Про те, про що, крім нас, ніхто...

У вересні 1996 року відбулася, на мій погляд, непересічна подія. Вийшло перше число газети, яка стала потім  особливою сторінкою не тільки медійної, але й в цілому новітньої історії України.

Чому сталося так? Тому що газета творилася для людей, які мали сміливість думати (і продовжували свій пошуки та  думання   уже майже 30 років). Якщо взяти історію незалежності України, починаючи з 1991 року, то лише  перші п’ять років у цій історії не було «Дня».

Починаючи з перших місяців й днів від свого виникнення  «День» працював одночасно у трьох ракурсах. Газета висвітлювала новітню історію, подавала у новому ключі давню історію України. Це було доволі сміливо, адже  в попередні радянські роки цю тему можна було справедливо назвати  «Історія під грифом «таємно», оскільки українці були відсічені від своєї історії. Пригадую, що в радянській школі вивчалася тоненька книжечка «Історія УРСР» - і це вважалося цілком достатнім.

І третій ракурс – ми активно аналізували процеси, що відбувалися в Україні, для того, щоб спробувати передбачити майбутнє держави і суспільства.

Спочатку була тільки україномовна версія газети, потім з’явилася версія російськомовна, що спричинило певне здивування, навіть осуд серед частини наших читачів. Зокрема, обурення відчувалося в колах «професійних патріотів». А я думаю, що краще натомість було замислитись: для чого  газета це робила? Ми це робили, бо прагнули допомогти читачам «думати українською» (не обов’язково у буквально-мовному, а у ціннісному сенсі слова)  і потім розповсюдити ці результати навіть і за межі україномовної читацької аудиторії. Не  випадково після російської вже через рік почала формуватися англомовна версія «Дня». Ми в той час трохи «нахабно» заявляли:  вся Україна вчить англійську! І не забарився дуже гарний результат, адже саме завдяки англомовній версії до нас  прийшла така видатна людина, як незабутній Джеймс Мейс. Коли мене запитували: як ви таке світило змогли залучити до професійної роботи, я відповідала просто: річ у тім, що в Україні він був безробітним. Це вражаюча правда. А ми в «Дні», на щастя, могли запропонувати Джеймсу висококласну роботу. І тоді, завдяки особисто  Джеймсу, тексти «Дня» зазвучали на весь світ. І , зокрема, правда про Голодомор.

Пізніше Віктор Ющенко зробив це частиною державної політики, за що йому варто подякувати. Але це не означає, що можна забути про те, хто був першим на цьому шляху. Ця правда пішла світом. Якби «День» мав більше союзників в Україні, то не відбувся би другий геноцид українців у перебігу  російсько-української війни, особливо після повномасштабного  вторгнення 24 лютого 2022 року. Я в цьому впевнена. І глибоко переконана в тому, що українці ніколи не повинні були цього допустити. Цього б не відбулося, якби всі наші медіа спільними  зусиллями системно доносили б до суспільства правду про Голодомор.

Я розповідаю про дуже вагомі деталі біографії «Дня». І вагомі здобутки. А винятково важливим, може, навіть, вирішальним поворотним моментом в історії «Дня» стала наша  позиція в президентській кампанії 1999 року. Цю подію я називала «Рубіконом», і соратники мене підтримали в цьому. Бо, власне, після цього Україна почала свій шлях до війни. Тоді мало хто це  розумів.

У 2004 та 2014 роках відбулися переломні події, великі збурення. А ми саме в той час ставили питання: «Чому наші революції ходять задом наперед?». І знову таки, ще вимагало осмислення і нетрадиційного погляду. Якраз цього ми і прагнули. Політики  зацікавлені лише у найближчих виборах, в електоральних результатах, а державники страждають, коли бачать це все… Одним з таких визначних державників – у країні, де дуже й дуже багато хто  і близько не уявляв, як будувати державу, був Євген Марчук.

На щастя, наш народ має неймовірну пасіонарну силу, і він показав її, коли Путін напав. Але все одно – цього мало. 

Якщо ж дуже коротко підсумувати 28 років історії «Дня», то, думаю, у нас є право сказати: ми писали про те, про що ніхто, крім нас, не  міг , не хотів або не наважувався писати.

Лариса Івшина