Наша Батьківщина благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою.
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, науковець

Подобається нам це чи ні, але загальнолюдські цінності стоять вище за національнi

Коментар до публікації «Як вивчати свою історію» Ігоря Пасічника та Петра Кралюка (№215, 8 грудня 2007)
12 грудня, 2007 - 00:00

Напевно, Винниченко був дуже емоційною людиною, якщо не міг читати українську історію без брому. Не дивно, що з нього вийшов і нездарний політик. Якщо ж дивитися на нашу історію тверезо, то стає очевидним, що від часів закликання варягів до сьогодення між українцями ніколи не було згоди і ніколи не було одного авторитетного лідера за винятком періоду визвольної війни 1648 — 1654 рр., коли українці об’єдналися довкола Богдана Хмельницького. Дивлячись на події в нашій Верховній Раді, можна дуже живо уявити і Центральну раду, і козацьку Чорну раду, і стародавні українські віча. І, що характерно, оцінка тих подій самими українцями на побутовому рівні залишається тою самою від віків: «Треба закликати німця, щоб навів порядок». Не раз чув таке від галицьких селян. Ми, українці, дуже любимо копирсати у власній історії й відшукувати в ній те, що любо нашій мінливій душі. А відтак і погляд на історію мінливий, і тоді нам усім, як і шановним професорам, здається, що історію можна писати так і сяк, тобто на індивідуальний смак. Підстави для такої думки, якщо вона існує, очевидно, є. Але є такі історичні факти, які не можна замовчувати, а вигадати не можна геть усе. І є також такий підхід до історії, який у великій мірі виключає самообман. Держава була або не була, війна або була, або ні, перемога була або втекла — дихотомія третіх варіантів не дає. І зовсім міняється справа, коли ми починаємо висмикувати окремі барвисті історичні факти, на власне око оцінювати їхню значущість і складати з них історію — вийде не історія, наближена до реальності, а лише гарна мозаїчна картинка. В такій «історії» не тільки помилки можливі, а й цілеспрямовані спекуляції, котрі, однак, не можуть ввести в оману безстороннього спостерігача, та і нас самих, якщо будемо лишатися об’єктивними. Хоч як би ми хизувалися, скажімо, трьома перемогами у окремих битвах, поразка у четвертій, вирішальній, з якою програється війна і разом втрачається держава, зводить нанівець усі попередні зусилля. Скільки б не було в Україні шкіл, колегій, академій в XVII ст., які дали силу освічених людей, але якщо кінець- кінцем серед них не знайшлося ні Н’ютона, ні Декарта, ні Шекспіра або Сервантеса, то сама кількість випускників тих закладів характеризує українців хіба що з негативного боку. Отож лише за кінцевим результатом можна оцінювали історичні події, як і окремі соціальні явища на певному відрізку нашої історії.

Все це виглядає дуже песимістично, але навіть поодинокі позитивні факти нашої історії дозволяють вірити у те, що наше майбутнє не є аж таким сумним. Якщо Богданові Хмельницькому вдалося згуртувати українців, то така можливість не виключається і у майбутньому. Але Хмельницький був людиною честі й в першу чергу став в обороні власної гідності, а не пригнобленого народу — і це важливий історичний факт, який намагаються приховувати історики. Очевидно, він був у першу чергу шляхетною людиною, а потім уже українцем, у тому і є секрет його успіху. Подобається нам це чи ні, але загальнолюдські цінності стоять вище за національнi. Тому і не мав успіху Мазепа, що підступ і зрада, навіть з добрими національними намірами, не можуть викликати пошанування ні серед власного народу, ні, тим більше, серед ворогів. І навпаки, навіть вороги шанують противника, коли той веде чесну відкриту боротьбу. Якщо вже ми хочемо виховувати українських патріотів, то це треба робити не на прикрашеній нашій історії, а на культі права, слова і честі. А приклади для наслідування можна брати не лише в історії України.

Валентин СТЕЦЮК
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ