Життя без совісті і честі — все одно що земля, позбавлена сили тяжіння
Наґіб Махфуз, єгипетський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури

Воля до взаєморозуміння, або Швейцарія очима українця

26 листопада, 2010 - 00:00

Швейцарія — держава, де органічно співіснують люди різних мов, віросповідань і національностей. Сьогодні її досвід особливо цінний для України.

Неодноразово доводилося чути про недосяжність Швейцарії і майже повну відсутність перспективи за своє студентство потрапити в цю країну. Але ще минулого року традиційно нейтральна у політичному відношенні Швейцарська Конфедерація підписала Шенгенську угоду і таким чином скасувала паспортний контроль на кордоні. Тож тепер можна спокійно сісти на поїзд у Мілані і за чотири години вийти на вокзалі в Берні — столиці Швейцарії, дорогою милуючись гірськими озерами Альп, засніженими вершинами і законсервованими ознаками сільської культури. Щоправда, звичайну державну стипендію доведеться відкладати не один місяць, аби влаштувати подібну поїздку.

З чим у пересічного українця асоціюється Швейцарія? З банками, сиром, годинниками і чимось якісним, як, наприклад, ножі чи сковорідки. Та цей комплект елементів далеко не достатній, аби створити більш-менш повне уявлення про країну. Унікальність Швейцарії не лише в доконаному факті її економічної потуги. Цікавіше те, як саме використано потенціал дуже обмежених природних ресурсів. Історична традиція швейцарської державності сягає 1291 року — саме від того часу закладено підвалини устрою, який сьогодні діє в країні. У ХІІІ столітті три кантони: Швіц, Урі та Унтервальден об’єднались у військовому союзі заради того, аби дати відсіч військам Габсбургів. У битві при Моргартерні швейцарські алебардисти перемогли військові сили герцога Леопольда Австрійського, які своєю чисельністю у сім разів переважали перших. Саме військовий союз, а не велика любов жителів одного кантона до іншого, часто іншомовного, дала можливість розвиватися окремим регіонам. Жителі офіційно чотиримовної країни найменше переймаються мовним дисонансом, а політики не шукають тут спекулятивних тем. На батьківщині реформатора Цвінглі й основного осередку діяльності Кальвіна, здавалося б, не можуть співіснувати католицизм і протестантизм. Утім, протестантів і католиків тут майже порівну. Швейцарія уникнула участі у світових війнах, за винятком поодиноких випадків агресії з боку Німеччини. Тому приклад цієї країни у багатьох аспектах не може не дивувати.

З традиційною «закритістю» швейцарців довелося зіткнутися ще в поїзді з Мілана до Берна. Хоча паспортний контроль на кордоні офіційно скасовано, проте без нього не обійшлося. Примітно, що прикордонник задовольнявся візуальним оглядом обкладинки паспортів американців, французів та німців, але от паспорт, на обкладинці якого зображено жовтий тризуб, протримав у руках довше десяти хвилин, вишукуючи там, напевно, ознаки неправдивості інформації. Мені пощастило, а от іншому чоловікові зі слов’янським обличчям і червоним паспортом — ні: висадили на першій зупинці у супроводі прикордонної поліції. Той же поїзд і залізниця стали показниками особливого навіть у межах Європи «швейцарського духу». Італійські, традиційно розмальовані кольоровими графіті, поїзди, часом з непрацюючими деталями і брудними кріслами всередині, сильно відрізнялися від вражаюче чистих ззовні приміських поїздів Швейцарії.

Берн — нетипове європейське місто. У європейській традиції місто-столиця — великий урбанізований мегаполіс. У Швейцарії основні бізнес-структури винесено за межі столиці. А за кількістю населення Берн поступається Цюриху чи Женеві, хоча й у цих містах воно не більше ніж 350 тисяч. Майже як Вінниця. Федеральне місто переважно німецькомовне, але тутешня німецька дещо відмінна від традиційної. Зрештою, навіть у самій Німеччині повної лінгвістичної єдності немає. Неважко відрізнити жителя Кьольна від мешканця баварського Мюнхена чи австрійського Відня. Позаяк у Швейцарії аж чотири офіційні мови, то не дивно, що більшість населення вільно спілкується хоча б двома з них. Окрім того, англійською вільно говорили як продавець фаст-фуду, так і патрульний недалеко від посольства України.

Існує як мінімум дві версії походження назви міста. Одна з них стверджує, що назва столиці походить від колишнього кельтського поселення, а інша, очевидно, більш до смаку самим швейцарцям: кажуть, що впійманий на місці майбутнього міста ведмідь і дав йому ім’я. Хоч би як там було, куди не глянь, всюди символічні зображення ведмедика. Позаяк це символ міста, то й цілком нормально сприймається жива тварина у знаменитій ведмежій ямі біля одного з мостів через завжди чисту альпійську річку Аару.

Берн ще називають містом квітів і фонтанів. Щодо другого, то їх у місті понад 100. Частина з них створена ще в епоху Ренесансу. Увінчані кольоровими фігурами та біблійними персонажами, фонтани символізують часом зовсім несподівані сцени. Стара частина Берна не так давно визнана об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Тут немає звичного для європейського міста поспіху і заторів на дорогах, а туристи не переймаються тим, що юрби людей перешкоджають зробити добре фото. Сюди варто їхати лише заради того, аби не поспішаючи прогулятись під аркадами старих будинків чи столітньою бруківкою тихого міста. Безперечно, якщо є потреба ознайомитися зі швейцарським бізнес-життям — варто їхати до франкомовної Женеви. Що стосується Берна, то це чи не єдина європейська столиця, де турист спокійно може відчувати себе як удома.

Свого часу у Берні жив зі своєю дружиною Мілевою Марич Альберт Ейнштейн. Подейкують, що саме в Ейнштейнгаус «народилася» теорія відносності. Будинок на Крамгассе, 49, сьогодні є музеєм славетного фізика. Відомо, що Енштейн часто змінював місце проживання, а Берн на деякий час став домівкою науковця через його роботу у Федеральному бюро патентування винаходів. Хоча прожив він тут недовго, проте вже понад століття його ім’я асоціюють із Берном.

Архітектурні шедеври швейцарської столиці — пізньоготичний протестантський Бернер Мюнстер, середньовічна годинникова башта Цитглогге, церква XIV століття — захоплюють не стільки вишуканістю і досконалою детальною вираженістю архітектурних форм, скільки автентичним виглядом і збереженим внутрішнім сенсом. Найбільш суперечливою особисто для мене стала назва «пізньоготичний протестанський собор», оскільки готика за своєю суттю є витвором власне католицьким. Призначення готичної архітектури — це демонстрація мізерності людського єства у порівнянні з високим божественним. Тими ідеями було переповнено суспільство у передренесансну епоху. Не лише криза папства у XIV—XV ст., а й переорієнтація уявлень у руслі антропоцентричного світогляду і піднесення ролі людини стали поштовхом до Реформації. Протест релігійних активістів і, як наслідок, тисяч послідовників — це вже ознака розуміння важливості людини. Тому поєднання католицького з протестантським здається в чомусь парадоксальним, хоча собор у Берні й випромінює гармонію.

Тепер до речей більш буденних. Не думаю, що швейцарський сир був би таким смачним, а ножі не ламалися б, якби не злагоджена робота суспільного механізму. Хоч як це дивно, швейцарці зуміли подолати багато проблем — багатомовність, обмежені природні ресурси, багатонаціональність, корупцію. Для України деякі з них стали каменем спотикання. Хтось каже, що не варто порівнювати країну Західної Європи з посттоталітарною східноєвропейською. А порівнювати й не варто, тут доречніше буде вжити слово «рівнятись». В Україні хай повільними темпами, але все ж формується нове покоління, яке мусить не цуратися своєї відмінної і унікальної історії, мати достатньо розуму, аби зберігати і достойно демонструвати світу унікальний культурний спадок, брати найкраще зі світового досвіду й адаптовувати його до українських реалій. До прикладу, у швейцарський парламент зайти і посидіти на депутатському засіданні може кожен. Мер Лондона Борис Джонсон їздить на роботу на велосипеді, а канадські кандидати у депутати до провінційного парламенту, агітуючи за себе, заходять до кожної хати свого мажоритарного округу... Чим поганий приклад? Це щодо політики. Про економічний потенціал України й писати неоригінально. Більш ніж упевнений, що свою «Швейцарію» українці у змозі збудувати. І хоча й із колосальним запізненням, але не чужими руками, а власними зусиллями, терпимістю та взаєморозумінням. Можливо, тоді, коли до національної пам’яті ставлення в країні буде не багатозначне, а суспільна свідомість еволюціонуватиме до розуміння того, що «українець» — не просто слово, тоді, певно, і Швейцарія не буде такою недосяжною, не кажучи вже про Європу як таку.

Артем ЖУКОВ, магістрант Національного університету «Острозька академія», спеціально для «Дня». Фото автора
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments