«..Це ми руські, а вони московити»

Те, як будувалася кланово-олігархічна система, скільки насправді років українській незалежності, в чому користь та шкода від Майдану та як журналістам зруйнувати викривлену реальність. Про все це йшлося в розмові з веб-редактором «Дня», лауреатом Премії імені Джеймса Мейса Валентином Торбою. Відійшовши від звичайного формату, Валентин розпочав спілкування з показу власного зафільмованого екскурсу в історичні події незалежної України. «Луганськ. Окупація» – перша частина фільму причини війни на сході нашої держави. Учням ЛШЖ пощастило не лише переглянути реальні події реальної війни, а й почути коментарі від автора, оператора та водночас свідка. Без цензури, але і зайвих емоційних фарб.

«ВАМ ВІРЯТЬ, ЯКЩО ВИ ЩИРІ»

«Фільм важкий, непростий, орієнтований на аналітику, на певну мозаїку з власних спостережень, власних  переживань, а також власного аналізу», - коментує Валентин Торба. І додав: «Журналістика – це завжди рефлексія, це завжди вчинок і відповідальність перед читачем або глядачем. Адже вам вірять, якщо ви щирі».

Це лише перша серія фільму. На черзі – ще три. Проукраїнська фільмотека Валентина Торби бере свій початок ще з часів правління Кучми. Тоді нинішній веб-редактор «Дня» ще був школярем та студентом. Тим не менше він добре пам’ятає і розвішані по його рідному Луганську кучмівські агітаційні плакати із закликами до «двуязичія» та взагалі проросійську риторику тодішнього кандидата в президенти. Зрештою прийшовши до влади і фактично її узурпувавши Леонід Кучма зробив низку ключових кроків, які заморозили Україну в часі – відмовився від курсу на НАТО та ЄС, створив клановий олігархат, який цілком був пов'язаний із Москвою.

На думку Валентина Торби саме ці фактори, які були закладені ще з другої половини 1990-х років, стали тлом для поступової окупації України північним сусідом. Адже перед тим як ввести танки Росія намагалась окуувати нас і культурно, і ментально, і економічно, і політично. Будучи економістом за освітою та зрештою підприємцем Валентин Торба чітко бачив ці негативні процеси повзучої окупації в Луганську, де з 1998-го року до влади прийшли так звані «комсомольці», які гарантували Леоніду Кучмі голоси на виборах. В свою чергу вони отримували гарантії майже безконтрольної влади в регіоні. Зрештою, про все це розповів Валентин Торба, як на зустрічі з літньошколярами, так і в своєму фільмі, який є логічним продовженням трилогії «Новітньої історії для чайників», що була видана газетою «День» ще в 2015-му році.

«ДЕНЬ» СТАВ РУПОРОМ ЧЕРЕЗ ЯКИЙ МОЖНА БУЛО ПОЧУТИ ГОЛОС СПРАВЖНЬОГО ДОНБАСУ»

 «Викривлена реальність мене завжди діставала. Хотілося говорити про те, що думаєш і знаєш. Це пошук істини, а не намагання комусь сподобатися, зробити «красиво». Все життя я займався зовсім іншою діяльністю - працював у рекламній сфері, але при цьому писав. Те, що відбувалося навколо мене, не можна було ігнорувати. Я сам народився в Луганську і ніколи не збирався його полишати. Висвітлював очевидні речі, що торкалися періоду навіть не 2014-го року. Коли говорять, що війна почалася 2014-го, то я стверджую, що вона почалася набагато раніше. Шлях мій у журналістику був через війну», – зізнається Валентин.

За словами Валентина Торби, в журналістику він потрапив через «чорний хід», тобто через війну, в той час, як здебільшого в неї приходять через «парадний», тобто університети. Тоді на початку кривавого 2014-го року головний редактор «День» Лариса Івшина помітила його дописи в фейсбуці і запропонувала дописувати в газету. З того часу «День» в долі Валентина відіграв особливу роль. Настав етап осмислення і переосмислення цілого пласта подій, які відбувались на його очах як під час війни так і до того. На багато речей йому довелось подивитись під новим ракурсом, хоч головна канва розуміння причинно-наслідкових зв’язків давно інтуїтивно підказувала базис трагедії, як його рідного краю так і всієї України. В 2014-му році майже щодня дописувати з Луганська в «День» для Валентина стало певною мірою місією. Він жив надією на те, що можна догукатись до всієї України, до кожного її куточка, мобілізувати, донести біль і правду про те, що коїться на Донбасі. «Ми всі очікували спочатку припинення проросійського шабашу, а потім звільнення», - говорить Валентин. «День» зрештою став не лише рупором через який можна було почути голос справжнього Донбасу, але й історичною пам’яткою в папері та інтернеті.

За словами журналіста, був час, коли йому довелося припинити свою діяльність, внаслідок об’єктивних обставин – в серпні 2014-го року Луганськ був повністю знеструмлений і відрізаний від зовнішнього світу. Щастя, що нотувати не припиняв ніколи. Зрештою ці нотатки та інші спогади лягли основною для написання книги «Я – свідок. Записки з окупованого Луганська» з трилогії «Дня» під назвою «Новітня історія для чайників». «Прихід мій до журналістики став логічним етапом. Я не обирав цей шлях. Він мене обрав», – переконаний Валентин Торба.

«ВОЛОДИМИР МОСКВУ НЕ ХРЕСТИВ»

За словами журналіста, Росія завжди намагалася винищити нашу ідентичність, перетворити нас на другорядний народ. Журналіст пригадав слова радянського поета «Только советская нация будет и только советской расы люди…». В цих словах криється вся сутність московської імперії, яка змінювала назви, але по суті залишалась кривавою машиною винищення народів через геноцид та етноцид. Тому, на переконання Валентина, необхідно пам’ятати, що «Володимир Москву не хрестив, хоч Путін і намагається привласнити спадщину Русі Москві. Не забуваймо – це ми руські, а вони – московити».

Не минула українців доля такої розправи і в наш час. Двадцять років поспіль певні сили розхитували ситуацію в Україні, намагалися переписати історію на проросійський лад.

«Треба усвідомлювати, що всі кримінальні персонажі, які потім стали на чолі підприємств, просто так не могли б легалізуватися, якби їх хтось не вів. Не вів із Москви. Ось так вони й ставали олігархами, мільярдерами, спортивні костюмчики змінюючи на піджачки і депутатські мандати», – говорить Валентин.

Окрім зовнішнього ворога українці мають і внутрішнього. В Україні надто міцна кланово-олігархічна система, яка вкоренилась ще за часів правління Леоніда Кучми. Олігархам не вигідно, аби в країні був потужний середній клас, який може похитнути олігархічні монополії. Їм вигідно, щоб звичайного зубожілого громадянина можна було купити якомога дешевше на виборах. Олігархи створюють або купують собі політичні проекти, до яких відносяться, як партії так і окремі «розкручені» персоналії. Політика ж в Україні кілька десятелість будувалась за принципом «розділяй і володарюй». Псевдопатріоти навіювали на заході України міф про «вату» на Донбасі. В той же час проросійськи сили на сході України навіювали міф про «злих бандерівців». Таким чином олігархат, граючи на поверхневих уявленнях більшості українців, на їхній емоціях та почуттях, протягом тривалого часу забезпечував присутність при владі свого «обслуговуючого персоналу», який проштовхував відповідні рішення та закони.

«У НАС БУВ ШАНС ОБРАТИ ГІДНОГО ПРЕЗИДЕНТА В 1999-МУ РОЦІ»

Валентин Торба, як корінний луганчанин, підкреслив, що з самого початку на Донбасі домінували не стільки проросійські, скільки про радянські настрої. Цю специфіку мало хто розуміє. На початку 90-х в пролетарських регіонах мріяли здебільшого про повернення до нехай зубожілої, але гарантованої стабільності. І лише після того, як Леонід Кучма почав загравати з двомовністю та іншим типовим арсеналом проросійських сил, почалась культивація ідеї «відновлення імперії». Комуністи, які завжди домінували в тому регіоні, поступово почали відходити на другий план, перетворившись на політичний бізнес проект, що обслуговував владу при цьому наче перебуваючи в опозиції.

«У нас був шанс обрати гідного Президента в 1999-му році, - говорить Валентин Торба, - Президента, якого підтримували справжні моральні авторитети такі як нещодавно відійшовший у вічність Левко Лук’яненко та Слава Стецько. Це був Євген Марчук. І варто сказати, що навіть в моєму зросійщеному місті у нього була досить потужна підтримка. Та вже тоді я розумів – Марчуку не дадуть виграти вибори. Система фальсифікацій вже працювала повним ходом. Коротше кажучи, у нас був вибір, але виборів вже не було».

В 2004-му році українці поклали свої надії на Віктора Ющенка. Але Ющенко, який називав Кучму «батьком», не наважився піти проти системи. Для цього треба мати інший хребет, іншої якості внутрішній зміст. Тож єдине, за що хвалить екс-президента журналіст, так це за увагу до Голодомору-геноциду та вшанування пам’яті його жертв.

«СЛОВО, ФРАЗА, ТЕКСТ, ВІДЕО – ЦЕ ВЧИНОК»

«Сьогодні журналісти мають нести тяжкий хрест не лише просвітителів, а й тих людей, які повинні повністю висвітлювати події війни і мати чітку громадянську позицію», – переконаний Валентин, - «Ми маємо виховувати в собі імунітет до анархії, до потрясінь, до хитань, до провокацій і при цьому постійно думати про розбудову власних державницьких інституцій». Журналісти повинні бути як свідками подій, як наприклад у книзі Валентина Торби «Я – свідок. Записки з окупованого Луганська», так і тими, хто докладає усіх зусиль, аби українська нація не засинала, розвивалася та відновлювалася.

«Нашій історії не двадцять із чимось років і навіть не триста. Ми маємо більш ніж тисячолітню історію і заслуговуємо на правдиве її відтворення і достойне майбутнє з ясним усвідомленням ким ми є. Геть псевдоаналітику, фейкову інформацію та величезні томи поверхневих думок, які тиражуються, як начебто авторитетні та експертні. Журналіст має пам’ятати, що у нього є постійний привід до навчання, до пошуку нової інформації, до спілкування. Це має надихати. З іншого боку журналіст має усвідомлювати, що слово, фраза, текст, відео – це не просто механічний засіб передачі думок. Це – вчинок. Так, газета «День» заангажоване видання. Однак, заангажоване державницькими позиціями», – наголосив спікер.

ВРАЖЕННЯ

Вікторія ГОНЧАРЕНКО, Дніпровський юридичний ліцей:

– Зустріч почалася з фільму про історію України ще з початку 90-х років і до сьогодні, що дало напрямок питань від «літньошколярів» та розповідей Валентина Торби. Мене дуже вразив фільм, бо я побачила глибоку, історично відтворену проблему ще при владі Леоніда Кучми, рішення якого частково призвели до сьогоднішнього стану в країні. Були зображені деталі подій, що змінювали владу та становище кожного громадянина і Україну. На мою думку, кожен, хто подивиться цей фільм, не залишиться байдужим.

Яна ХРОМ’ЯК, Київський університет імені Бориса Грінченка:

– Якщо українець почне шукати відповідь на питання «у який момент все пішло не так?», однозначної відповіді не знайде. Адже у переломні 90-ті Україна пішла не тим стратегічним шляхом, хоча мала цілком імовірні шанси, наприклад, у 1994-му або ж 1999-х роках. Поки у владному колі вирішували, хто якою індустрією заправлятиме, у суспільстві зароджувались деструктивні процеси. Яким чином усі багатства України раптом опинилися в руках кількох людей? Можливо, з тієї причини, що «український дім» будували не з тих «цеглин»? У час химерних чвар та поділу країни на «сорти», у нас з-під носу поцупили історично виплеканий етнонім, а прорадянські залишки поступово переросли у бар’єр між сходом та заходом України. Зашкодити цьому можна, тільки сформувавши громадянську позицію та національну ідею.. Валентин Торба зазначив вкрай важливу річ «Треба писати, бо забувається; треба вести щоденник». Гадаю, національний щоденник – прекрасний метод розказати правдиву історію, продемонструвати, що націоналізм в Україні – це не бажання бути «над», а бажання бути «нарівні».

Евеліна КОТЛЯРОВА, Київської національний університет імені Тараса Шевченка:

– Журналіст завжди мусить мислити критично й піддавати сумніву та перевірці усе, що чує й бачить. У представника нашої професії не має бути кумирів для сліпого поклоніння. Однак, звісно, є ті, до кого дослухаєшся, і хочеш повторювати деякі риси, адже поважаєш цю людину за великі досягнення і факти біографії. Валентин Торба є одним з таких персоналій. Я познайомилася з ним, коли проходила практику у відділі політики газети «День». Однак у тісному робочому графіку не було часу на спілкування. Під час зустрічі з Валентином вдалося не просто поставити давно назрілі запитання, а й побачити досвідченого наставника як професіонала та особистість. Валентин ще з юного віку слідкував за політичними процесами не тільки рідної Луганщини, а й усієї України. Тож коли окупували Луганськ, він уже не тільки мав сформовану позицію, а й сили боротися та чинити інформаційний супротив. Мене вразив глибокий аналіз причин окупації, підкріплений вправно знятими кадрами. Я сама пережила захоплення Слов’янська, однак ці події породили у мене більше питань, ніж відповідей. Після перегляду фільму вималювалася картина того, що відбулося, та встановилися причинно-наслідкові зв’язки. Спілкування з такими людьми, як Валентин, спонукає мислити глобальніше та відчувати відповідальність за кожне сказане слово.

Літня школа журналістики відбувається за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні