Точка неповернення...

22 роки тому, 19 серпня, розпочався так званий «серпневий путч». Літнього ранку 1991 року Радянський Союз прокинувся під музику з балету Петра Чайковського «Лебедине озеро». Державні телеканали і радіостанції в один голос передавали повідомлення з Москви про створення Державного комітету з надзвичайного стану (російською — Государственный комитет по чрезвычайному положению, ГКЧП). Однак вже 22 серпня, «путч» завершився, ДКНС припинив своє існування, а за пару днів Україна проголосила Декларацію про державний суверенітет. Події 19—22 серпня назавжди змінили хід історії та розвитку колишніх союзних республік. «День» розпитав очевидців тих подій, коли вони зрозуміли, що «точку неповернення» до радянського минулого вже перейдено і СРСР припинив своє існування.

КОМЕНТАРІ

«УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА БУЛА ЗАЦІКАВЛЕНА В ПРОВАЛІ ДКНС ДЛЯ ЗБЕРЕЖЕННЯ ВЛАСНОЇ ВЛАДИ»

Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог, керівник Центру соціологічних досліджень «Український барометр»:

— На той час я працював радником одного з членів президії, і коли вони вперше зібралися разом з Кравчуком після прес-конференції ДКНС, 90% часу було приділено питанню, як зберегти українську владу. Також обговорювали, як відтягнути неминучий удар з боку Москви, який, природно, відбувся, оскільки сюди прибули озброєні частини на чолі з генералом Варенниковим. Цей, не те щоб бадьорий, але чисто український настрій: як нам вижити в цій ситуації зберігши себе, сильно мене вразив — люди не думали про те, як утекти. Героїв не було — всі були практичні, досить досвідчені люди. Вони прекрасно розуміли, яка величезна сила в Москві. Але з іншого боку, вони усвідомлювали, що якщо ДКНС виграє — вони перші стануть заручниками його перемоги, бо розправлятися збиралися перш за все з Україною, а не з Москвою. У них не було інших варіантів, окрім опору.

Вже на першому засіданні я зрозумів, що ці люди шукатимуть щонайменші можливості для того, щоб ДКНС в Україні провалився. Окрім того, я бачив, як до цього поставилися генерали міліції, СБУ, армії, частина яких була в Україні. Вони розуміли, що Президія Верховної Ради України не збирається грати в гру, пропоновану ДКНС. Помилка останніх полягала в тому, що вони навіть не погоджували з Україною не лише свої плани, але навіть рядові накази. Все робилося найжорстокішим чином, загалом, характерним для будь-якої імперії. Виконати наказ міг будь-хто, а тут все ж таки намагалися формувати свої органи влади.

Остаточна зміна, звичайно, сталася після того, як журналістка поставила це знамените запитання, що ви тут робите і чому у вас трусяться руки. Тоді вже стало ясно, що раз уже таке пропустили на телебачення, то це стало проблемою не лише членів ДКНС, але й великої кількості людей у колишніх радянських республіках. Стало очевидним, що вони вже явно не володіють ситуацією. Принаймні, ДКНС став зволікати, а це якраз стратегія тих, хто дуже сильно боявся, у тому числі й українського політичного керівництва. Тобто всі боялися, що ДКНС має план і реалізує його. Але, виявилось, ДКНС діяв, в основному, експромтом, з упевненістю в тому, що просто спрацюють якісь автоматичні механізми. Але, нічого ніде так і не спрацювало. Все давно вже прогнило. Після засідання у мене відбулася розмова з одним із членів Президії Верховної Ради, головою Комітету, і він мені детально розповів, що довго роздумував, які заходи зробити, щоб зберегти владу, яка склалася. Повторюю, справа не в їхньому великому націоналізмі чи патріотизмі. Вони перш за все захищали і себе. Тобто десь протягом доби після відповідного оголошення на телебаченні і «Танцю маленьких лебедів», стало ясно, що щось іде не так. Але, раз із Президією, з Президентом, нічого не зробили, то наші шанси великі. Проте, перша ніч була дуже тривожною.

«У ТОЙ МОМЕНТ Я ЩЕ НЕ ВВАЖАВ, ЩО З СРСР ВСЕ СКІНЧЕНО...»

Віктор МИРОНЕНКО, радник Михайла Горбачова, керівник Центру українських досліджень Інституту Європи Російської академії наук, кандидат історичних наук, головний редактор часопису «Современная Европа»:

— Під час серпневого путчу я ще не вважав, що з Союзом все скінчено. Принаймні, буквально вранці я перебував на відпочинку поза Москвою. Пам’ятаю, що вийшла акторка Людмила Касаткіна, яка і сказала мені, що в Москві відбуваються певні події і оголошено про створення Комітету. Я добре знав людей, які ввійшли до його складу і тоді, коли почув там прізвище Старовойтова, навіть пожартував, сказав, брат його посидів уже за радянських часів за фінансові махінації, тепер і цей, мабуть, посидить. Я жартував тому, що не сприймав цього серйозно. Я розумів, що просто в найбільш консервативної частини номенклатури, партійного апарату того часу, союзного керівництва просто здали нерви. У те, що в це якимось чином міг бути замішаним Горбачов, я не вірив і, чесно кажучи, на той момент, ще було нічого не зрозуміло. Тобто ситуація могла розвиватися в дуже різних парадигмах, у різних напрямках.

Річ у тім, що вже задовго до того, як пройшов ДКНС, було ясно, що Україна не підпише угоди. Принаймні, до референдуму. Тому ДКНС щодо цього нічого нового не вносив, і, я гадаю, що мені в той момент було абсолютно зрозуміло, що саме від позиції Української республіки в тій ситуації залежатимуть шанси на збереження певних союзних зв’язків союзної великої держави при зміні внутрішнього змісту, чи ні. Хоча я просто тоді ще не володів усією повнотою інформації, яку я маю тепер. Я не знав про те, що в Криму, на відпочинку відбулася зустріч Кравчука з Михайлом Горбачовим. Михайло Сергійович під час прогулянки ставив Кравчукові прямі запитання про те, чи підпише він нові угоди і отримав абсолютно пряму, категоричну відповідь Кравчука про те, що він цього не робитиме. Розумієте, без України формат збереження Союзу, точно так, як і формат Митного Союзу без України, як говорять у Одесі, — дві великі різниці.

Тому ще нічого не було вирішено в той момент. Принаймні, я так вважав. Просто те, як потім розвивалися події і те, як повелося керівництво Росії і, перш за все, президент Росії Борис Єльцин, ось це зумовило долю Союзу. Але крапку все ж таки поставив Кравчук, коли, власне, за його ініціативою, як тепер уже відомо, потім в грудні в Біловезькій Пущі було прийнято відомі ухвали. Тому ситуація перебувала в руках не так Горбачова. У першу чергу, себе дискредитувало оточення Горбачова і та частина союзного керівництва, яка складала ДКНС, але говорити про долю союзної держави було ще зарано. Тому в той момент я ще не вважав, що з Радянським Союзом все скінчено. Шанси ще були.

А що це кінець, я зрозумів, коли спостерігав абсолютно потворні, огидливі сцени помсти Бориса Єльцина Михайлові Горбачову. Це відбувалося тоді, коли Горбачов приїхав на зустріч із народними депутатами, де Борис Миколайович у властивій йому манері ходив довкола Михайла Сергійовича і розмахував якоюсь постановою про заборону Компартії. Загалом, Єльцин знущався, як тільки міг у цій ситуації, під радісний сміх і оплески всієї зали. Ось у той момент мені стало зрозуміло, що ці люди абсолютно несамовиті і від них потрібно триматися якнайдалі. І друге, звичайно, це тоді, коли 1 грудня Україна проголосувала не за вихід із Союзу, тоді вже всім було зрозуміло, що Радянського Союзу немає, а проголосувала за те, щоб усе ж таки існувати окремою державою від Росії, яка поводила себе так само, як я описав. Мабуть, дві крапки, прихід Горбачова на зустріч з народними депутатами.

«У ЦІЙ НЕЛЕГКІЙ СИТУАЦІЇ МИ ЗМОГЛИ ВИСТОЯТИ, ЩОБ ЗАЛИШИТИСЯ НА ЗАСАДАХ НЕЗАЛЕЖНОСТІ»

Леонід КРАВЧУК, перший Президент України:

— Коли Горбачов склав свої повноваження, мені одразу стало зрозуміло, що Радянського Союзу вже не буде. Адже коли Михайло Сергійович ще залишався президентом, шанси повернення до старих систем існували. З одного боку, існували люди, які виступали за те, щоб іти новою дорогою, але з другого — весь військово-промисловий комплекс, збройні сили, генералітет завжди були готові повернутися назад. Що, власне, і відбувалося: як тільки на дорозі виникали проблеми — одразу піднімали голови ті сили, які ще були силами, але свою основу, базу вже втратили. Тому ситуація могла змінитися дуже швидко. В Україні, приміром, вона тоді змінювалася кожен день. 3 24 серпня по 1 грудня, тобто всього-на-всього за 3 місяці, Україна пройшла шлях, який іноді проходять роками, а то й десятиліттями. Це і вибори Президента, Верховної Ради, референдум і проголошення Акту про державну незалежність України.

Однак питання полягає і в тому, що в той динамічний і важкопрогнозований час, коли, умовно кажучи, не було справжньої революції, стрілянини, тобто проблем, пов’язаних із відстороненням не просто від влади. Бо можна від влади відсторонити, але залишити на волі. А можна від відсторонити влади і посадити в матроську тишину — це зовсім різні речі. Коли людина відсторонена від влади, але вона знаходиться на волі, їй дають можливість організовуватись, гуртуватись, збирати своїх однодумців і таким чином це становить уже реальну небезпеку. Так от, така реальна небезпека була скрізь: і серед війська, і серед Служби безпеки, внутрішніх справ — а це були мільйони-мільйони людей (тільки комуністів в Радянському Союзі було більше 18 мільйонів). Тобто країна знаходилася на такому собі вулкані, коли будь-які переваги на терезах то в один, то в інший бік могли створити зовсім іншу, абсолютну непередбачувану ситуацію.

Утім нам все ж вдалося вистояти, подолати всі перешкоди, щоб залишитися на засадах незалежності. Знаєте, якби я 19 серпня 1991 року, коли до мене в кабінет прийшли генерал Варенников і його команда помічників, засумнівався б бодай на секунду, то все б склалося зовсім по-іншому. Адже мені тоді генерал Варенников задав всього одне питання. Мовляв, ми приїхали до вас за дорученням ГКЧП з однією метою — ввести в Україні надзвичайний стан. Я на нього подивився і сказав: «Хто має вводити цей надзвичайний стан?». Він каже: «Ви». І дивиться на мене. А я йому відповідаю: «Я надзвичайного стану вводити не буду». «Почему?», — запитав Варенников. Тому що у вас немає підстав і я не бачу в цьому потреби. От моя відповідь.

А ви уявіть собі, якби я погодився і підписав документ про введення надзвичайного стану в Україні, то Конституція б перестала діяти, закони б обмежилися, силові структури стали б у декілька разів сильнішими, а Україною б почала управляти не обрана українцями влада, а ГКЧП. От вам і відповідь. Одне речення, яке я сказав. Проте Варенников тоді не міг ніяк зрозуміти моєї відповіді і довелося ще раз повторити сказане. Генерал трохи знітився і запропонував ввести надзвичайний стан у Львові. Я знову не погодився. Крапка. Тоді він сказав, що ГКЧП може ввести НС і без моєї допомоги. На що я відказав, що тоді Верховна Рада збереться і може відмінити все без згоди ГКЧП.

Тобто розмова йшла абсолютно конкретна. Я ніколи цього не демонстрував, бо вважаю, що кожна людина має робити все від неї залежне, захищаючи інтереси народу України. Я тоді саме так розумів ситуацію і захищав, і тому надзвичайного стану в Україні так і не було введено. Так само сьогодні. Треба дивитися, кому ми служимо. Якщо народові — так давайте служити народові.

«ВІДСУТНІСТЬ РЕАКЦІЇ ДАВАЛА ЗРОЗУМІТИ: КОМУНІСТИЧНА ВЛАДА НА МІСЦЯХ ТАКОЖ НЕ ОЧІКУВАЛА ТАКОГО ПОВОРОТУ»

Ігор ГУЛИК, політичний експерт, Львів:

— Те, що ГКЧП стало точкою неповернення у попередній стан існування суспільства і держави, я зрозумів відразу — після перших же повідомлень з Москви. Поясню чому. Справа у тім, що мені довелося побувати у Прибалтиці, коли влада намагалася силовими методами задушити прагнення латишів і литовців до незалежності. Я бачив оточення телецентру у Вільнюсі, я жив із півтора тижні в оточеному сеймі у Вільнюсі... Я бачив, що, незважаючи на оцю всю гру м’язів, імперія не може дати собі раду з таким маленьким, здавалося б, народом. Я бачив обличчя цих людей — у них читалася рішучість стояти до кінця і впевненість у перемозі. Отже, коли повідомили про путч і коли я побачив реакцію на це силовиків, зокрема — в Україні, тобто реакції як такої не було (сиділи десь по штабах, міліцейських управліннях), то вже оця відсутність реакції давала зрозуміти: комуністична влада на місцях також не очікувала такого повороту. Я пригадую перший у Львові мітинг, що відбувся біля пам’ятника Франкові... Силовиків майже не було. Хіба кілька десятків солдатів внутрішніх військ... Але був велетенський натовп народу на площі перед університетом, і вже тоді стало зрозуміло, що це — точка неповернення. Що ця імперія фактично приречена!

«СЕРПЕНЬ 1991 РОКУ: ТЕКТОНІЧНЕ ЗРУШЕННЯ...»

Євген ЯСІН, колишній міністр економіки, науковий керівник ВШЕ:

— ...Здогадуюсь, що в російських громадян ці події викликають різні емоції. Багато хто не проти замовкнути, забути про них. Керівництво країни, принаймні, не бажає викликати конфлікти. Але все ж таки ці події в історії нашої країни зіграли первинну роль. Як жовтнева революція 1917 року.

Тоді дійсно була революція, яка обіцяла перехід Росії, першої в світі, до нового суспільного устрою, ефективного та справедливого. У серпні 1991 року ми знову здійснили революцію, яка покінчила з наслідками тієї революції, повернула на магістральний шлях розвитку людської цивілізації. Бо наслідки першої виявилися для нас пов’язані з колосальними жертвами, благі наміри не сповнилися, а напередодні подій країна ввійшла до стану важкої кризи.

Серпневі події 1991 року можна трактувати й інакше, наприклад, як зіткнення ворогуючих білявладних угруповань, одне витіснило інше, хтось після цього розбагатів, хтось розорився, а більшість народу через ці дріб’язкові інтереси змушена була витримати важкі випробування. Багато тих, хто вірив ще в сьогодення і майбутнє накреслень «Великого Жовтня», зазнали розчарування, можливо втратили віру в перспективи своєї країни, все ж таки тоді — другої наддержави.

Я хочу висловити свою думку про справжній зміст Серпня-91.

Маркс помилився свого часу. Він передбачив перехід людства до нового ладу, соціалізму, який покінчить з капіталізмом, який породжував несправедливість визиску людини людиною, а заразом і з ринковою економікою, яка плодила капіталізм щодня і щогодини. Але соціалізм, якщо іменувати так політико-економічний режим, який існував у Росії до серпня 1991 року, за 70 років показав свою неспроможність, тоді як капіталізм і ринкова економіка в усьому світі, особливо в розвинутих країнах, демонстрували свою життєздатність і ефективність, перевага з економічного і соціального погляду над конкуруючою системою.

...Можна було б підбити підсумки, дійшовши висновку, що реформи, які слідували за серпнем-91, виявилися невдалими і зараз ми знову не знаємо, що робити з економікою, чи будуть бажані багатьма політичні реформи. До того ж розпався СРСР, Росія стиснулася в розмірах території, у населенні та економіці. То хіба це не поразка?

Ні, в жодному разі — ні!

У житті великих країн бувають ситуації, коли несприятливі з погляду їх поточних інтересів чи престижу події стають неминучими. І тоді мудрість говорить, що з якимись підсумками, здавалося б, негативними, краще погодитися, аніж проявляти впертість і викликати все гірші наслідки. Це якраз можна сказати про розпад СРСР. Час імперій дійшов до кінця. Важливо зберегти життя не імперій, а людей, і майбутнє добрих стосунків між ними. Це й було зроблене. Поразка імперії і імперіалістів? Так! Але не поразка Росії, яка засвоїла думку про потребу переходу до національної держави та створила її. Ще багато турбот, так. Але це — творчі турботи!

Економіка, перехід до ринку — це найважливіша перемога. Мені часто докоряють: що Ви всі галасуєте про те, що у нас тепер є ринкова економіка? Люди різних поглядів висловлюються по-різному. Одні: якщо й є, то не така як належить, неефективна, неконкурентоспроможна. Інші: та радянська економіка була кращою. Тоді будували великі заводи, люди мали роботу, держава піклувалася про соціальні потреби.

У дні 22-х роковин серпневих подій хочу ще раз сказати: у нас тепер є ринкова економіка замість планового господарства. Вона працює. Наші громадяни більше не страждають від дефіциту, не стоять у чергах. У них інші турботи? Так, як у громадян інших ринкових країн. Доволі професійні оцінки показують, що за поточним споживанням до 2008 року ми мали зростання проти 1990 року на 45% щодо добробуту, з врахуванням житла, охорони здоров’я, освіти, де частка платних послуг стала вищою — зростання на 32%. І це після важкої трансформаційної кризи 1990—1992 років.

Не будуємо великих заводів? Ну, доба індустріалізації минула. Я гадаю, що економічна політика потребує серйозного і неупередженого обговорення. Але ж сьогодні за неї відповідають інші люди, які спираються на зроблене людьми 90-х років. Було б дивно все валити на реформаторів, а вибір і реалізацію подальших ухвал не вважати своїм обов’язком.

Політична система, демократія. Та, під знаменням якої громадяни в серпні-91 стояли під стінами Білого дому. Так, у цій сфері досягнення невеликі. А є й гальмування, рух назад. Якраз відповідна річ, відзначаючи знаменні минулі події, обговорювати й рухати проблеми, які чекають на ухвали.

Серпень-91 — це моє свято! І не лише моє. Я бачив на Болотній молодих хлопців, які сьогодні повторили б справи захисників Білого дому 1991 року! (www.echo.msk.ru, друкується зі скороченнями).

Підготували Тетяна КОЗИРЄВА, Львів, Юлия ЛУЧИК, «День»