У пошуках Безіменної Сотні

Небесна Сотня налічує понад сто осіб. Їхні імена закарбовано в історії як Героїв і борців за волю України. Та у зв’язку з подіями на сході країни на другий план відходить тема пошуку замовників і виконавців вбивств на Майдані. Проте ще менше уваги приділяється тим, хто зник безвісти — героям Безіменної Сотні.

Після кривавих подій у Києві 18 — 20 лютого світ облетіли кадри обезголовлених тіл і новини про те, як силовики в мішках десятками вантажать і кудись вивозять щось, дуже схоже на тіла людей. Сьогодні зниклими безвісти вважаються 83 особи. Пошуками активістів займаються родичі, друзі та Громадська організація «Пошукова ініціатива Майдану» — волонтери, яким не байдуже до своїх героїв. 28 лютого вони сформували групу і провели перші пошуки, які тривають досі.

На офіційному рівні пошуками зниклих активістів займається  МВС і Тимчасова слідча комісія Верховної Ради на чолі з Геннадієм Москалем. За даними ТСК, зниклими вважаються лише двоє осіб. «Працювати із МВС та ТСК дуже складно, — розповідає координатор Пошукової ініціативи Тарас Матвіїв. — По-перше, МВС офіційно не визнає проблеми. Вони раніше знайшли 30 осіб, і закрили це питання, а ТСК, незрозуміло як і де, шукає лише двох осіб. По-друге, важко довіряти людям, яких підозрюємо в причетності до цих злочинів. Вони радше схильні приховати сліди, аніж допомогти». За словами координатора пошукової групи, вони надіслали загальний запит по їхній базі даних до Головного управляння МВС, однак відповіді не отримали ще й досі. Також було надіслано ряд звернень до адміністрації кладовищ, КМДА, Державної служби з надзвичайних ситуацій. Наразі «Пошукова» отримала лише одну більш-менш вмотивовану відповідь від крематорію на 800 сторінок. Активісти її ретельно вивчають. Ініціативна група відправляла десяток запитів до депутатів із проханням допомогти, деякі згодились, однак від більшості жодної відповіді не отримали.

Важливою ланкою процесу є реєстрація зниклих. За словами активістів із «Пошукової ініціативи», міліція чомусь не зацікавлена щодо надання статусу «зниклого безвісти». Зокрема переконують родичів у тому, що їхній рідний не загубився, а навпаки, — на Майдані й скоро повернеться тощо.

Коли учасники «Пошукової ініціативи» спілкувалися з київським Департаментом карного розшуку, їх запевнили, що всіх реєструють і вчасно. «На районних та обласних рівнях — це далеко не так. Усе на особистому рівні й залежить від міліціонера. Якщо вдасться його переконати, тоді може щось вийти», — підкреслює Тарас Матвіїв. Нагадуємо, що, згідно із законом, міліція повинна реєструвати всіх, й без затримки.

Після повалення режиму Віктора Януковича головним завданням Майдану була зміна системи. А зміна системи не може відбуватися без зміни людей, які надавали злочинні накази. Однак при зміні керівників часто залишаються поза увагою й інші, дуже важливі ланки, зокрема — середня. На цьому, зокрема «Дню», наголосив член 8-ї Афганської сотні, учасник «Пошукової» Леонід Краженко. «Чомусь ніхто не бере до уваги середню ланку керівництва. —  розповідає пошуковик Леонід. — Вища ланка на чолі із Захарченком — втекла, нижня ланка, тобто виконавці,  розслідується. А де середня ланка? Підполковники, майори — вони всі випали. Ми зараз хочемо звернути увагу громадськості до таких осіб, а це — люди, які розуміють усю відповідальність і наслідки за скоєне, тому перешкоджатимуть нашій діяльності».

Наслідком пасивності МВС, зокрема міліції, є випадки, коли люди просто не хочуть реєструвати своїх рідних. За словами координатора «Пошукової ініціативи», цьому є різні причини:  чи то недовіра до міліції, чи то з нерозуміння проблеми. «У зв’язку з тим, що люди не довіряють міліції,  правоохоронні органи цим користується й, відповідно, занижують кількість зниклих. — говорить Тарас Матвіїв. — Однак, згадуючи ті події, потрібно розуміти, що тоді серед майданівців було заведено створювати псевдоніми, рідним не казати, куди їдуть тощо. Часто родичі навіть не знали, де їхні рідні. Тому офіційні звернення вони можуть не зробити через просту непоінформованість».

Тупиковість ситуації наводить на думку: як змусити міліцію шукати зниклих героїв України? Народний депутат Леся Оробець вважає, що наразі найефективніший механізм змусити правоохоронців якісно виконувати свої обов’язки — публічний розголос. «Віримо, що тиск і контроль громадськості, якому ми сприяємо, направляючи депутатські звернення, принесе належний результат, і місцезнаходження кожного зі списку зниклих буде встановлено», — говорить народний депутат.

Із  твердженням про суспільний тиск погоджується й Станіслав Рачинський, радник міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. Окрім цього, він вважає за необхідне використовувати адвокатську діяльність. «Якщо вас у міліції починають «футболити» чи не хочуть приймати заяву, то, згідно із законом, потрібно подати в суд на співробітників міліції; далі методично давити на МВС, ГПУ та всіх, хто намагається зашкодити процесу», — розповідає Станіслав Речинський.  Він стверджує, що такі справи часто стають традиційними «висяками» (справи, що не розслідуються і «висять» довгий час, а далі закриваються). «Також я дуже добре ставлюся до ідеї зміни особового складу, але є запитання: а на кого міняти?» — додає Речинський.

Нагадаємо, нещодавно міністр внутрішніх справ Арсен Аваков написав на своїй сторінці у «Фейсбуку» про початок зміни особового складу. «Починаємо атестацію «старої» міліції. Щось мені підказує, що 80% складу замінять новачки — випускники вишів і офіцери, які прийшли на службу з бойових спецпідрозділів МВС», — повідомив Арсен Аваков .

Нещодавно на зустрічі з Літньою школою журналістики «Дня» про ідею зміни складу наголосив і колишній прем’єр-міністр України Євген Марчук. «Змінити особовий склад — не проблема. Однак неможливо одразу, замінивши все, звідкись взяти досвідчених міліціонерів. Таке зміг Михаїл Саакашвілі. Однак для цього тодішньому президентові Грузії США дало дуже великий кредит, яким він підвищив зарплату у цій структурі, що збільшило ефективність», — наголошує Євген Марчук.

У таких справах важливим є ефект свідка. Згадаймо, наприклад, резонансну «справу Пукача», яку всіма силами намагаються «заглушити» й відкласти ось вже 14 років. «Дуже важливими є свідчення тих свідків, які там були прямо чи опосередковано, — стверджує Євген Марчук. — Причому той, хто безпосередньо вбивав, не дасть вже ніяких свідчень. Однак той, хто не є вбивцею, але був у тій команді, бачив все й знає, — це дуже цінні свідки, і на них надія. Гадаю, пошук таких свідків, які не були задіяні до вбивств, але мали якісь гріхи, повинен бути з гарантією, певною «амністією».