Минуле не зникає. Героїчно пролита кров не зникає. Вона трансформується в нову форму духовної енергії, породжує людину, яка має його виспівати. Минуле воскресає і розцвітає в генієві.
Євген Сверстюк, український письменник, доктор філософії, президент Українського пен-клубу

Олексій ШЕВЧЕНКО: «Європейські ідеї мають бути підкріплені змінами в політичних практиках та законодавстві»

До Вільнюського саміту, де може бути підписана Угода про асоціацію, залишається близько трьох місяців. Наразі прогнози експертів досить оптимістичні
15 серпня, 2013 - 16:15
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
ОЛЕКСІЙ ШЕВЧЕНКО

До Вільнюського саміту, де може бути підписана Угода про асоціацію, залишається близько трьох місяців. Наразі прогнози експертів досить оптимістичні. Про наслідки впровадження цієї угоди та шлях ментальних і політичних змін, який доведеться подолати українцям перед остаточною євроінтеграцією, «День» спілкувався з провідним співробітником Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса Національної академії наук України, доктором філософських наук Олексієм ШЕВЧЕНКОМ.

«НАВІТЬ ЯКЩО ЗАЦІКАВЛЕННЯ ВЛАДИ У ПРОСУВАННІ В ЄВРОПУ КОРОТКОСТРОКОВЕ, У ПЕРСПЕКТИВІ ВОНО ПРАЦЮЄ НА КОРИСТЬ СУСПІЛЬСТВА»

— Останніми своїми діями російський президент засвідчив, що російсько-українські відносини можуть суттєво погіршитися після підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Як ви оцінюєте європерспективи України, російські геополітичні впливи?

— Я думаю, що євроінтеграція України цілком можлива, але потрібно відрізняти реальне просування від пропагандистсько-імітаційних кроків, які весь час здійснює наша влада. Європейський вектор — це предмет політичної спекуляції з боку верхівки. Вони вивчають настрої населення, знають, що саме цей вектор є найбільш привабливим і тому використовують його. Влада виробила модифіковану політику двовекторності: їй не цікаво бути васалом Путіна, і для гри у самостійність вона використовуватиме просування в Європу, водночас, не вигідна для неї й євроінтеграція, адже це також тягне за собою обмеження абсолютної влади, яка зараз має місце в Україні.

Певні кроки в напрямі Євросоюзу звісно здійснюватимуться, але матимуть суто пропагандистський характер. Так, наприклад, підписання Угоди про асоціацію є стратегічно важливим і грає на перспективу, але очевидно, що влада не мислить категоріями перспективи, а міркує категоріями короткострокових завдань власного виживання. Тому якщо угода буде підписана у листопаді, її використають на виборах 2015 р. Опісля нікого не буде цікавити зовнішній вектор України. Проте просування в європейському напрямі, навіть якщо воно збігається з інтересами влади тільки на деякий час, в довгостроковій перспективі збігається з інтересами суспільства.

Що ж до тиску Путіна, Президент України буде чинити спротив. Відносини вже давно зіпсовані, й набагато гіршими вони вже не стануть. Тож буде пропагандистська кампанія, яка, найвірогідніше, завершиться підписанням Угоди про асоціацію.

Загалом, у нашій країні існує певний цікавий момент — автаркія (незалежність від речей зовнішнього світу. — Ред.), тобто вона не в Європі й не в Азії. Будь-яка авторитарна влада, яка хоче зберегтися, — це певна утопія замкненого простору, де вона панує. Саме цього хочуть досягти наші керманичі.

«ПЕРЕСІЧНІ ГРОМАДЯНИ РОЗГЛЯДАЮТЬ ЗОВНІШНІ ВЕКТОРИ З ПОЗИЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ВИГОДИ, А  НЕ КУЛЬТУРНО-ЦІННІСНИХ АСПЕКТІВ»

— У своїх роботах ви часто акцентуєте увагу на тому, що Європа — це не стільки сукупність країн, скільки окремий, не пов’язаний із конкретними кордонами культурний простір. Чи не є об’єднання з Європою, одним із фундаторів якого була Київська Русь, поверненням до питомої для України цивілізаційної парадигми,?

— Стосовно Київської Русі є багато легенд і міфів. Що ж до європейської ідентичності України, тут ситуація більш складна. Західна Україна жила в Європі, й вона має європейську ідентичність і ментальність, хоч я не дуже люблю вживати останнє слово: зазвичай усі проблеми списують на ментальність. Щодо Центральної та Східної України, на жаль, вони зберігають суто совкову, пострадянську ідентичність з усіма міфами, ідеологемами, залишками радянських пропагандистських штампів, які транслюють певні сили. Останні не обов’язково працюють на Росію, вони просто використовують ситуацію, яка склалася, на свою користь. Наприклад, Комуністична партія — вони знають, якими гаслами можна впливати на свідомість людей, і використовують їх.

Для пострадянських людей Європа — це не стільки культурний простір, скільки символ заможного життя. Саме матеріальний аспект тягне їх до ЄС. Водночас економічними аргументами послуговуються і пропагандисти антиєвропейського напрямку. Вони зазвичай наголошують на втратах — ми будемо бідною країною — і пропонують натомість Митний союз із інтегрованою економікою. Пересічний громадянин просто вагається, де ж буде жити заможніше. Про жодні ціннісно-культурні аспекти тут не йдеться.

— Ментальну євроінтеграцію варто здійснювати з «низів», тобто приділяти більше уваги інформуванню людей, вихованню молодих поколінь у рамках західних цінностей, чи «зверху», створюючи умови, функціонувати в яких можна лише дотримуючись постулатів прав, свобод та справедливості?

— Мають бути накреслені дві стратегії, які здійснюватимуться паралельно: з одного боку, зміна законодавства, а з іншого —глибинні зміни у психології людей. Якщо на рівні побутових звичок люди пристосувалися до корупції, які б не були закони, люди будуть їх обходити й робити те, що їм звичне. Тут існує певне замкнене коло. Справа в тім, що сама інфраструктура нашого життя — закони, які не працюють, тіньова економіка — призвела до того, що хабар перетворився на єдиний ефективний інструмент для встановлення справедливості.

Існує теорія, за якою політика розглядається з точки зору комунікації. Можна сказати, що корупція — це форма економічно-політичної комунікації. Коли закладені лише такі комунікативні сценарії, кожен із нас ментально може бути європейцем, але, втягнутий у таку ситуацію, буде грати роль корупціонера, тому що інших шляхів вирішення того чи іншого питання у суспільстві немає. Це грандіозна історична інерція, яка склалася. Потрібно змінювати інфраструктуру життя. Цей процес досить важкий, він може зайняти десятиріччя.

«ЯКЩО В КРАЇНІ СПРАЦЬОВУЮТЬ ЛИШЕ ЗАКОНИ СВАВОЛІ, ВОНА ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА РЕСПУБЛІКУ ДЕ САДА»

— Якщо деталізувати: яким чином можна вплинути на людей та український політикум, адже і влада, й опозиція намагаються зарекомендувати себе носіями європейських цінностей?

— Найправильнішою відповіддю буде просвітництво, але виникає питання: хто буде в цьому зацікавлений і хто буде його здійснювати? Люди заклопотані вирішенням своїх проблем і навряд чи будуть слухати лекції про Європу. Насамперед, ідеї мають бути підкріплені змінами в політичних практиках та законодавстві, інакше ефект буде нульовий.

Що ж до влади, вона говорить про європейські цінності, але їй ніхто не вірить. У нас не спрацювала ідея люстрації, й вийшла дика олігархічно-номенклатурно-кримінальна суміш. Наша влада — дзеркало неструктурованого суспільства, де немає законів, права. Такі республіки, як наша, мають певні аналоги з утопічним проектом, вибудуваним Маркізом де Садом. Він фактично ввів право на злочин, тому що з його точки зору це й є свобода. Якщо в країні не спрацьовують жодні закони, крім законів сваволі тих чи інших людей, вона перетворюється на кримінальну державу, республіку Маркіза де Сада.

Тут можлива революція, але вона має певні небезпеки. Ми вже бачили приклад Саакашвілі, який проводив жорсткі реформи й запропонував модель змін, продемонструвавши певний політичний радикалізм.

— Учені зазначають, що у глобальному контексті про європейську ідентичність не йдеться, вона є «інтелектуальною вигадкою» європейських бюрократів, спробою навернення до універсальних цінностей людини. Чи поділяєте ви цю думку?

— Справді, європейська ідентичність є певною конструкцією, й виникає питання: вона насправді існує чи це певна віртуальна реальність, яку створили інтелектуали? Ідея європейської спільноти виникла ще в XVII ст. у німецького філософа Лейбніца та у деяких інших. Дослідники цього питання намагалися відзначити, що підстави для того, щоб розглядати Європу як континент, який має певну спільність, є. Спочатку була Антична Греція, яка дала певні зразки політичної комунікації — взаємодії між владою та народом, форму зміни влади, контролю як демократії. Священна Римська імперія, яка обіймала весь європейський континент, дала право. Християнство дало певні зразки цінностей і моралі. Утворений конгломерат — антична політика, римське право, християнські догми — створили цю спільноту. Філософи ж намагалися довести, що всі ми вийшли з єдиного цивілізаційного коріння: право, демократія, економічні свободи, цінність індивідуальності тощо. На противагу азійській диктатурі й абсолютній владі європейські стандарти комунікації на підставі законів, народовладдя, цінностей були набагато складнішими.

Європа є вигадкою в тому контексті, що самі європейці так себе не ідентифікують. Вони мислять категоріями своєї нації, держави, але європейська ідентичність не прищеплюється до їхньої свідомості, й тому для них — це вигадка. Можна навести приклад філософа Мераба Мамардашвілі, який був типовим європеїстом і продовжував лінію російських західників, починаючи з Чаадаєва. Вони здебільшого дивилися на Європу з боку, жодного разу не відвідавши її. Так само мислив і Мамардашвілі. Коли він приїхав у Париж із лекцією про європейську ідентичність — а тоді ще не було об’єднаної Європи, слухачі були щиро подивовані.

— Чи можна в цьому контексті говорити про успіх проекту об’єднаної Європи? Зараз ми бачимо, що ядро ЄС, найбільш заможні та впливові країни, повстають проти утримання бідніших членів Союзу.

— Філософ Славой Жижек писав, що існує фундаментальне розмежування понять: символічне, уявне й реальне. Символічне — це певна структура, яка визначає горизонт нашого сприйняття реальності, але вона не є матеріальною. Водночас без символічного ми позбавлені здатності бути культурною істотою. Типова помилка — спроба наповнити символічне емпіричним змістом. Саме це відбулося із ідеєю об’єднаної Європи, емпіричним аналогом якої є Євросоюз. Останній має багато недоліків і може затьмарити ідею Європи як символічного утворення. Так само був небесний Єрусалим, але коли він набув реальних рис конкретного міста, держави, одразу з’явилися певні проблеми. В цьому й полягає різниця між ідеалом, символічним і дійсним.

Зараз є багато критиків, які вказують на недоліки ЄС, зокрема з економічної точки зору, і в дечому мають рацію. На цьому грають наші пропагандисти східного вектора. Утім, ідея Європи жива, й вона працює. Європейський Союз будувався на економічному підѓрунті, а потім уже з’явилася ідеологія. Митний союз, навпаки, є об’єднанням політичної азіатчини, диктаторів, держав із сировинним типом економік, тобто виявами найпримітивніших соціально-політичних конструкцій.

«РОСІЙСЬКІ ГЕОПОЛІТИЧНІ ПРОЕКТИ — ЦЕ ІСТОРИЧНІ ХИМЕРИ»

— Чи вдасться Росії реалізувати свої неоімперські прагнення?

— Ні, жодної імперії не буде, адже в кожного суб’єкта є свої інтереси. Наприклад, Назарбаєв має свої геополітичні інтереси, і він не буде підігрувати Путіну в створенні квазірадянської імперії. Вони хочуть втягнути в це Україну, але тут є свої князьки, які бажають володарювати в цій країні. До того ж ми вже мали приклад військового блоку ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку), який був клоном НАТО. Але це — імітація наддержавного утворення.

Загалом, Росія має всі підстави через кілька десятиліть розпастися. Тому пропаганда наддержавних утворень із боку Путіна — це технологія утримання влади. Незважаючи на всі недоліки ЄС, це певна раціональна структура, яка може розвиватися, в чомусь модифікувати й коригувати висхідні принципи. Російські ж проекти — це історичні химери.

— Звертаючись до висловленого прогнозу про розпад Росії, в новоутворених державах пануватиме диктатура?

— Безумовно. Сценарії розпаду передбачити не можна: можливо, певну територію захопить Китай, можливо, це спричинить економічний колапс. Іще Монтеск’є говорив, що величезна географічна територія не може бути демократичною — це ідея географічного детермінізму. Росія — невдала колонізаторська держава, яка весь час захоплювала, обрала екстенсивний шлях розвитку — територіальне розширення замість інтенсивного розвитку, який обрали європейські країни. Цікаво, що колоніальні війни Європи були захопленням менш розвиненої цивілізації більш розвиненою, а Росія робила наступ із боку не досить розвиненої цивілізації на більш розвинені. Наприклад, у XVII ст. Україна була більш розвиненою, ніж Росія. Також вона захоплювала країни Кавказу з їхньою цікавою культурою, завойовувала балтійський регіон. Парадокс цієї колонізації в тому, що колонії жили краще, ніж метрополія. Загалом, Росія — це держава-нонсенс. Зараз вона не має нормальної моделі управління, і тому, ймовірно, зазнає розпаду.

«ВСУПЕРЕЧ ЗАЯВАМ ПРО ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ В УКРАЇНІ, ЄВРОПА ЗАЛИШАЄ ДВЕРІ ВІДЧИНЕНИМИ»

— Європа була жорстким супротивником Радянського Союзу, прямим спадкоємцем якого є Росія. Що сприяло пом’якшенню клімату?

— Тут вирішальну роль відіграв російський газ та певні економічні зв’язки Путіна з Німеччиною, яка є однією з центральних країн Європи й ухвалює важливі рішення. Ідеологічно жодної антипутінської, антиросійської пропаганди немає, Європа реагує дуже м’яко. На жаль, такі подвійні стандарти оцінки цінностей існують, але це прояв «реал політік». Не менш поблажливі вони й до нашої влади, яку вони, пропри все, заохочують до співпраці. Всупереч заявам про політичне переслідування, Європа залишає двері відчиненими — вона готова підписати Угоду про асоціацію.

— Зараз також часто артикулюють третю позицію — нам не потрібен ані проросійський, ані проєвропейський вектори, а потрібен проукраїнський. Як ви це оцінюєте?

— Коли ідея проукраїнського вектора надходить від влади — це типова маніпуляційна конструкція, за якою нічого не стоїть. Проблема в тому, що ми проскочили етап створення національної держави, через який пройшли всі країни Європи. Можливо, апологети такої ідеї мають на увазі те, що інтеграція може завадити створенню національної держави. Проте один французький філософ зазначав, що в XXI ст. побудова національних держав буде зовсім іншою, ніж у класичних сценаріях XIX ст. Саме тому перед нами стоїть два надважливих завдання: по-перше, збудувати подобу національної держави, по-друге, паралельно інтегруватися..

— Однією з фундаментальних цінностей Європи є свобода. Зараз ми підходимо до 22-ї річниці незалежності. Чи набула свобода якогось змісту для українців і чи навчилися вони нею користуватися?

— Свобода не має конкретного визначення, під нею розуміється фундаментальна людська цінність, яка не має емпіричних ознак. Наприклад, це є небажання підкорюватися зовнішньому насильству. Але всі люди у будь-яких країнах підкорюються існуючій владі. Між іншим, в Європі влада досить жорстка — там страшна бюрократія.

Якщо ж говорити про свободу як про вияв анархічного свавілля — тут люди більш вільні, ніж в Європі. Однак політичних свобод тут як не було, так і немає. Загалом населення бідних країн мало замислюється над цим питанням. Досить багато людей вважають ідеальним білоруський сценарій: був би хліб, і начхати — диктатура в нас чи що. Якщо поспілкуватися з білорусами, інтелігенцією, переважна частина задоволена життям, зарплатою, й питання свободи їх не хвилює.

Свобода як ідеологічна цінність — це одне, але є наявність певних політичних практик, де виявляється ця свобода — можливість впливати на владу, контролювати її. Якщо форми такого впливу є, суспільство можна назвати вільним, воно має право на протест, демонстрації, зміну влади. Водночас, коли саджають за участь в акціях, це і є відсутністю практики свобод. На жаль, за останню каденцію президента ми зробили крок назад щодо цієї цінності.

Анна ЧЕРЕВКО, «День»
Газета: 
Рубрика: