Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

Чому Сталін нас нищив?

Iдеологічний вимір геноциду
17 листопада, 2005 - 00:00
КОЛЕКТИВІЗАЦІЮ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА НЕ МОЖНА БУЛО ЗДІЙСНИТИ БЕЗ РЕПРЕСІЙ. КРЕМЛЬ ОБРАВ НАЙСТРАХІТЛИВІШУ ЇХ ФОРМУ — ТЕРОР ГОЛОДОМ / ФОТО З АРХІВУ «Дня»

Продовження. Початок див. «День»
від 19, 26 жовтня, 3, 10 листопада

У попередній статті я зауважив, що тепер не користуюсь популярним у нас і на Заході терміном «сталінізм». Перечитуючи її, подумав, що неприйняття терміну треба обґрунтувати.

Одночасно ще раз перечитав статтю професора Неаполітанського університету Андреа Граціозі в «Українському історичному журналі» (2005, № 3) і зупинився на такій думці «С.Кульчицький аргументував передумови геноциду з іншого погляду, представляючи голод (як на загальнорадянському, так і на українському рівнях) як ідеологічно зумовлений геноцид, наслідок рішень 1929 року».

Поєднуючи обидві думки, я зрозумів, що не можна обмежитися виявленням соціально-економічного і національного вимірів геноциду, як це було заплановано. Треба виділити й третій вимір — ідеологічний. Починати його аналіз слід не з 1929 року, коли вже розгорнулася суцільна колективізація сільського господарства, а з 1917 року, коли В.Ленін вкинув у розбурхане революцією російське суспільство ідею про побудову «держави-комуни».

У даному разі йдеться не про нові нюанси в концепції Голодомору як геноциду, а лише про вдосконалення її структурної побудови. Необхідно так викласти причинно-наслідкові зв'язки між Голодомором і всією картиною «соціалістичного будівництва», щоб концепція набула логічної стрункості й стала прозорою для читачів. Це означає, що розпочинати безпосередній виклад концепції слід з ідеологічного виміру геноциду.

ПРО ПРИРОДУ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

У 2003 році я підготував книжку «Російська революція 1917 року: новий погляд». Вона була надрукована в Інституті історії України і мала під однією обкладинкою два ідентичні тексти українською й російською мовами. Невеликий тираж розійшовся серед фахівців, у тому числі членів наукової ради з історії революцій при Російській академії наук.

Я бачив лише одну революцію в 1917 році — не Лютневу й Жовтневу, а Російську), зі специфічними відгалуженнями останньої в національних окраїнах імперії — Українською та іншими. Але не в цьому полягав новий погляд на події. Найавторитетніший на Заході фахівець із історії Росії Ричард Пайпс ще в 1990 році видав у Нью-Йорку двотомник«he Russian revolution», в якому революційний процес цілком закономірно розглядався як цілісний. Асоціація «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН) в 1994 році переклала й видала цей двотомник у Москві під автентичною назвою «Русская революция». Але після цього від двох революцій в одному році мало хто відмовився в Росії, і в Україні. Змінилася термінологія: Велику Жовтневу соціалістичну революцію тепер називають жовтневим переворотом.

Новизна мого підходу (також ніким не визнаного) полягає в аналізі історичного феномену, всім відомого як радянська влада. Я думаю, що саме політичний режим з цією неточною назвою забезпечив російському комунізму запас міцності на три покоління. Суть ленінського винаходу полягала в поділі здобутої влади — цілісної й централізованої — на дві частини, з яких тільки одна була повернута обличчям до народу, створюючи видимість народовладдя. Ради з їхніми виконавчими комітетами формувалися населенням згідно з нормами демократичних конституцій, але під суворим контролем парткомів, які рекомендували своїх кандидатів у депутати від «блоку комуністів і безпартійних». Партійні комітети, які були другим обличчям влади, обиралися тільки членами державної партії. Завдяки принципу «демократичного централізму», на якому будувалися всі суспільно-політичні структури країни, керівні органи монопольно існуючої партії спочатку визначалися вищою за ієрархією ланкою, а потім формально затверджувалися на «виборах».

Виконкоми рад мали цілком реальну управлінську владу. Парткоми не втручалися в управління, якщо вважали це непотрібним, але мали монополію на політичні й кадрові рішення. Отже, радянська влада була двоєдиною, тобто конструювалася як симбіоз окремо існуючих владних систем — парткомів, аж до Центрального комітету ленінської партії, й виконавчих комітетів рад, аж до Раднаркому СРСР. Комуністична диктатура була колективною за означенням, тому що «демократичний централізм» міг її фокусувати тільки до рівня політбюро ЦК ВКП(б).

Стосунки між членами політбюро ЦК, тобто партійними вождями, не могли визначатися конституцією, тому що партія стояла над радами й суспільством. Не визначалися вони й партійним статутом із його облудним демократизмом — принципом «демократичного централізму». Ці вожді, однак, не мали влади, освяченої походженням і релігією, як у традиційних монархічних суспільствах. У результаті стосунки між ними визначалися, як у лев'ячому прайді, боротьбою до визначення переможця.У руках у переможця концентрувалася вся влада над партією й суспільством. Ніхто не міг перешкодити йому в реалізації рішень, спрямованих на винищення мільйонів людей в ім'я збереження абсолютної особистої влади. Такою була влада, здобута Сталіним у ході жорстокої шестирічної (1923 — 1928) боротьби всередині політбюро ЦК ВКП(б). Радянська влада…

Чому глибинний зміст деяких сталінських документів, які безпосередньо пов'язані з Голодомором, не сприймається нашою свідомістю? У попередніх статтях я наводив один такий приклад, у наступних буде нагода навести ще один. А відповідь така: історія СРСР у радянських підручниках була далекою від реальної дійсності. На відміну від нас, Сталін не був вихованцем радянської школи. Він стояв біля витоків влади, яку назвали радянською, й добре знав її вразливі місця та больові точки. Навпаки, для нас суть радянської влади більш-менш збігалася з її пропагандистським іміджем. Ті ж, хто ненавидів її, ненавиділи сліпо.

Коли я кажу про «нас», то розумію під цим своє покоління. У тому числі генерального секретаря ЦК КПРС, членів ЦК КПРС і депутатів Верховної Ради СРСР. Усіх тих, хто у 1988 році під гаслом «повновладдя Рад» легковажно зруйнували створену Леніним конструкцію влади. Вони дістали результат, якого не могли передбачити: тоталітарна держава розвалилася, і суспільство відновило суверенітет над державою, здобутий у березні й втрачений у листопаді 1917 року.

Природа радянської влади стала остаточно зрозумілою для мене тільки після конституційної реформи М.Горбачова, тобто тоді, коли ця влада позбулася диктатури парткомів і стала принципово іншою. Тільки після цього я зміг внести ясність в проблему її генезису. Щоб зрозуміти, чому став можливим Голодомор, треба виявити, як ця влада виникла й які завдання ставила перед собою.

ГАСЛА РОСІЙСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Термін «сталінізм» став у нас популярним після першої, ще хрущовської десталінізації, тобто з другої половини 50-х рр. Офіційна історіографія наполягала на тому, що більшовицька революція — це і є народна революція 1917 року. Мовляв, Кремль впроваджував у життя її вимоги, здійснював лібералізовану політику у сфері економіки (неп) і національних відносин (коренізація), а потім прийшов Сталін і все зіпсував.

Дійсність виглядає по-іншому. Історію СРСР написали переможці, й правді вона не відповідає. Зосередившись на вивченні «білих плям» (у тому числі Голодомору), історики зробили дуже багато. Проте в деяких ключових моментах ми (маю на увазі й істориків Заходу) ще перебуваємо в полоні стереотипів радянської історіографії.

Правда полягає в тому, що безперервний ланцюг кризових подій, що розгорнувся у світі з 1914 року, тобто з початку Першої світової війни, зазнав мутації в опанованих більшовиками Росії (з весни 1918 року) й Україні (на початку 1919 року). Подальші події в країнах, які перейшли під контроль комуністів, відбувалися не так, як у цивілізованому (ми вже звикли так говорити) світі. Не можна заперечити, що історія СРСР і країн Центрально-Східної Європи була по-своєму насиченою. В ній знаходилося місце для героїки й терору, для епохальних здобутків і так званих білих плям, які приховували страхітливі злочини політичних режимів. Але радянський лад — це специфічна й, до того ж, мутантна цивілізація, позбавлена стрижня, на якому тримається людство з першопочатків своєї історії — приватного підприємництва. Незважаючи на мережу радянологічних установ, західний світ не дуже розумів, що у нас відбувалося. Та ніхто не міг відмовити комуністичній імперії в праві на існування. Навпаки, це вона стверджувала, що людство розвиватиметься у майбутньому за радянськими зразками. Деякі політологи навіть вважали, що обидва світи зазнають конвергенції, тобто зіллються шляхом об'єднання позитивних рис капіталізму й соціалізму. Проте створена В.Леніним і Й.Сталіним «держава-комуна» раптом і цілком неочікувано розвалилася.

Не можу зрозуміти, як це в суспільній свідомості співіснують два протилежні уявлення: про більшовизм як породження революції 1917 року й про комуністичний експеримент, здійснений у колишній Російській імперії більшовиками. Погоджуюсь тільки з другим твердженням. Слід тільки додати, що експеримент не мав нічого спільного ні з марксизмом, ні з уявленнями про марксизм, поширеними серед самих російських соціал-демократів меншовицького й більшовицького спрямування. Густо насичена марксистськими термінами концепція «держави-комуни» народилася в одній лише голові — ленінській. Упродовж двадцяти років вона втілювалася в життя силовими засобами з упертістю, гідною кращого застосування. Комуністичне будівництво, яке з тактичних міркувань після 1921 року назвали соціалістичним, було за глибиною перетворень справжньою революцією («революцією зверху», як зазначав Сталін). Більшовицькі експериментатори справді змінили обличчя опанованих ними країн і побудували альтернативу існуючій цивілізації. Але всупереч радянській історіографії мутантна цивілізація більшовиків не мала нічого спільного з гаслами Російської революції.

Революція, що розпочалася у Петрограді 8 березня 1917 року, не була схожа на відомі історії соціальні катаклізми. В ній сформувався демократичний табір у вигляді ліберального й соціалістичного партійних блоків. Термін «соціалізм» треба розуміти в його первинному значенні, яке не має нічого спільного з подальшими інтерпретаціями — ленінською (соціалізм як перша фаза комунізму) й гітлерівською (націонал-соціалізм).

Ліберальний блок був менш радикальний, соціалістичний — більш радикальний, але обидва погоджувалися з тим, що країну треба вести до Установчих зборів. Проте поряд із політичними партіями з'явився ще один учасник революційних дій — табір народних низів у вигляді рад.

На п'ятий день революційних подій у резиденцію Державної думи — Таврійський палац прийшли прямо з тюрми керівники робітничої групи при Центральному воєнно-промисловому комітеті. Вони не забули досвіду революції 1905 року, коли робітники без підказки з боку партій утворювали ради — організації для керівництва політичним страйком у масштабі району або цілого міста. Тому вони звернулися до страйкуючих колективів із пропозицією негайно надіслати до палацу своїх депутатів у міську раду. Ввечері того ж дня — 12 березня був створений орган революції — виконком Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів, який контролював дії десятків тисяч страйкуючих робітників і озброєних солдатів на вулицях Петрограда. Незабаром почали утворюватися ради (на фронтах — солдатські комітети) в усій імперії. Кожна з них функціонувала сама по собі, ієрархічно побудованої радянської організації не виникло. Склад рад був плинним, тому що військові й робітничі комітети могли в будь-який момент відкликати свого депутата й надіслати іншого.

Політичні партії відрізнялися ступенем радикалізму, але діяли в одній системі координат — демократичній. На відміну від них, ради вимагали негайної експропріації приватної власності поміщиків і буржуазії. Йшлося не тільки про ліквідацію інститутів попередньої влади, як в усіх відомих історикам революціях, а й про знищення суспільних класів. Екстремістські вимоги рад були наслідком властивої Росії гострої соціальної конфронтації, помноженої на тягар небаченої за масштабами війни.

Радянський табір показав свою силу з перших днів революції. Хто змусив Миколу II 15 березня 1917 року зректися престолу? Цар виконав пораду лідерів основних партій Державної думи, командуючих фронтами й начальника штабу Верховного головнокомандуючого (Верховним був він сам) генерала М.Алексєєва. Але хто змусив найближче оточення царя рекомендувати йому відійти від влади?

У радянські часи на перше місце в революційних подіях 1917 року ставили промисловий пролетаріат. Згуртований у великі колективи умовами виробництва, він міг діяти злагоджено й довів це в 1905 році. Щоправда, царизм теж довів тоді, що може справитися з пролетарською революцією. Навпаки, умови виробництва на селі не сприяли злагодженим діям селянства. Ненависть до поміщиків у селян визрівала століттями, але вони були розпорошені й не являли особливої загрози для поміщицького у своїй основі політичного ладу на чолі з царем-самодержцем. Аж раптом із 1914 року сама імперія почала об'єднувати розпорошених селян поротно й побатальйонно, вкладаючи їм у руки зброю. У великих містах утворилися тилові гарнізони. В кожному з них інструктори з діючої армії готували десятки тисяч мобілізованих селян для відправлення на передову. Коли почалися заворушення в Петрограді, перед його тиловим гарнізоном постала дилема: відправлятися на фронт або повернути зброю проти начальників. Усюди, де були сконцентровані мобілізовані селяни (робітники здебільшого працювали на оборонних підприємствах), вони миттєво зробили свій вибір. Якраз після цього командуючі фронтами зрозуміли, що царя треба усунути.

За інерцією, що йде від неправомірного поділу революції 1917 року на дві, Лютневу революцію називають буржуазно-демократичною. Однак буржуазію в революції представляла тільки ліберальна демократія, передусім кадети. Основна маса робітників і селян (у тому числі одягнутих у солдатські шинелі) перебувала під впливом партій соціалістичної демократії, які після виходу з підпілля діяли солідарно з лібералами. Переважна більшість російського робітничого класу (в тому числі й в українських губерніях) підтримувала партію меншовиків, яка стояла на чолі профспілкового руху й поділяла позицію європейської соціал-демократії, спрямовану на узгодження інтересів праці та капіталу шляхом переговорів. Серед селянсько-солдатських мас особливим впливом користувалися есери, які теж бажали вийти з революції на підставі законів, опрацьованих легітимним шляхом, тобто через Установчі збори. Ці партії здійснювали вирішальний вплив й на ради, тим самим угамовуючи радянський табір — анархічний і деструктивний. Обидві партії розглядали ради як тимчасові організації, покликані перешкодити мобілізації контрреволюційних сил.

16 квітня до Петрограда з Швейцарії прибув В.Ленін і наступного дня виступив перед учасниками всеросійської наради рад робітничих і солдатських депутатів. Десять тез, що містилися в доповіді, газета «Правда» надрукувала 20 квітня під назвою «Про завдання пролетаріату в даній революції». Цей документ, відомий під назвою «Квітневі тези», виключав більшовиків із демократичного табору, в якому об'єднувалися ліберали та соціалісти, і ставив їх у революції на окреме місце.

Ленін висував лозунг «Вся влада — Радам!». Його стратегія полягала в тому, щоб заволодіти радами зсередини, скинути уряд ліберальної демократії і поставити на його місце власний уряд у радянській оболонці. Ідея скликання Установчих зборів прямо не відкидалася, тому що була популярною в народі. Але вона відкидалася у замаскованій формі: заперечуючи суверенне право народу формувати органи влади, Ленін вимагав утворення радянської республіки замість парламентської. Він розумів, що на вільних виборах більшовики не мали шансів завоювати більшість мандатів в Установчих зборах. Завоювати більшість у радах було більш реальною справою. Доктринальний екстремізм більшовиків, які стояли за ліквідацію приватної власності на засоби виробництва, частково збігався із стихійним екстремізмом рад, які вимагали експропріації власності у поміщиків та буржуазії. За твердженнями про переваги радянської республіки перед парламентською приховувалося бажання більшовиків прорватися до влади й не ділити її з іншими політичними силами.

На практиці лозунг «Вся влада — Радам!» означав встановлення однопартійної диктатури. Партія більшовиків повинна була, по-перше, вичистити з рад усі інші партії і, по- друге, злитися з радами, які ставали владою на всіх рівнях державного управління та місцевого самоврядування. Зливаючись з партією Леніна, ради втрачали самостійність, але формально залишалися окремою організаційною структурою. Зберігаючи в собі оболонку рад й називаючи власну диктаторську владу Радянською (обов'язково — з великої літери!), більшовики діставали можливість контролювати народні низи.

Перші п'ять квітневих тез Леніна були націлені на завоювання влади. Вони були точні й конкретні. Друга половина тез формулювалася у замаскованих виразах. У цій частині викладався той план дій, який мав бути реалізований після встановлення диктатури. Йшлося про перейменування партії на комуністичну, прийняття комуністичної програми й побудову держави-комуни. Отже, привид комуністичної революції навис над країною вже в квітні 1917 року, проте ніхто не міг його чітко розгледіти. Навіть у партії більшовиків не було тих, хто міг би уявити собі довгострокові наслідки ліквідації приватної власності на засоби виробництва.

У перші пореволюційні місяці успіхи більшовиків були більш ніж скромними. Виступаючи під власними гаслами, вони не могли домогтися популярності серед населення. Тому в серпні 1917 року Ленін тимчасово відмовився від комуністичних гасел і взяв на озброєння радянські. Зокрема, замість гасла перетворення війни імперіалістичної на війну громадянську більшовики підтримали всенародну вимогу укладення сепаратного миру. Замість вимоги перетворення поміщицьких маєтків на радянські господарства (радгоспи) — селянське гасло «чорного переділу», тобто зрівняльного поділу всіх земель. Висловлюючись завжди за централізовану державу, вони підтримали вимогу федералізації Росії.

Потужний пропагандистський апарат більшовиків вкарбовував у свідомість мас образ опозиційної партії, яка з приходом до влади негайно реалізує радянські гасла. У вересні Петроградська, Московська й Київська ради уперше прийняли запропоновані нею резолюції. Головою Петроградської ради став Лев Троцький. Спираючись на цю раду, більшовики підготували всеросійський з'їзд рад і під час його скликання захопили владу в столиці. Під час перевороту вони зовсім не мали більшості в радах. Проте неконтрольовані ними ради були просто проігноровані.

Справжній рівень популярності більшовиків показали вибори до Установчих зборів. За них проголосували в Росії, як відомо, 25%, а в Україні — 10% виборців. Та це вже не мало жодного значення, адже влада перебувала в руках В.Леніна. В грудні 1917 року була створена Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією і саботажем. Усіх, хто був не з ними, більшовики оголосили контрреволюціонерами. Виборці тепер повинні були дисципліновано голосувати за кандидатів у радянські органи влади, яких їм рекомендували більшовицькі парткоми.

Жовтневий переворот більшовиків здійснювався під радянськими, а не під комуністичними гаслами. Фактично ленінська партія прокралася до влади в чужому одязі.

Зміцнившись при владі й поширивши її зі столиці на периферію, більшовики почали з весни 1918 року свою власну революцію — комуністичну. Поставлене завдання Ленін у травні 1918 року сформулював так: «Нам треба по-новому організувати найглибші основи життя сотень мільйонів людей». Йшлося про оголошення великого господарства загальнонародною (а фактично — державною) власністю, про колективізацію (а насправді — одержавлення) дрібного виробництва, про ліквідацію товарно-грошових відносин і створення на руїнах ринкової економіки централізованого планового господарства. Подібних революцій світ не бачив, але за методами виконання вона являла собою типову для Росії з петровських часів «реформу згори».

«ПОЗБАВИТИСЬ СЕЛЯНСТВА!»

У Російській революції вирувало безліч політичних сил, але всі вони поділялися на дві різко відмінні одна від одної течії: демократичну й радянську. Останню лише з великою натяжкою можна було називати робітничо-селянською, тому що ради об'єднували порівняно невелику частку робітників та селян — озлоблені народні низи, готові все експропріювати й поділити. В революції перемогла стихійна й неорганізована радянська течія. Причина одна: в цій течії розчинилася загартована в підпільній боротьбі, дисциплінована й централізована партія більшовиків.

Перемога рад обернулася для них негайною поразкою. Насправді перемогла партія більшовиків, а її уявне «розчинення» в народних низах було лише засобом оволодіння радами. Одразу після жовтневого перевороту більшовики почали сполучати демагогію й популізм із державним терором. Спрямовані проти політичних партій репресії виявилися репресіям проти всіх депутатів рад, які не належали до ленінської партії. В результаті ради перестали бути самостійним чинником політичного життя. Практично одночасно, в січні 1918, року уряд В.Леніна розігнав Установчі збори. Розгін символізував поразку демократичної течії в Російській революції.

Після того, як революція 1917 року вичерпала свій потенціал і зійшла нанівець, поле бою залишилося за більшовиками. Вони негайно розпочали свою революцію, спрямовану проти власників і приватної власності. За допомогою народних низів, які легковажно вважали, що продовжують свою революцію, партії Леніна вдалося під час громадянської війни подолати опір великих власників. Допомогу селянства вона здобула тому, що розплатилася по векселях, виданих Леніним у серпні 1917 року: поміщицька власність була розподілена в Росії на зрівняльних засадах. Але «держава-комуна», побудову якої більшовики розпочали з весни 1918 року, була несумісною з існуванням десятків мільйонів дрібних власників. І у більшовиків одразу почалися проблеми з селянами.

Не переводячи подиху, Ленін поставив на порядок денний питання про зміну соціального статусу тих, кого зневажливо називав «дрібною буржуазією»: дрібних виробників і землеробів. Він цілком відверто підкреслив: «Головне питання революції полягає тепер у боротьбі проти цих двох останніх класів. Щоб звільнитися від них, треба застосувати інші методи, ніж у боротьбі проти великих землевласників і капіталістів» (Повне зібрання творів, том 44, стор. 38). Отже, вимагалося знайти інші методи, але все-таки «звільнитися від них»…

У програмі, яку схвалив партійний з'їзд у березні 1919 року, підкреслювалося, що більшовики розглядають організацію радянських господарств і підтримку всіляких товариств для громадського обробітку землі, аж до комуни, як єдино можливий шлях до абсолютно необхідного підвищення продуктивності землеробської праці. Однак «продуктивність праці» була елементом маскування. Насправді йшлося про встановлення контролю держави над сільськогосподарським виробництвом.

Ще до прийняття програми, в січні 1919 року, в Москві відбувся з'їзд земельних відділів, комітетів бідноти й комун, який прийняв резолюцію «Про колективізацію землеробства». Коментуючи її, газета «Правда» висловила надію, що нові форми у своєму розвитку «неминуче приведуть до єдиної комуністичної організації всього сільського господарства».

Новий курс земельної політики Кремль почав здійснювати у тільки що завойованій Україні, де ще зберігалося поміщицьке землеволодіння. Значну частину поміщицьких земель більшовики передали не селянам, а цукровим заводам та гуральням під організацію радгоспів, або бажаючим створювати комуни. У відповідь селяни піднялися на збройну боротьбу з радянською владою. Червона армія, яка в цей час складалася переважно з селянських загонів, втратила обороноздатність. Білогвардійці швидко окупували Україну, і А.Денікін пішов на Москву.

Подолавши згодом білогвардійську загрозу, Ленін більше не повертався до гасла негайної колективізації села. Щоб нагодувати армію й міста, радянській владі доводилося здійснювати реквізиції продовольства (продрозкладку). Селяни відмовлялися сіяти за таких умов, і врожай наступного року ставився під загрозу. Відвертаючи загрозу, Ленін вирішив довести до кожного селянського двора посівний план. VIII Всеросійський з'їзд рад у грудні 1920 року схвалив закон про створення мережі посівних комітетів. «Уроками» на посів село поверталося до часів кріпосного права. Різниця полягала лише в тому, що місце поміщика-кріпосника зайняла «робітничо-селянська» влада.

Селянство не бажало витримувати тягар продрозкладки. У зимові місяці 1920 — 1921 рр. Україна і центральна чорноземна область Росії, де тиск на селян із боку держави був найбільшим, перетворилися на арену масових повстань. Х з'їзд комуністичної партії за пропозицією Леніна змушений був замінити реквізиційний принцип у відносинах між містом і селом податковим. Цей перший крок у відступі від прискореного будівництва комунізму потяг за собою й інші. Держава відмовилася від скасування грошей, відновила вільну торгівлю сільськогосподарською продукцією після сплати продподатку, дозволила приватне підприємництво. Велика промисловість залишилася у власності держави, але між державним бюджетом і бюджетом державного підприємства вводилася штучна перетинка — госпрозрахунок. Так за кілька місяців визріла нова економічна політика (неп).

Переходячи до непу, Ленін визнав, що курс на прискорену побудову комуністичного ладу виявився невиправданим. Не бажаючи плямувати доктрину, він у березні 1921 року, тобто вже після переходу до непу, назвав комуністичні перетворення 1918 —1920 рр. «воєнним комунізмом». Вимушене засудження комуністичного штурму, який приніс населенню стільки злигоднів, вождь підмінив твердженням про спричиненість самого штурму умовами війни. Внаслідок цього воєнний комунізм в усіх радянських енциклопедіях почали характеризувати як систему викликаних умовами громадянської війни та іноземної інтервенції надзвичайних соціально-економічних заходів тимчасового характеру.

Неп не варто переоцінювати. Ринок, в якому опинилися господарюючі суб'єкти, був відрізаний від світового, тобто штучний. Справді ринковими були тільки відносини держави з селянськими господарствами, де зберігалася приватна власність на засоби виробництва (крім землі).

Після розгрому опозиції в політбюро ЦК ВКП(б) Сталін відновив припинений Леніним у 1921 році комуністичний штурм. Він був необхідним, щоб створити соціально- економічний фундамент для тоталітарного політичного режиму. Уроки провального ленінського штурму були враховані.

У місті, серед робітничого класу глибина реформ була обмежена. Зокрема, зберігався товарно-грошовий обіг. Трестівський госпрозрахунок непівського періоду був перетворений на більш досконалий (у розумінні — більш підконтрольний державі) госпрозрахунок підприємств. Робітничий клас зберіг право на вибір місця праці за власним бажанням. Усе це істотною мірою полегшило Кремлю завдання тримати згуртовані робітничі колективи під своїм контролем. Керівники державної партії навіть домоглися співпраці з робітниками у створенні великої промисловості, передусім підприємств воєнно-промислового комплексу та їхньої інфраструктури. Про це свідчив непідробний ентузіазм, з яким робітники працювали на новобудовах перших п'ятирічок.

Здійснення комуністичного штурму на селі виявилося набагато складнішим завданням, ніж у місті. Адже тут зберігалися реальні ринкові відносини. Ринок — це купівля- продаж за взаємною згодою, а селяни не збиралися добровільно віддавати державі ініціативу у визначенні цін на сільськогосподарську продукцію. Коли встановлена ціна здавалася їм зовсім невигідною, вони відмовлялися продавати хліб. Це викликало хлібозаготівельні кризи.

Зі свого боку, держава прагнула профінансувати величезну програму індустріалізації за рахунок села. Інших фінансових ресурсів у неї просто не було. Відмова від визнання боргів царського й Тимчасового урядів позбавляла її можливості користуватися довгостроковим кредитом у країнах Заходу. Необхідне для новобудов устаткування купувалося на засадах вексельного кредиту.

Вилучення максимально великих ресурсів із села могло бути гарантоване тільки одним: селянин мав перетворитися з господаря-власника, який самостійно вирішував, як розпорядитися своєю продукцією, у найману робочу силу в колективізованих господарствах, постійно перебуваючих під контролем радянських і партійних органів. Держава повинна була позбавити селянина його власності, зрівняти його за соціальним статусом з міським пролетарем. Зробити це без колосального силового тиску, як показував досвід колективізації 1919 року, було неможливо.

Отже, суцільна колективізація сільського господарства неодмінно повинна була супроводжуватися репресіями. У свою чергу, репресії викликали опір селянства. Так створювалося замкнене коло. У такій ситуації «робітничо-селянська» держава повинна була використовувати проти селянства будь-які доступні їй форми репресій. Приймати рішення про те, які саме репресії застосувати, могла одна людина, яка захопила владу в державній партії й відповідно — у самій державі.

Ми підійшли до розуміння того, що колективізацію сільського господарства не можна було здійснити без репресій. Чому Сталін обрав найбільш страхітливу форму репресій — терор голодом — на якій території і коли ця репресія застосовувалася, — з цими питаннями ще треба розібратися.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор, доктор історичних наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments