що жив колись у такому містечку з незаштореними вікнами. Він навіть зняв про це фільм «Північани».

Ще Північ — це нешкідливі для природи заводи, це простір, ліси, вітер і молодь, що переїздить сюди в дешеві апартаменти, обладнані в колишніх складах і фабриках. Чимось усе це нагадує Південний (так)  Бруклін у місті, що називалося Новий Амстердам.

Ввечері йдемо дивитися кіно з моєю знайомою, свіжоспеченою північанкою. Говоримо про літературу.

— І в цьому романі вони тягнуть через ліс піаніно — каже вона.

Наступної миті просто на тротуарі бачимо електричне піаніно. Але нікуди його не тягнемо.

Нам і не треба. Ми на Півночі. А на Півночі можливо все. Навіть потрапити в чийсь сюжет, а потім вийти з нього за власною волею.

В кінотеатрі на екрані підсумовують: «Кожна любовна історія — це історія з привидами».

РЕЦЕПТ ПРАВИЛЬНОГО ГОЛЛАНДСЬКОГО ОСЕЛЕДЦЯ ПІД НАЗВОЮ «ХЕРІНГ»

Знайти вуличний кіоск, у якому продають каву й херінг.

Продавцем має бути балакучий чоловік середніх років.

Далі його руками

— розрізати булочку уздовж;

— усередину покласти багато салатної цибулі;

— кілька кружечків маринованого огірка;

— шматок оселедця.

Устами продавця сказати:

— «Обережно, чайки».

Вийти з-під навісу.

Отримати раптовий сильний удар з повітря по руці з булочкою.

Побачити чайку, що знижується й сідає на тротуар.

Зрозуміти, що вона здобула лише шматочок огірка й кілька кілечок цибулі, а оселедець усе ще на місці.

Показати нахабі тріумфального середнього пальця.

Проводити уїдливим поглядом її розчарований відліт.

З’їсти херінг.

Якщо бодай однієї з цих складових немає, можна вважати, що ви не куштували голландського оселедця, невдахи.

СПОСТЕРІГАЧІ

Прийшов якось у Вонделпарк і заснув на осонні під звуки регі й балачки компанії баснословно колоритних латиноамериканців.

Прокинувся, встав і надибав банду крикливих салатових папуг, що  цілком успішно тут живуть.

Папуги.

На березі Північного моря.

А ще чаплі, чаплі: сірі, спокійні й усюдисущі. Просто в центрі міста, серед гамору й тисяч людей.

Я відмовляюся вірити в їхнє існування ще більше, ніж у папуг.

Вони надто прекрасні.

І вони спостерігають за нами.

Настане час — свідчитимуть.

МАРИХУАНА

Кофешопи можна розпізнати не лише по табличках, але й по підкреслено тихих відвідувачах. Вони сидять усередині й на вулиці за столиками, заповненими склянками, попільничками, недопалками, погляд нерухомий, перепрошую, замріяний, рухи економні. В меню — одні й ті самі сорти, ціни, порції. Марихуана — трьох видів: «сильна», «середня» й «легка». Самокрутка з тютюном — 4, без тютюну — 5. Продають одразу в скляній прозорій гільзі з заглушкою-ковпачком з щільного папера: естетично й зручно. Музика, підкреслено скромне оформлення, малоусміхнені продавці, які явно почуваються володарями Всесвіту.

Беру самокрутку «легкої», на ковпачку написано Futurola, сідаю за столик, позичаю запальничку в балакучого голомозого сусіда. Роблю типову туристичну помилку — не менше 5 затяжок, на третій закашлююся, ховаю недопалок (хоча який недопалок, майже ціла папіроса) в гільзу, а гільзу — в рюкзак. Встаю й через кілька кроків розумію, що жадібність таки фраєра згубила, і що цей фраєр — я.

На щастя, ще тепло. Лягаю на широкий парапет на осонні неподалік від якогось каналу, з розрахунку, що якщо вріжу дуба, то легше буде перекладати мій спочилий організм у ноші, й лежу, лежу, слухаючи, як у голові шумить океан, а через тіло в обох напрямках проходять швидкісні поїзди.

За кілька годин виявляю себе на даху стометрового хмарочоса A’DAM Toren.

Під моїми ногами все місто.

Шпилі й куполи, дахи й дерева.

Ні, мало.

Плачу додаткову купюру, й мене саджають на крісло-гойдалку, жорстко прикріплене до металевої рами над самим карнизом. Вмикають мотори. Злітаю. Хай на метр за край, але по-справжньому, піді мною — свіжа й прохолодна безодня, ось ближній канал — а ось уже обрій, ось знову канал — а ось знову обрій, в животі лоскотно-лоскотно, цілковите божевілля.

Таки правильно затягнувся.

Решту відпустки обходив кофешопи стороною, а недопалок носив з собою, не дістаючи. Оце і є найкращий результат всієї авантюри. Просто носити недопалок з марихуаною і знати, що нічого тобі за це не буде.

ПРОПОВІДЬ

Наркотики — не зло і не добро. Це лише хімічні сполуки, одні з багатьох, які ми вживаємо з різною метою.

Наркотик у певних дозах може лікувати, полегшувати біль. А може викликати хворобу чи вбити.

Ще він може допомогти подивитися на реальність з трохи інакшого ракурсу, розширити свідомість, зробити пролам у буднях, показати Хайдегерів «просвіт Буття».

Наркотики — це не добре й не погано. Вони просто не мають ставати рутиною.

Наркоманія — це рутина.

Боротьба з наркотиками через покарання — рутина ще більша.

КВАРТАЛ ЧЕРВОНИХ ЛІХТАРІВ

Однакові кімнатки.

Однакові ліжка.

Однакові вікна-вітрини.

Однакові червоні куліси на вікнах.

Однаково усміхнені дівчата в чорній білизні.

Однакові шафки, на лівих дверцятах яких написано «Денна зміна», а на правих — «Нічна зміна».

Денна зміна. Нічна зміна. Денна. Нічна.

Фабрика, де люди перетворені на станки, що перемелюють самих себе.

АЛЕ

Добра третина  відвідувачок кварталу й особливо піп-шоу — дівчата.

Шах і мат, традиціоналісти.

ЩО БАЧИЛИ МОЇ ОЧІ

1) Варта

Зала з «Нічною вартою» завішана груповими портретами. Поважне бюргерство й офіцерство позує у всій славі.

З «Вартою» інакша історія.

По-перше, вона не нічна: все скомпоновано вдень, у павільйоні, аби отримати потрібний баланс освітлення.

По-друге, вона називається «Виступ стрілецької роти капітана Франса Баннінга Кока й лейтенанта Віллема ван Рьойтенбюрга».

Нарешті, це не зовсім портрет.

Ці жести, погляди, пози, точніше, не пози — тут якраз ніхто не позує — а позиції тіл, світло й тіні — все пронизано дією. Полотно просто бринить рухом.

Виходить, Рембрандт зняв перший у світі фільм.

2) Порожньо

Музей Анни Франк абсолютно порожній. Голі стіни, підлоги, стелі. Жодних меблів чи предметів побуту. Все, чим користувалися Франки та їхні друзі по нещастю, вивезли нацисти після арешту. Уявити обстановку можна по кольорових фотореконструкціях.

Дехто з відвідувачів іде розчарований. Мовляв, не побачив на власні очі нічого з того, про що Анна так яскраво пише в своєму щоденнику.

Але, відмовившись  заповнювати репліками зниклих речей будинок 263-265 на набережній Прінсенграхт, фундатори експозиції зробили єдино правильний вибір.

Бо порожнеча Сховку — це і є головне послання музею.

Порожнеча, яка лишається після знищення невинних.

3) Утопія

Музей Ван Гога має не найкращу колекцію — відсутні цілі періоди — але організований ідеально.

І з того, що там показано й сказано, видно, що Вінсент був утопістом.

Він вірив, що робить мистецтво майбутнього.

Вірив, що мистецтво здатне поліпшувати звичаї.

Вірив, що змінить світ.

Зрештою, так і сталося.

RATIO

А. раціоналізує все: воду,  мистецтво, історію, фасади, торгівлю наркотиками, проституцію.

НЕМОЖЛИВИЙ

Голландські дачі — це крихітні з нашого погляду дерев’яні будиночки з присадибними ділянками без городів, але з гарними газонами, з деревами й інколи з виноградом у теплицях. Між дачами канали (навіть тут), густо зарослі ряскою, на доріжках — меморіальні таблички — кооперативу понад 100 років. Всі вітаються, парканів майже немає, а якщо є — то умовні. Приватність тут забезпечується іншим: певністю в тому, що твої сусіди — добрі люди.

Поряд з одним з цих будиночків ми збираємося наполовину голландською, наполовину пострадянською компанією. Проводимо час так, як це можливо осіннім вечором на дачі.

Турбує одне. Земля під ногами постійно здригається, хоча поїздів чи автострад і близько немає. Десь землетрус? Та ні, маячня.

Нарешті хтось пояснює, що насправді це не земля, а торф.

Тобто всі ці будиночки, теплиці, таблички, дерева, столики з закускою стоять на тоненькому шарі болотного грунту, під яким невідомо скільки метрів води углиб.

А якщо прорве знамениті дамби, то море накриє не тільки дачі.

Під нами вода. Над нами теж.

Міста тут не мало б бути.

Воно є. Його немає.

Саме тому А. і є таким — чітко раціональним, прорахованим, усміхнено-передбачуваним — бо живе у велетенській водяній пащі, бо неможливий в своєму існуванні, на самому краєчку штучного суходолу, геометричний привид, накреслена на кульмані химера, найкращий обман зору.

ПОРА ЇХАТИ

Я заходжу в поїзд, що слідує в аеропорт. Сідаю одразу біля дверей. Поруч — зосереджений мулат. Уточнюю про всяк випадок, чи правильний поїзд. Так, правильний.

Входить сивочолий худорлявий китаєць. Широко усміхається:

— It goes to airport? (Їде в аеропорт?)

— Yes — підтверджуємо ми. — Through Sloterdijk. (Так. Через Слотердійк).

— Through Sloterdijk?

— Yes. You follow us. (Так. Нам по дорозі).

Усмішка китайця ширшає, наче почуте стало найбільш радісною новиною всього його життя:

— I follow you?! (Нам по дорозі?!)

— Yes. You follow us.

Китаєць сяє, як ранкове сонце над Янцзи. Він про всяк випадок показує мулату свій квиток:

— It goes to airport? I follow you?

— Yes. You follow me — зі спокоєм тисячі Будд відповідає мулат.

Китаєць заливається щирим дитячим сміхом, повторюючи знову й знову:

— It goes to airport!

— I follow you!

— It goes to airport!!

— I follow you!!

І кожного разу незворушний мулат ствердно киває:

— Yes. Yes, you follow me.

І коли щастя китайця, здається, вирветься крізь вікна, затопить перон і вокзал, відгукнеться над дахами Півночі й Півдня, на сцену вступають ще двоє, які повторюють те ж саме запитання про аеропорт.

Хлопець стрижений і одягнений, як елегантна юна леді, валіза мало не зі стразами, в той час як старший чоловік — у найбанальнішому спортивному костюмі. Нічим не схожі, окрім обличь. Батько й син.

А ще китаєць і мулат.

І я з зачіскою «вибух на макаронній фабриці» й гіпоманіакальним блиском в очах.

П’ять персонажів у пошуках злітної смуги.

ВИГРАШ-ВИГРАШ

Поїзд рушає.

За вікном, над обрієм, між клаптем хмар і землею, на сяючому небосхилі конденсаційні сліди від літаків утворюють ідеальне схрещення для гри в хрестики-нулики. Я малюю невидимий нуль у центрі, але запізно: А. вже вписав свої три хрести в ряд по горизонталі, в мене не було жодних шансів. Там навіть з’явилася недбала, але впевнена лінія, що протинає потрібні клітинки.

Ти знову обіграв мене.

Амстердам Пенроуза.

I follow you.