Поезія – це найвеличніша форма, в яку може втілитися людська думка
Альфонс де Ламартін, французький поет, історик і політичний діяч

Партії-фантоми

Або Про проблеми партійного будівництва
2 жовтня, 2014 - 12:03
Партії-фантоми
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Ми стаємо свідками майже абсолютного оновлення складу українського парламенту. Поки що не персонального, але склад парламентських політичних партій може бути змінено на 70 — 80%.

Нагадаю, ані «Блоку Петра Порошенка», ані Радикальної партії, ані «Громадянської позиції», ані «Народного фронту», ані «Самопомочі», ані «Сильної України» в жодному складі Верховної Ради ще не було. Окремі представники були, а партій — не було. Зі «старих» політичних сил шанси на прохід до вищого законодавчого органу мають лише ВО «Батьківщина» та ВО «Свобода».

І лише останні дві партії мають реальну розгалужену партійну структуру в Україні. Решті доведеться на виборах покладатися на політичних найманців і заробітчан, створюючи партію фактично «з коліс».

Із одного боку — це погано, адже до влади в Україні прийдуть політичні бізнес-проекти. Їхні власники вклались в кампанію для того, щоб згодом свої інвестиції «відбити». А це можливо зробити лише за наш з вами рахунок. Із другого боку,  недобудовану партійну структуру, теоретично, простіше перетворити в політичну партію, ніж вже зіпсований політпроект.

Питання партійного будівництва, насправді, надзвичайно важливе для України, адже по тому, як побудовано партійну організацію, можна судити про те, як її представники будуватимуть Україну. Дотримання партійного статуту — це показник дотримання українських законів самими законотворцями.

Які ж головні проблеми партійних організацій в Україні?

Почнемо з найпростішого — партійного членства. 90% партійних організацій ведуть облік власних членів вкрай непрозоро. Невідомо, хто є членом партії, коли він вступив, де стоїть на обліку, хто його рекомендував... Усі статутні процедури здійснюються вкрай формально. Часто-густо про своє «членство» може не здогадуватися навіть сам «партієць». Формальність процедури вступу в партію і відсутність прозорого обліку членів партії дозволяє керівництву маніпулювати. Як?

За рахунок фіктивності первинних партійних організацій. Якщо член партії не знає, куди він «приписаний», і хто входить до його осередку, він не зможе координувати свої дії з однопартійцями. Осередок не братиме участі в розробці та ухваленні програмних документів, не виявлятиме ініціативи, не впливатиме на вибори свого керівництва і, тим паче, на формування виборчих списків.

Звідси випливає наступна проблема — відсутність демократичних процедур обрання керівних органів партійних організацій. Їх не обирають, а призначають на вищому рівні «власники» партії. А будь-які засідання керівних органів — це не більше ніж вистави за наперед прописаним сценарієм.

Перелічені вище, на перший погляд, незначні бюрократичні проблеми партійного будівництва роблять можливою партійну корупцію, коли керівні посади в партійних осередках продаються фінансово спроможним «активістам».

Чому керівні посади в партіях «купують»? Тому що з цією посадою, зазвичай, на найвищому рівні надають карт-бланш на формування передвиборчих списків на місцевих виборах, і, відповідно, на розподіл посад, бюджетних потоків, комунальної та державної власності.

Що буває, коли в партійного боса з’являється «конкурент», який хоче «на шару», за рахунок власних ініціатив, харизми, ідей тощо очолити партійну організацію? Його можуть виключити з партії під будь-яким формальним приводом, а то — й без.

Адже за принципом «зверху-вниз» формуються всі керівні органи партій. Керівники осередків вищого рівня призначають лояльних до себе керівників нижчого рівня, членів правління (ради, проводу, президії, бюро тощо), ревізійних комісій, виконавчих комітетів.

Для цього проводяться фіктивні конференції, на які збирають випадкових «делегатів», не особливо заморочуючись над дотриманням статутних процедур, термінів тощо. Делегатів не повідомляють завчасно про порядок денний заходу, не ознайомлюють із проектами рішень і не тримають у відкритому доступі протоколів після зборів, щоб можна було оперативно внести правки, «в разі чого».

Хто, крім вищого партійного керівництва, контролює виконання партійних статутів? По суті, ніхто. Органи юстиції реєструють те, що їм подають, — повідомлення про створення, ліквідацію, формальні зміни керівних органів чи зміни положень статуту. Їх не цікавить питання членства в партії, правомірність тієї чи іншої дії партійних босів. Головне — формальна відповідність статуту.

Якщо ж у партійній організації керівництво свавільно порушуватиме свої ж закони — статут — ніхто в державі не захистить рядових партійців. Ані суди, ані правоохоронні органи, ані будь-хто інший не втручається у партійні розборки. Безкарність породжує правовий нігілізм.

Єдине, чого бояться партійні вожді, — це публічність і прозорість. Тому партійні структури в абсолютній більшості є закритими. І для громади, і для журналістів, і навіть для власних членів. Тому переважна більшість осередків навіть парламентських партій у міжвиборчий період не функціонують. Їхні сайти не оновлюються, офіси зачинені, прес-служби не працюють...

Єдине, що в партіях працює постійно, — це «каса». У період виборів її наповнюють бажаючі бути обраними до органів влади, в міжвиборчий період — бажаючі «вирішити питання» за посередництва тих, хто такими обраними став.

Непрозорість фінансування породжує політичну корупцію. Партійні функціонери не знають, від кого надійшли гроші, скільки їх було, на які цілі їх було витрачено та які умови перед партією поставив спонсор.

Оскільки партіям рядові члени потрібні виключно в ролі масовки та статистів, партійне керівництво рідко переймається політичною освітою членів партії. Як наслідок, більшість партійців не лише не орієнтуються в законодавстві про органи державної влади та місцевого самоврядування, куди так прагнуть потрапити, не лише в Конституції України, яку викладають ще в школі, не лише в законі про політичні партії, а й у партійній ідеології, програмі, статуті, й рідко коли знають склад керівних органів своєї політичної сили.

Після всього вищеописаного стає зрозуміло, чому стратегічне планування для наших партій — дикість. Партійці живуть сьогоднішнім днем, вигадують політичний проект, розкручують його, у разі успіху потрапляють до органів влади, дискредитують політичну силу, виходять з неї і беруться за новий проект. І так постійно.

Відповідно, на виборах іде боротьба не програм та ідей, а рекламних технологій і витрачених коштів. Без підтримки олігархічних груп жодна партія не може розраховувати на здобуття влади. Низька якість політичної дискусії під час виборів призводить до відсутності реформ. Політики йдуть не за реформами, а за доступом до народних ресурсів.

Як вирішити ці проблеми? Маю ряд пропозицій:

1.  Необхідно зобов’язати кожну партію мати власний сайт, на якому оприлюднювати всю офіційну інформацію про організацію: всі юридичні та фактичні адреси, контактні дані, всі офіційно зареєстровані організації й всі їхні керівні органи з іменами та прізвищами.

2.  Потрібно запровадити відкритий реєстр членів партій, із окремими профілями для кожного партійця. У реєстрі необхідно фіксувати всі подані заяви про вступ, стан їхнього розгляду, дати прийому в партію та номер отриманого партквитка.

3.  На сайтах обов’язково мають оприлюднюватися щоквартальні та щорічні фінансові звіти, із зазначенням джерел надходжень, прізвищ спонсорів, сум, статей витрат тощо.

4.  Відвідувачам сайтів мають бути відкрито календарі партійних заходів. Тут мається на увазі не мітинги, збори підписів чи роздача листівок, а засідання будь-яких керівних органів, час та місце їхнього проведення, порядок денний і проекти рішень.

5.  Архіви партійних документів також мають бути відкриті. Я маю на увазі всі протоколи, рішення, розпорядження тощо, у сканованому вигляді з підписом та печаткою.

6.  Будь-які засідання партійних керівних органів також мають відбуватися публічно, тобто їх повинні мати змогу відвідати всі бажаючі члени партії, прихильники та журналісти. Або мати змогу бачити їх он-лайн.

Кожен громадянин повинен усвідомлювати, що партійний квиток автоматично робить його публічною особою і зобов’язує відкривати для суспільства частину приватного життя.

І ці речі може зробити кожна політична сила. Партії, які відмовляться зробити такі дії,  визнають себе бізнес-проектами, для яких не потрібні реформи країни, адже вони бажають збереження корупційної системи.  Із такими нам не по дорозі.

Дмитро СІНЧЕНКО, політолог
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments