Футбол як відображення ментальності та політики

На Євро-2012 збірні Росії і Польщі достроково вибули зі складу учасників. Шкода, звичайно. Хотілося славних перемог і не хотілося гірких поразок. Але в спорті перемагає той, хто сильніший. Ось тільки як ставитися до неминучих поразок. Якось ще в середині минулого сторіччя збірна Югославії, тоді вельми сильна команда, зазнала нищівної поразки. Її тренер на завершальній прес-конференції сказав: «Ми програли, рухатимемося вперед». І після його слів відомий вислів, що без поразок немає перемог, дістав не лише підтвердження. Це філософія поступу!

Всі світового рівня спортивні функціонери як заклинання повторюють одну сентенцію, що спорт поза політикою. І коли в Європі пролунали заклики бойкотувати українську частину Євро-2012 УЄФА категорично відмовилася робити це, оскільки не хотіла привносити політику до спорту. Формально європейська федерація чинила правильно. Тим паче, що видні політики до України так і не приїхали, а забороняти таку поїздку уболівальникам було б просто безглуздо. До того ж світовий досвід бойкоту таких великих спортивних заходів абсолютно негативний.

Західні країни бойкотували московську олімпіаду 1980 року, СРСР і країни Варшавського договору відповідно олімпіаду 1984 року. Окрім удару по спортивній кар’єрі видатних спортсменів, які не змогли виступити на престижному змаганні, нічого не домоглися. Отже пряме змішування і використання спорту в політичних цілях дійсно ні до чого. А проте, нікуди від політики в спорті не подітися.

Після програшу в 1/8 фіналу олімпійської збірної Югославії на олімпіаді в Гельсінкі 1952 року кращий друг радянських фізкультурників товариш Сталін не без роздратування запитав у наближених, як чинять з військовою частиною, яка в бою зганьбила себе. А ганьба полягала в тому, що програли команді ревізіоністської країни, яка за тодішніми висловами радянської пропаганди керувалася клікою Тіто, — Карделя — Ранковича. А оскільки Сталінові доповіли, що наша збірна складена на основі команди ЦДКА, хоча армійців у ній було лише 4 гравці, то була вказівка команду розформувати, у її тренера Аркадьєва відібрали почесне звання заслуженого майстра спорту. Програли б іншим, нічого страшного не сталося б. Ось це політика в спорті в чистому вигляді.

Всі події у Варшаві, в бійці польських і російських фанів, абсолютно різне ставлення до програшу своїх команд — віддзеркалення не лише принципово іншої ментальності, але й політики, яка домінує в двох країнах.

У тому, що фани в Польщі побилися — нічого дивного немає. Як це не сумно, було б дивно, якщо все пройшло б мирно та спокійно. Тут ми маємо справу з прямим рецидивом застарілої російської імперської хвороби. В уявленні дуже багатьох громадян сусідньої країни Польща є історичним ворогом, яка волею долі та історичних несприятливих для Росії обставин стала незалежною. І вислів товариша Молотова про потворний витвір Версальського договору не данина політичній кон’юнктурі, а реальне віддзеркалення психологічного стану більшої частини російського суспільства. І за роки, що минули з часу тієї сесії Верховної Ради СРСР в жовтні 1939 року, коли це речення було сказано, нічого в російській свідомості не змінилося. Весь час існує бажання історичну несправедливість змінити, довести, що насправді все має бути не так. Відновити велику імперію у межах 1917 року і це — як мінімум.

У Польщі теж є історичні образи на сусідів, хоча вони в значній мірі все більше залишаються в минулому. Адже не ставиться завдання їх заполітизовувати, навпаки, узято курс на примирення. Але оскільки в Росії відбувається прямо протилежне, то відповідь природна. Адже для примирення необхідне бажання двох сторін. Однобічний рух не виходить.

Але це чинник історичний. Є й поточний.

Чому в Росії поразка своєї збірної є вселенське горе, національна ганьба? Тоді як у Польщі до такої ж події своєї команди поставилися досить спокійно. Неприємно, але не більше того.

Тут декілька причин. По-перше, все це відбувалося близько 12 червня — Дня Росії. Стара радянська звичка датам надавати особливий сенс (хоча це чисто календарне число!) не лише позначилася, але й ретельно культивується. У такий історичний день Росія має перемогти, іншого не дано. Виявилось, що дано і навіть дуже. Ось чому фанів підігрівали преса, інтернет і всі інші джерела інформації. Та й влада не залишилася збоку. Весь час прямо чи опосередковано вкидалася думка, що Росія повинна була на футбольному полі розрахуватися за минулі образи і показати себе. А ось не вийшло і вся негативна імперська енергія вилилася у відомі події.

По-друге. Росії вже давно нічим пишатися. Чому Велика Вітчизняна війна і перемога в ній — це щось особливе в ущемленій свідомості не лише громадян, але й влади. Бо за всі минулі роки, лише політ Гагаріна можна записати до активу, як велике досягнення. Та й то з деякими поясненнями. Ось до Місяця так і не долетіли, більше нічого на світовому рівні собі записати немає можливості... Як сказав старогрецький поет Симонід Кеосський, для щастя людини потрібно мати славну Вітчизну. Ось із цим проблема. Звідси підвищена агресивність і звинувачення інших у своїх невдачах. Це не виключно російська риса, з багатьма так. Просто в Росії вона набирає гіпертрофованих форм.

Польщі ж дійсно є чим пишатися. З рядової соціалістичної країни, вона стала членом Європи і не зовсім останнім. Серйозна і авторитетна країна, зі своєю думкою, до якої прислухаються і враховують. Та і громадянам живеться незрівнянно краще, принаймні, в порівнянні з деякими сусідами.

По-третє. Початок третього терміну Володимира Путіна почався маршами протесту. Зрозуміло, що з подачі і фінансування державного департаменту, іншого кремлівська пропаганда придумати просто не в змозі. Але аж надто багато людей прийшло на московські вулиці. Склалося якесь негативне тло. Вкрай потрібно було знайти щось світле в цій темній смузі. І перемога збірної на футбольному полі в престижному міжнародному змаганні цілком могла істотно відвернути багато громадян від песимізму, переконати, що не все так погано. Дострокове вибуття зі змагань якось кидає тінь на всю владу. Не змогла, як завжди, не забезпечила. Адже властивий дуже багатьом радянський патерналізм, коли за все відповідає держава і влада, тепер обертається проти неї. Є від чого палати благородним гнівом. Ось і підвернулися під руку Польща і поляки. Дивно, що в усьому не звинуватили чергових щодо цього американців. Якось наразі обійшлися без їх підступів, хоча ще не вечір, можемо дізнатися й про таке.

На жаль, описувані події не є поодинокими та випадковими. Під час зустрічі на донецькому стадіоні збірних України та Франції чути були крики: «Росія!». Отже «польські» зіткнення можуть повторитися в будь-який момент. Потрібно бути до цього готовими. Якщо імперська хвороба не лікується, то її форми стають усе більш важкими. І відбиваються в першу чергу на близьких сусідах.

ДО РЕЧI

Громадянка Англії просить вибачення в українців від імені всієї Британії

Кавалер Ордена Британської імперії за боротьбу за права людини в Центральній та Східній Європі Клер Дімйон не побачила в Україні проявів расизму. Про це вона заявила під час зустрічі з Харківським міським головою Геннадієм Кернесом, повідомляє УНІАН. Як зазначила правозахисниця, Чемпіонат Європи з футболу 2012 року став для всіх його учасників і гостей святом єднання. «Коли я їхала до вас, то мала певні упередження, але тепер їх не залишилося. Як громадянкка Англії я хочу попросити пробачення у вас від імені всієї Британії. Це не дрібниця, це серйозне питання, на яке не можна не відреагувати. Це питання честі і Великобританії, і особисто моєї як англійки. Я бачила в Україні і африканців, і азіатів, які чудово почуваються тут. А голландці, які провели у вас час на Євро-2012, висловлюють бажання повернутися до вашого міста. Усе це свідчить про те, що ми можемо бути патріотами без того, щоб принижувати інші нації», — наголосила Дімйон. Вона також додала, що в рамках своєї діяльності об’їздила всі країни Східної та Центральної Європи, окрім Республіки Білорусь, але «ніколи і ніде не бачила такого доброго, щирого й привітного ставлення до гостей своєї країни, як в Україні». Дімйон також зазначила, що в Харкові її вразили коректні правоохоронці і чисте метро.

КОМЕНТАРI

Лев ГУДКОВ, директор «Левада-Центру» (Москва):

— Загалом ця поразка не справила особливого враження на пересічних людей. Проте для груп, які відчували деяку напругу щодо національної ідентичності, — для провінційної молоді або аналогічних прошарків у великих містах — це було надзвичайно важливо. Відповідно, агресія й підтримка таких витівок уболівальників, як це було у Варшаві, лише зростала. Однак для більшої частини суспільства, за всіма нашими опитуваннями, це не так істотно. Співпереживати — так, а підтримувати футбольних фанатів мало хто наважувався. Скоріше за все, люди засуджують прояв такого безладу й агресії до інших футбольних уболівальників і вимагають більш жорсткого контролю поліції над такими діями.

Це комплекси національної неповноцінності, які породжують деякі хворобливі прояви російського націоналізму — дефіцит самоповаги й національної гордості. Вони підштовхують — насамперед молодь і не дуже успішну групу людей — до того, щоб переносити свої несправджені сподівання на футбол тощо. Саме спорт виступає «зоною» для національного самоствердження. Тому всі ці події, пов’язані з можливостями самоствердження з національною перемогою, — набагато яскравіші й виразніші.

Частково влада провокує такі форми національного самоствердження. Із другого боку, керівництво держави боїться безладів і будь-яких стихійних суспільних, зокрема й фанатських, виявів. Такі акції протестів дуже швидко укріплюються соціальними проблемами, відчуттям несправедливості соціального порядку. Вони швидко переростають в антиурядові дії, як це було в Москві (і не тільки там) у грудні 2010 року, коли на Манежній площі 15 тис. фанатів протестували проти несправедливості й корумпованості міліційної й суддівської влад у Росії. Їх підтримали, хоча і в менших масштабах, також і в інших 13 — 14 містах.

З одного боку, влада дає зелене світло пропаганді спортивного націоналізму. З другого — прагне обмежити її рамками й жорстко контролювати, оскільки боїться переходу спортивного націоналізму в соціальний і національний протест або в щось схоже.

Анджей ШЕПТИЦЬКИЙ, аналітик Інституту міжнародних відносин Варшавського університету:

— У польському суспільстві є три основні думки з приводу програшу нашої збірної. Перша — дуже традиційна для польського футболу. Тобто, у нас в Польщі немає хорошого футболу, ми не вміємо грати в футбол — ну просто катастрофа, як і завжди!

Друга думка полягає в тому, що ми програли, але провели три файні матчі. Багато людей пішло чи на стадіони, чи до фан-зон аби подивитися ці ігри і просто провести гарно час. Це був хороший період для всього народу.

Третя: може наші футболісти і програли, але ми є співгосподарями Євро, і зараз треба продовжувати працювати, щоб гідно довести до кінця цей турнір, і щоб все було добре. Після Євро ми можемо повернутися до рефлексій над станом нашого футболу.

Щодо протистояння між російськими і польськими фанатами. Це дуже незначний інцидент. Для держави, спецслужб і політичних еліт — це була подія, про яку багато говорилося. Але для польського суспільства загалом це не було якоюсь трагедією чи польсько-руською «війною». У кожному суспільстві та серед кожної групи вболівальників можна зустріти бандитів і провокаторів.