Подобається нам це чи ні, але загальнолюдські цінності стоять вище за національнi

Напевно, Винниченко був дуже емоційною людиною, якщо не міг читати українську історію без брому. Не дивно, що з нього вийшов і нездарний політик. Якщо ж дивитися на нашу історію тверезо, то стає очевидним, що від часів закликання варягів до сьогодення між українцями ніколи не було згоди і ніколи не було одного авторитетного лідера за винятком періоду визвольної війни 1648 — 1654 рр., коли українці об’єдналися довкола Богдана Хмельницького. Дивлячись на події в нашій Верховній Раді, можна дуже живо уявити і Центральну раду, і козацьку Чорну раду, і стародавні українські віча. І, що характерно, оцінка тих подій самими українцями на побутовому рівні залишається тою самою від віків: «Треба закликати німця, щоб навів порядок». Не раз чув таке від галицьких селян. Ми, українці, дуже любимо копирсати у власній історії й відшукувати в ній те, що любо нашій мінливій душі. А відтак і погляд на історію мінливий, і тоді нам усім, як і шановним професорам, здається, що історію можна писати так і сяк, тобто на індивідуальний смак. Підстави для такої думки, якщо вона існує, очевидно, є. Але є такі історичні факти, які не можна замовчувати, а вигадати не можна геть усе. І є також такий підхід до історії, який у великій мірі виключає самообман. Держава була або не була, війна або була, або ні, перемога була або втекла — дихотомія третіх варіантів не дає. І зовсім міняється справа, коли ми починаємо висмикувати окремі барвисті історичні факти, на власне око оцінювати їхню значущість і складати з них історію — вийде не історія, наближена до реальності, а лише гарна мозаїчна картинка. В такій «історії» не тільки помилки можливі, а й цілеспрямовані спекуляції, котрі, однак, не можуть ввести в оману безстороннього спостерігача, та і нас самих, якщо будемо лишатися об’єктивними. Хоч як би ми хизувалися, скажімо, трьома перемогами у окремих битвах, поразка у четвертій, вирішальній, з якою програється війна і разом втрачається держава, зводить нанівець усі попередні зусилля. Скільки б не було в Україні шкіл, колегій, академій в XVII ст., які дали силу освічених людей, але якщо кінець- кінцем серед них не знайшлося ні Н’ютона, ні Декарта, ні Шекспіра або Сервантеса, то сама кількість випускників тих закладів характеризує українців хіба що з негативного боку. Отож лише за кінцевим результатом можна оцінювали історичні події, як і окремі соціальні явища на певному відрізку нашої історії.

Все це виглядає дуже песимістично, але навіть поодинокі позитивні факти нашої історії дозволяють вірити у те, що наше майбутнє не є аж таким сумним. Якщо Богданові Хмельницькому вдалося згуртувати українців, то така можливість не виключається і у майбутньому. Але Хмельницький був людиною честі й в першу чергу став в обороні власної гідності, а не пригнобленого народу — і це важливий історичний факт, який намагаються приховувати історики. Очевидно, він був у першу чергу шляхетною людиною, а потім уже українцем, у тому і є секрет його успіху. Подобається нам це чи ні, але загальнолюдські цінності стоять вище за національнi. Тому і не мав успіху Мазепа, що підступ і зрада, навіть з добрими національними намірами, не можуть викликати пошанування ні серед власного народу, ні, тим більше, серед ворогів. І навпаки, навіть вороги шанують противника, коли той веде чесну відкриту боротьбу. Якщо вже ми хочемо виховувати українських патріотів, то це треба робити не на прикрашеній нашій історії, а на культі права, слова і честі. А приклади для наслідування можна брати не лише в історії України.