Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Від Гайдара до Навального

Кінематографіст Валерій БАЛАЯН: «Політичний тренд у Росії такий, що людина, яка виголошує якісь націоналістичні речі, має успіх»
27 вересня, 2013 - 09:59
ВАЛЕРІЙ БАЛАЯН: «ГАЙДАР І ЧУБАЙС БУЛИ ТИМИ РЕФОРМАТОРАМИ, ЯКІ ЩИРО ХОТІЛИ БАЧИТИ ІНШУ РОСІЮ. АЛЕ ВРЕШТІ-РЕШТ — САМЕ ВОНИ СВОЇМИ РУКАМИ ПРИВЕЛИ ДО ВЛАДИ ПУТІНА. ЦЕ ВЕЛИЧЕЗНА ЛЮДСЬКА ДРАМА» / ФОТО ITAR-TASS
ВАЛЕРІЙ БАЛАЯН / ФОТО ЯРОСЛАВА МІЗЕРНОГО

Світова громадськість злякалася оцінки, яку днями з трибуни Генасамблєї ООН президент Грузії Михаїл Саакашвілі дав зовнішній політиці Росії. Справедливі й чесні слова не заведені в мові дипломатії. У світі realpolitik така недипломатична відвертість багатьох шокувала, і цей геополітичний шок, на жаль, не дав можливості світовій громадськості до кінця усвідомити сказане грузинським президентом. До речі, мало хто з експертів у Росії й світі насмілюється говорити про реальну картину на пострадянському просторі. Такі люди одразу оголошуються маргіналами. Як зізнається Валерій Балаян, режисер і автор інтелектуального документального кіно, відомий читачам «Дня» дуже гострими оцінками путінського режиму, йому в Росії практично не залишилося місця. Ми зустрілися з Валерієм Вазгеновичем на Кіностудії ім. Довженка, де він працював над фільмом на замовлення Держкіно України.

— Розкажіть про проект, над яким працюєте. Про що фільм?

— Зараз ми в середині знімального періоду. Фільм про вже майже забуту історію евакуації кіностудії Довженка до Ашгабата. Там опинилося багато корифеїв українського кіно — Довженко, Донськой, Савченко. Марк Донськой там знімав «Райдугу» за сценарієм Ванди Василевської. Ми «підняли» всю цю людську історію, й у нас з’явилися цікаві відкриття. Виявляється, виконавці дитячих ролей у «Райдузі» живі. Один з них — це академік Академії наук України Олександр Летічевський, який у фільмі грав семирічного хлопчика. А ще Ема Мала (Перельштейн), вона працює в Москві, в Музеї кіно. Якраз зараз ми займаємося організацією їхньої зустрічі. Вони не бачили один одного відтоді — вдумайтеся! — сімдесят років! Вони все чудово пам’ятають — і Донського, і зйомки. Знімали Ларису Кадочникову — вона ж дочка Ніни Алісової, кінозірки тих років, яка грала у «Райдузі». Приїхав з Німеччини син Марка Донського. Виходить дуже цікаво. У цій історії зустрілися дві цивілізації — європейська й середньоазіатська, змогли порозумітися, допомогли одна одній.

Я вдячний Держкіно України, що довірили мені цю стрічку.

— Останнє наше з вами інтерв’ю вийшло під заголовком «Попередження». Ви говорили про те, що в повітрі Москви пахне громадянською війною. Буквально через місяць після цих слів сталися події на Манежній площі. Чим сьогодні пахне в Москві?

— Про те, що в Росії відчувається напруження й загроза, що висить в повітрі, говорять майже всі об’єктивні й неупереджені спостерігачі. Є відчуття неминучої кризи. А «криза» в перекладі з грецької — це суд. Усі чудово розуміють, що держава як апарат зараз зосереджена лише на забезпеченні вертикалі влади, на підтримці клану Путіна та його найближчих сподвижників, яких називають «кооператив «Озеро». У Росії — торжествуюча несправедливість кривосуддя. Це стосується й Болотної справи, й дівчат з Pussy Riot, і дуже дивного вироку Навальному.

— 2011 року в інтерв’ю «Телекритиці» ви говорили про «дивну комбінацію»: нацисти й ліберали виявилися по один бік барикад у боротьбі проти Путіна. Навальний — це продукт такої комбінації?

— Це, по суті, виклик часу, певна потреба в людині, яка зможе акумулювати всю протестну енергію, що є в країні, і всю втому від путінського режиму, який дійсно маразмує. Навального дуже багато хто знав давно. І, відверто кажучи, багато хто скептично до нього ставиться. Навіть не тому, що він дозволяв собі націоналістичні висловлювання або ходив на російські марші, що дійсно було. А швидше тому, що він не якийсь великий інтелектуал і явно не майбутній Рузвельт або Черчиль. Хтось назвав таких людей політичними тваринами. Він точно відчуває настрій натовпу, він говорить те, що хочуть чути, він подобається жінкам, він — «справжній арієць». Його помірна ксенофобія...

— Поки що помірна.

— Так, поки що помірна ксенофобія викликає до нього симпатії націоналістів різних мастей. У той же час ліберали правого спрямування говорять, що це той лом, яким можна пробити пролом у кремлівському мурі. На Навального обернулася частина бізнесу, не хочу називати імен, але з ним пов’язують кілька значних фігур у банківському секторі, бізнес-світі. Більше того, він, не маючи партії, створив рух, де кожна людина перераховує йому тисячу рублів, і зібрав таким чином сто мільйонів рублів лише на вибори мера в Москві. Тобто в нього й необмежений фінансовий ресурс. У нього красуня-дружина, в якої всі дані бути першою леді, й багато хто говорить, що вона має на чоловіка неабиякий вплив і теж робить йому кар’єру.

Хтось добре сказав: є криза влади, коли все, що вона робить, усе робить лише гірше й на шкоду собі. Дали Навальному термін — зробили героєм, випустили — ще більшої шкоди завдали собі. Ці нелогічні й непослідовні кроки влади свідчать про те, що там угорі між собою борються різні угрупування, і вони не розуміють, що з ним робити. 9 жовтня, до речі, — дуже важлива дата, коли Кіровський апеляційний суд вирішуватиме, що ж робити з цим вироком Навальному: закрити його на п’ять років чи якось переглянути цю справу. З цього стане зрозуміло, яка з сил у Кремлі переможе. Мені чомусь здається, що вони його не садитимуть.

— Інтернетом гуляє багато думок про те, що Навальний насправді — фігура Кремля.

— Ні, це все дешева конспірологія. Ми ж знаємо його шлях. Він став помітним на початку 2000-х. Усі, хто пам’ятає Навального того часу, зауважили, що він дуже хотів прорватися. І він прорвався. До того ж він не приховує президентських амбіцій. Мабуть, найцікавіше, що сталося в російській політиці за останні два роки, — це поява фігури Навального. Подивимося, що з цього вийде. Мене особисто бантежить дуже багато речей. Він — політик внутрішньоросійського масштабу. Те, що він неприховано погано становиться до інородців, мене як інородця, звісно, не влаштовує. Так, 80% Росії — це росіяни, але серед тих, хто залишився 20% — Північний Кавказ (дуже пасіонарні люди), Татарстан, Калмикія, Бурятія... Сьогодні політичний тренд у Росії такий, що людина, яка навіть у помірному контексті виголошуватиме якісь націоналістичні речі, матиме успіх. Це свідчить лише про хворобу країни. Хоча ми спостерігаємо прихід до влади радикальних правих сил і в європейських країнах. Зіткнення цивілізацій, про яке писав Хангтінгтон, відбувається на наших очах. Схід і Південь завойовують Північ і Захід. Ми бачимо, як просто «луснув» весь цей мультикультуралізм, і орди людей з перенаселених країн стали гігантською проблемою для Європи. Як бути? У кого вчитися й брати приклад? Як цивілізувати цих людей і навчити правил гри, заведених в іншому просторі?

У Росії зараз усією чорною роботою займаються мігранти. Жодного корінного жителя серед водіїв тролейбусів і маршруток, на будівництвах Москви. А це свідома політика: залучити емігрантів, потім відвести їх «у тінь». Це вигідно величезній кількості людей з владних структур, але населенню навіюють протилежну точку зору, що ці люди «понаїхали». Але ця безправна рабська праця вигідна всім.

— На принципах такого неокріпацького права виросло ціле покоління росіян, яке й голосує за Навального. Що це за покоління й чи варто його побоюватися?

— Це питання ще не стоїть на порядку денному. Подобається нам це чи ні, але націоналістичні тенденції — це видих цієї країни на даний момент. Для України в будь-якому разі буде краще, якщо режим Путіна буде повалено. Адже Україна пов’язана певними загрозами, як, наприклад, у Криму. А в Кремлі сидять люди абсолютно неадекватні. Усе ці Сєчини, Наришкіни, Володіни, що довкола Путіна, — це вузьколобі політики з радянськими мізками. Вони вже довели країну до того, що сьогодні в Росії немає союзників. Лише Північна Корея й Венесуела. Останній союзник — це Асад, який хімічною зброєю знищує сотні дітей. Тому відхід у будь-який бік від цього режиму буде для України подихом полегшення. Але поки Путін при владі, сусідам спокою не буде. Ці люди сплять і бачать імперські сни. У цьому трагедія Росії — великої країни розумних людей, з якої всі зараз тікають. Особливо це стало відчутно після процесу Болотної площі — до мільйона осіб на рік виїжджає з Росії. І це виїжджає покоління Навального, про яке ви говорите. Воно керує бізнесом з-за кордону, воно знаходить себе в цивілізованому світі.

Я ось зараз подумав і про себе. Адже я теж фактично виїхав. У мене немає роботи в Росії, я в стоп-листах усіх телеканалів. Єдине, що мене ще пов’язує з Росією — це викладання у Вищій школі журналістики, що при Вищій школі економіки. До речі, Вища школа економіки стала місцем, куди останнім часом прибиваються всі опальні вчені, економісти.

Хочу сказати, що багато тих, хто живе в Україні, сварять уряд. Я, звісно, теж від нього не в захваті. Але з другого боку, я бачу, що, наприклад, фінансування культури зросло. З’явилися кінопроекти, є на них фінансування, розвивається система пітчингу. Ще два-три роки тому це важко було уявити. Люди на кіностудії Довженка трохи підняли голову. Дають знімати Гресю, Томашпольському, Загданському, Буковському, іншим цікавим режисерам. Багато речей розуміється в контексті. Так от у контексті Росії в Україні все не так вже й погано.

— Готуючись до інтерв’ю, хотіла подивитися ваш фільм «Єгор Гайдар. Загибель імперії». Але, на відміну від інших ваших стрічок, знайти цю в інтернеті виявилося проблемою. На більшості сайтів її вилучив Фонд Єгора Гайдара.

— Але я все одно його виклав. Позаминулого року Фонд Єгора Гайдара запросив мене зробити фільм про Гайдара, і я дійсно його зробив, причому за книжкою самого Гайдара «Загибель імперії». Усі герої й місця зйомок у нас були погоджені. А коли фільм був уже готовий, представники Фонду повелися досить дивно: вони не висловили нам жодних зауважень, побажань, але сказали, що цей фільм їх аж ніяк не влаштовує, гроші вони нам платять, а фільм списують. Я все-таки пішов на те, щоб викласти його на YouTube. Але це моя чорнова режисерська версія, фільм так і не було повністю закінчено.

— Деякою мірою я їх розумію. У фільмі Гайдар вийшов дуже суперечливим персонажем.

— Він таким і був! У результаті ця людина опинилася біля розбитого корита. І в цьому її величезна драма. Він і Чубайс були тими реформаторами, які щиро хотіли бачити іншу Росію. Але в результаті саме вони своїми руками привели до влади Путіна. І вони ж наслідки цього побачили! Якщо розібратися, це величезна людська драма й навіть катастрофа, тим паче для Гайдара, який був безсрібником і ідеалістом. За великим рахунком, усе, чим ми в Росії зараз користуємося, — ринкова економіка, достаток товарів, розвиток бізнесу, власність — все це зробив Гайдар. Вісім місяців він був при владі, за цей час він провів реформи, став їхньою жертвою, фактично на вівтар реформ була принесена його кар’єра (а іншої ціни й не могло бути) — і розумієте, як йому було бачити все, що сталося потім. Але у фільмі ми про це майже не говоримо.

Ми просто даємо можливість розумним людям поговорити про Гайдара та його книжку. Тому, як мені здається, мотиви заборони цього фільму — суто охоронні й боязкі.

— Зате за підтримки Фонду Гайдара вийшла російською мовою книжка Френсіса Спаффорда «Країна достатку» — про Радянський Союз періоду Хрущова та його шанси. Можливо, фільм дисонує з імперською свідомістю цих людей? У стрічці, до речі, про це теж йдеться.

— Справжньою імперською людиною був Гайдар. Наприклад, 1992 року була загроза ліквідації російської військової бази «Лурдес» на Кубі. І Гайдар у найважчі роки для російської економіки знайшов кілька десятків мільйонів доларів, щоб продовжити життя цієї бази. Лише дурні можуть думати, що Гайдар — ліберал і чиказький хлопчик. Він по-справжньому хотів зберегти вплив Росії в світі. Він був патріотом без лапок, на відміну від нинішніх патріотів банків, де зберігаються їхні рахунки. А люди, які сидять у цьому фонді, хочуть лише одного — залишитися у своїх затишних, добре оплачуваних кріслах.

У фільмі — Юрій Афанасьєв, один з останніх розумних людей Росії, якому вже вісім років не дають публічного слова. Як мені натякали, одна з причин, що фільм не схвалено, — надто багато Афанасьєва. А я вважаю, що мало там Афанасьєва. Він там викладає поняття російської матриці, яке знає зсередини. Адже лише з таких глибоких історичних позицій можна зрозуміти, що відбувається.

— Насправді фільм про Гайдара початку 1990-х дуже актуальний сьогодні для України. Напередодні саміту у Вільнюсі ми бачимо багато речей, про які там йдеться: це й підживлення західної економіки нафтою, й безконечна російська полеміка імперіалізму та лібералізму, й імперська свідомість у дії. Нещодавно було опубліковане соціологічне опитування, згідно з яким майже третина росіян вважає Україну своєю територією.

— Це, звісно, просто образливо. Але мені здається, європейська інтеграція України — це питання вирішене. Консенсусу еліт досягнуто. Які мотиви — це інше питання. Звісно, Кремлю це досить важко пережити. Узагалі, будь-яка альтернатива «совку» в Москві дуже болісно сприймається. Вони хочуть, щоб усі довкола дотримувалися їхньої кадебешної моделі. Грузинський варіант з Україною у них, звісно, не пройде. Усе-таки Україна — величезна європейська країна. Тут швидше повторюватиметься прибалтійський сценарій — економічні погрози, закривання ринків для збуту. Але коли прибалтійські країни продемонстрували твердість і те, що вони готові йти на економічні втрати заради суверенітету й незалежності, — вони відстали. Тому українцям потрібна витримка й розуміння того, що доведеться поступитися якимись тимчасовими економічними вигодами. А ринок відновиться, економічні інтереси з обох боків візьмуть гору. Звісно, вони використовуватимуть дуже різні методи — й оброблятимуть населення за допомогою телебачення, й використовуватимуть громадські афільовані організації як агентів впливу. Якщо у Вільнюсі документи будуть підписані, то я прогнозую, що листопад-грудень будуть важкими.

Але треба пояснювати це народові. Між іншим, Гайдар в останні роки свого життя найбільше шкодував, що вони мало пояснювали те, що робили. Їм здавалося, що вони змінять економіку, а свідомість сама зміниться. Ні, сама не зміниться. Треба вести діалог з населенням, показувати, як ці ж процеси відбувалися в інших країнах.

Україна не має іншого шляху, крім Європи. Мамардашвілі, якого я дуже люблю, казав: «Найжахливіше — прокинутися в чужому сні». Треба навчитися бачити свої сни.

І пробуджуватися від своїх снів. Зараз Україна повертається на свій історичний шлях. Свій, неповторний і унікальний. І, певна річ, — європейський.

Ольга РЕШЕТИЛОВА, «День»
Газета: 
Рубрика: