Кучма і «кучмізм»

19 липня виповнюється рівно два десятиліття від початку першої президентської каденції Леоніда Даниловича Кучми. Багато хто саме від цієї дати веде відлік розвитку явища, яке одержало назву «кучмізм». Про нього пишуть, про нього дискутують не один рік: є відповідна стаття у «Вікіпедії», в одному з енциклопедичних словників (Львів, 2007, С.104), а пошуковик Google видає близько ста тисяч відповідних посилань. І це не випадково. Бо ж кучмізм — це система, яка утворилася в Україні у 1990-х, і простягла свої метастази аж до сьогодення; Віктор Янукович та його режим — звісно, не кучмізм як такий, у чистому вигляді, але це породження кучмізму, створений ним для власного користування такий собі «новітній Франкенштейн», який повстав на своїх творців і забрав у них головні важелі владарювання. Але — про все по порядку.

•  На початку 1993 року, коли тоді ще прем’єр, а не президент, Леонід Кучма риторично запитував парламент: «Скажіть мені, яку державу ми будуємо?» — насправді певне коло осіб уже точно вирішило, якою має бути майбутня Українська держава. За інформацією, одержаною в ті часи від одного із тодішніх радників прем’єра, оточення Леоніда Даниловича обговорювало два плани ринкового бліцкригу, які образно назвали: План «піраньї» і План «акули». За першим держава мала сприяти створенню приблизно п’яти мільйонів малих, динамічних, ба, навіть хижих приватних підприємств, які б пошматували неефективну державну власність і створили в Україні ринкове середовище. За Планом «акули» сприяння мало бути спрямоване на створення кількох потужних холдингів, до рук яких перейшла б державна власність і які диктували б правила гри в українській економіці.

Очевидно, зайве наголошувати на тому, що саме другий план одержав підтримку певного кола осіб і був утілений у наступні роки. Ясна річ, повністю втілити в життя будь-який масштабний план, будь-яку програму неможливо, і все ж накреслення найближчого оточення Кучми (куди входили персонажі, які й досі намагаються реанімувати себе самих як політиків) у своїх головних напрямах послідовно реалізовувалися. Малий бізнес і державний сектор, починаючи десь із середини 1990-х, крок за кроком поступалися позиціями потужним фінансово-промисловим холдингам, які невдовзі стали олігархічними кланами. Отже, на початку 2000-х Україна опинилася якщо не на фінішній прямій реалізації Плану «акули», то напередодні цього. Розпочалася так звана велика приватизація, коли до рук «акул» мали перейти останні ласі шматки, які ще не проковтнули ці хижі господарі економіки. І, звісно, «акулам» стала потрібна політична система, яка б не заважала приємному процесові ковтання й перетравлювання.

•  Інакше кажучи, кучмізм — не якийсь випадковий зигзаг історії, а поєднання об’єктивно-історичних процесів і раціонального планування тодішньої «молодої команди» Леоніда Кучми, яка, власне, й зліпила його як політика. І починається його творення на півтора року раніше, ніж вважає більшість дослідників цього періоду. «Кучмізм сформувався в результаті зрощення старих радянських чиновників із регіональними кримінальними елітами; є різновидом пострадянських режимів», — зазначає «Вікіпедія». Його питомими рисами і «Вікіпедія», і Енциклопедичний словник вважають: 1) концентрацію влади в руках єдиної фінансово-багатопартійної корпорації; 2) декоративну демократію — вибори з інструменту ротації влади перетворено на засіб її періодичної самолегітимізації; єдність законодавчої, виконавчої та судової влади як цілісного механізму контролю над суспільством і гарантування незмінності режиму за допомогою непідконтрольних суспільству «силових структур»; тотальну корумпованість державного апарату. Видається, ці тези потребують серйозних уточнень — кучмізм насправді є куди серйознішим і складнішим явищем, яке не зводиться до надбудови над економікою та суспільством, а просякає собою весь державно-суспільний організм.

...2002 року польський тижневик Wprost опублікував статтю про найбагатших людей Центральної та Східної Європи. Шосте місце в рейтингу найбагатших людей цього регіону посів «керівник футбольного клубу «Шахтар» (Донецьк) Рінат Ахметов», капітал якого було оцінено журналом у 1,7 мільярда доларів. На десятому місці опинився Віктор Пінчук — депутат і зять президента Кучми (1,3 млрд доларів). Третім став голова Адміністрації Президента Віктор Медведчук (800 млн доларів), вісімнадцяте місце в загальному рейтингу. Польські аналітики вважали джерелами цих багатств «комбінацію молодості, прогресивності, а також знайомств і батьківських зв’язків — радянських апаратників та чиновників — у поєднанні з хронічною нестачею грошей у радянському бюджеті», що, мовляв, і дозволило сьогоднішнім багатіям пострадянського простору, не тільки України, заробляти мільярди швидкими темпами — на тлі зубожіння широких мас. Але наївні польські аналітики не поставили перед собою елементарних запитань: а звідки взявся стартовий капітал цих персонажів? Невже за рахунок рублів, свого часу заощаджених із доходів від юридичної практики пересічного адвоката Медведчука чи зарплати кандидата технічних наук Пінчука?

•  «Обмін влади на гроші» — такою була класична схема здобуття великих статків у першій половині 1990-х на пострадянському просторі. Команда Леоніда Кучми творчо доповнила та розвинула її. Вона періодично викидала на фінансовий ринок величезні маси емісійних купонів, чим знецінювала їх; гіперінфляція в Україні сягнула одного з найвищих у ХХ столітті показників. Але втрачали тільки ті, хто не знав про ці викиди й не мав доступу до емісійно-кредитного центру. «Свої» вчасно купували безготівкові й готівкові «бакси» на гроші, одержані буквально з повітря; «чужі» (зокрема й тоді ще 50 мільйонів рядових українських громадян) втрачали все. Саме з таких «басейнів» і виплили майбутні «акули»; головним мірилом бізнес-успішності стала передусім «наближеність до тіл» — особисто Л.Д.Кучми та членів його сімейства. Скажімо, ким був В.Пінчук до зміни його сімейного статусу? Із 1983 по 1997 роки, за офіційною біографією, скромний науковець Державного науково-дослідного проектного інституту трубної промисловості в Дніпропетровську; після того раптом очолює компанію «Інтерпайп», стає депутатом, одним із парламентських лідерів, і дуже швидко — мільярдером...

•  Ще одним із джерел набуття капіталу став привілейований доступ до об’єктів приватизації. На початкових етапах цього процесу надзвичайно важко було з’ясувати, що саме приватизується, на яких умовах і яким чином використати при цьому так звані приватизаційні рахунки (відповідних сертифікатів взагалі ще не було). Той, хто мав доступ до всього цього — не має значення, йшлося про приватизацію крамниці чи заводу, — опинявся «на коні». А далі гіперінфляція та організована урядом Кучми «трастова афера» вилучила кошти народжуваного середнього класу; на плаву залишилися переважно члени вже формованих олігархічно-кланових структур. Далі чередою пішли загадкові вбивства, замахи, зникнення... І як наслідок, формат приватизації змінився. Скажімо, згаданого вже 2002 року в січні — серпні бюджет отримав тільки $80 млн приватизаційних коштів, а на рік був запланований $1 млрд. Чому ж надходження від приватизації виявлялися традиційно істотно меншими від запланованих? І чому якось виходило так, що державне майно, створене українським народом, регулярно й цілком легально скуповували за безцінь якісь загадкові фірми, які, за логікою великого бізнесу, не повинні б мати за душею жодного шеляга? І яким дивом це майно, так чи інакше, опинялося невдовзі під контролем наближених до Кучми олігархічних кланів?

•  Людина, вихована західним суспільством, у ситуації, коли йдеться про чиїсь великі статки, сказала б: це нормально, у країні мають бути багаті люди, які заробили гроші завдяки своїм менеджерським талантам і надлюдським зусиллям. Очевидно, ці добродії зробили щось корисне не лише для себе, а й для Батьківщини, адже розвиток економіки — річ, добра для всіх. Нові робочі місця, більші податки у держскарбниці, сучасні технології, розвинута інфраструктура, меценатство... Так, усе це вірно. Але не для України. Тут статки бурхливо зростали за рахунок надексплуатації «прихватизованих» виробництв, за рахунок нищення високотехнологічного сегмента вітчизняної економіки, через засилля контрольованого «наближеними до тіла» багатіями імпорту, за рахунок відмови від розвитку сучасної інфраструктури. І за рахунок реєстрації фірм-власників в офшорах, тобто несплати податків в українську держскарбницю. На той момент, коли Wprost зафіксував тріо найбагатших громадян України, навряд чи хтось міг розповісти, що ж побудував (заводи, лікарні, дороги — все одно) Віктор Пінчук, якими інвестиціями в інфраструктуру Донбасу уславився Рінат Ахметов, до яких висот підніс українську культуру і науку України Віктор Медведчук. Це потім уже, коли їхнім статкам і місцю в суспільстві почали загрожувати революційні дії громадянського суспільства, хтось із них зайнявся показним благодійництвом, хтось почав будувати стадіони, а хтось — «заліг на дно»...

Але це було вже потім. А згадайте період становлення і розквіту кучмізму, коли великі статки робилися за рахунок грабунку національної економіки, її деградації до рівня середини, а то й початку ХХ століття, за рахунок масового зубожіння українців та деінтелектуалізації суспільства (коли читати книжки стало немодно, та й ніколи — всі зусилля були спрямовані на виживання?). Тільки моральні збоченці здатні вчинити таке із власною Батьківщиною. Або люди, які не вважали Україну своєю Батьківщиною, лише територією для визиску.

Отож, якщо ми говоримо про кучмізм, то до числа його питомих рис слід обов’язково віднести моральний і загальнокультурний занепад суспільства, його дегуманізацію та «перевертання цінностей», коли шанобливе ставлення стали викликати, образно кажучи, не борці за правду і справедливість, а крадії та крутії. Не в останню чергу це досягалося завдяки ЗМІ, більшість яких, передусім телебачення й FM-радіостанції, опинилися в руках «наближених до престолу» скоробагатьків, які згодом стали олігархами. Адже олігархія — це не в останню чергу потужні мас-медіа, разом з Інтернетом, це — видовищний спорт (футбол, хокей). І все в одних руках — виробничі й торговельні структури, фінансові установи, мас-медіа, політичні партії та групи впливу (квазігромадські організації). А на додачу за часів Кучми новоявлена олігархія — і першого, і другого ранжирів — безпосередньо фігурувала у структурах законодавчої та виконавчої влади.

•  Номенклатура як суспільний клас, численний прошарок, перетворилася на обслугу оліхархату — численно невеликої соціальної страти, буквально кількох десятків осіб чи то кількох сотень, якщо зараховувати сюди ж членів сімей та близьких родичів, які виконують у системі ті чи інші допоміжні функції. Олігархи знищували чи підпорядковували середній бізнес, незалежні ЗМІ та партії, які реально не мали інших серйозних грошових ресурсів, крім ресурсів великого капіталу. А чесних, професіональних політиків та бізнесменів система викидала за борт.

А декого, хто аж ніяк не вписувався у систему, чекала ще більш трагічна доля. Згадаймо смерті Вадима Гетьмана, Володимира Суміна, Анатолія Єрмака, вбивства журналістів Георгія Гонгадзе та Ігоря Александрова, Бориса Дерев’янка й Петра Шевченка-Біливоди. З’явилися справжні «ескадрони смерті», які обслуговували режим і не зникли після відходу Кучми та його оточення від державного керма — вони запрацювали на повну силу під час Революції Гідності, а далі, ймовірно, стали складовою бандугруповань на сході й півдні України. І серед «політичного керівництва» терористів спостерігаємо вихованців доби кучмізму.

•  І нарешті, для формально-юридичного закріплення свого панування «акули» прагнуть змін у державно-політичній системі. Пам’ятаєте фальсифікований референдум 2000 року? А спроби так званої «конституційної реформи», яка закріпила б неототалітаризм із декоративним парламентом, із номінальною багатопартійністю та вузьким гетто, залишеним для реальної опозиції, щоби показувати її Заходу, в перші роки ХХІ століття? Але така система, яка мала служити інтересам невеликої групи осіб, викликала різку відразу в десятків мільйонів українців, що й виявилось однією з головних причин поразки кучмізму і революційних подій 2004 року.

Але після того залишилися сили, покликані до життя й виплекані режимом Кучми. Янукович тільки втілив те, що планувалося у роки «розвинутого кучмізму». Відтак не тільки диктатор-утікач, а й головний творець олігархату та його наближені мають нести бодай моральну, якщо не юридичну відповідальність за творення явища кучмізму.