Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч

4 роки президентства...

Чи є передумови для переобрання?
24 травня, 2018 - 19:22
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Петро Порошенко назвав три своїх ключових досягнення на посаді глави держави. Про це він сказав під час офіційного представлення нового голови Хмельницької ОДА Вадима Лозового. За словами Порошенка, головними досягненнями за останні чотири роки є посилення української армії, підписання Угоди про асоціацію з ЄС та безвізовий режим з понад 100 країнами.

Він додав, що нині Україна витрачає 6% ВВП на власну обороноздатність, в той час коли інші країни — лише по 1% ВВП. «Я тільки можу уявити, якби ці 100 млрд грн зараз спрямувати не на фінансування армії, а на розвиток України. Які б тоді були темпи зростання і покращення життя людей», — сказав глава держави.

Порошенко зауважив, що за останні чотири роки в країні запущено 144 реформи.

Чи досить цього для переобрання на другий термін? Соціологія каже — ні. За даними різних соціологічних служб Петро Порошенко заледве набирає 10—12% підтримки населення. Тоді як чотири роки тому він переміг у президентських перегонах з результатом в 54,7%.

В умовах російської агресії, коли вже був анексований Крим і практично палав Донбас, українці обирали Президента з надією отримати державного діяча. І Петро Порошенко мав шанс ним стати. Були правильні заяви. Правильні обіцянки. Блискуча інавгураційна промова. Але щось пішло не так... Виглядає так, що він  спокусився можливістю залишитися олігархом і не розірвав свою залежність і стосунки з «домінуючим кланом».

На що Петро Порошенко витратив свій рейтинг — і чи є шанс переобратися на другий термін — в коментарях експертів «Дня».

«IN PROCESS» , АЛЕ НЕ «DONE»

Катерина ГЛАЗКОВА, виконавчий директор Спілки українських підприємців:

— Для підприємців важливо, щоб було зручно вести бізнес. Сьогодні український бізнес-клімат ще не такий сприятливий. Багато законопроектів, які покликані покращити цю ситуацію лишаються або на папері, або «загубилися» дорогою до Верховної Ради. Одним із таких є законопроект про заміну податку на прибуток податком на виведений капітал. Сьогодні він є найяскравішим прикладом популізму. Переважна більшість (якщо не сказати всі) представників бізнесу і влади витупає за впровадження цього податку, однак уже протягом двох років нічого не відбувається.

Неодноразово Президент називав податок на виведений капітал серед пріоритетних ініціатив, на зустрічах із бізнесом офіційно заявляв про підтримку цього законопроекту. І Мінфін, і міжнародні донори, а головне — український бізнес, теж говорять про підтримку цієї законодавчої ініціативи. Однак законопроект досі не у Верховній Раді. В межах чинного законодавства, цей законопроект має бути ухвалено не пізніше 1 липня, тоді нова податкова система зможе запрацювати вже з 1 січня 2019 року.

Запровадження податку на виведений капітал — це одна з тих реформ, яку пропонує і готовий відстоювати реальний бізнес в Україні. Ця ініціатива однаково важлива як для малих та середніх підприємств, які хочуть збільшувати свої виробничі потужності, так і для великих корпорацій, які готові приносити інвестиції в Україну й посилити тут свої позиції.

У травні Спілка українських підприємців оприлюднила список топ-10 вимог до влади, до якого увійшли законодавчі ініціативи, що регулюють податкову політику, трудову діяльність, роботу органів державного контролю та регулювання. Саме вони зможуть дати помітний ефект для росту економіки країни і сприятимуть виходу підприємств із «тіні».

Мораторій на ринок землі — один із головних чинників стримування розвитку сільського господарства в країні. Земля має бути товаром. Усі передумови для створення ринку землі на законодавчому рівні є, потрібно виносити рішення.

Хвилює бізнес і питання перевірок. Запровадження необмеженого повноваження контролерам та здійснення «раптових» перевірок інспекторами праці містить корупційні ризики, та може мати зворотний ефект у вигляді повного відходу підприємців у «тінь».

Ефективнішим методом боротьби з неоформленням трудових відносин ми вважаємо оновлення та лібералізацію трудового законодавства і зниження податкового навантаження на фонд оплати праці: зниження ставок ЄСВ та ПДФО, щоб їх загальна ставка становила 20%. Зниження навантаження на фонд оплати праці є одним із ключових вимог бізнесу. В більшості підприємств це найбільша стаття витрат. Ми щороку підвищуємо мінімальну зарплатню, а розв’язати цю проблему можна просто знизивши податкове навантаження.

Зменшення податків та зборів із заробітної плати разом із запровадженням податку на виведений капітал покликані створити системний ефект для виведення бізнесу та трудових відносин із тіні, цивілізованого підприємництва, створення потенціалу до підвищення рівня оплати праці, соціальної захищеності працівників.

Серед останніх важливих для бізнесу реформ: валютна лібералізація, зміни в корпоративному праві. Все ж загальна тенденція свідчить про те, що в Україні більше реформ залишається in process, ніж done (з англійської — «в процесі, а не зроблено»).

«ПРЕЗИДЕНТСТВО ПОРОШЕНКА НЕ СТАЛО ЧИМОСЬ ГІРШИМ, НІЖ ПРЕЗИДЕНТСТВО ЙОГО ПОПЕРЕДНИКІВ»

Вікторія ПОДГОРНА, політолог:

— Петро Порошенко став Президентом України в найскладніший час — коли реально не було інших кандидатів в президенти з достатнім політичним та управлінським досвідом і здатністю взяти на себе відповідальність за країну. Саме тому Порошенко не просто став Президентом, він став ним в першому турі.

Однак не варто забувати, що довіра — консенсус суспільства до Порошенка базувалася на обіцянках досягнення миру, повернення Донбасу, проведення реформ і забезпечення справедливості.

Чи вдалося нинішньому Президенту виконати взяти на себе забов’язання? Відповідь дає опитування громадян. І ця відповідь — НІ. Хоча П.Порошенку вдалося запобігти «гарячої фази» війни, однак військові дії продовжуються до сьогодні, Мінські угоди не гарантують не тільки миру і повернення Донбасу, але заморожують конфлікт в невизначеному статусі «не мира не війни» на тривалий час.

Чи проведені успішні реформи?

На жаль, спроби реформ 2014—2015 років закінчилися гальмуванням. Більш того, ми все більше можемо спостерігати антиреформістську політику Президента, яка базується на його прагненні зберегти існуючу пострадянську модель української політики і держави, незаважаючи на вимоги суспільства.

Сьогодні не лише фахівці, але й більшість звичайних українців так чи інакше розуміють: українська держава вимагає системних змін — оскільки вона демонструє вкрай низький рівень спроможності у виконанні ключових функцій: захисту територіальної цілісності, забезпечення безпеки, справедливості та розвитку країни.

Однак Президент фактично ігнорує необхідність таких змін.

Крім того, ми бачимо стратегічну невизначеність у політиці П.Порошенка — у сенсі нездатності сформулювати і проводити стратегічну політику (що означає політику, яка спирається на інтересах більшості українців та заради зміцнення позицій української держави та її спроможності щодо вирішення ключових проблем країни) — як на зовнішньому рівні, так і особливо на рівні внутрішньої політики. Без цього Україна ніколи не може постати як сильна держава і захистити свої інтереси в світі. І в чому є ключове завдання Президента України в такий складний і доленосний час для нашої країни. 

До цього варто додати подвійну політику (формальну і неформальну). Це яскраво проявляється коли П.Порошенко декларує проєвропейський та євроатлантичний вибір, а неформально — робить все, щоб загальмувати ключові реформи, без яких України ніколи не зможе стати частиною європейського Союзу. Більш того, у відповідь на вимоги Заходу щодо продовження обіцяних реформ (і більш того зафіксованих в Угоді про асоціацію Україна — ЄС) — П.Порошенко заявляє про загрозу втрати «частини суверінітету». Або коли він публічно виступає за послідовну боротьбу з агресивною політикою РФ — і в той же час має економічні інтереси в Росії.

І останнє — а чи відновленна Справедливість? Відповідь зрозуміла — НІ. В Україні немає справедливого суду, Малий і середній бізнес залишається під тиском нереформованих репресивних податкових структур, реформа силових структур фрагментарна і незавершена, до реформи державного служби тільки приглядаються, контроль за ресурсами держави досі знаходиться у руках олігархів та клептократів, відсутнє реальне політичне представництво суспільства і т. д. Все це реформи, які не проведені, або загальмовані.

Як наслідок цього — українське суспільство дає негативну оцінку політиці П.Порошенка і на сьогодні, як ми це бачимо в останніх соціологічних опитуваннях — чинний Президент має лише 4-ту позицію у рівні довіри серед всіх потенційних кандидатів в Президенти на 2019 рік.

Це означає для П.Порошенка не лише недовіру до його політичного курсу — а вичерпання суспільного консенсусу щодо його президентства і перспектив його другої каденціі. Для більшості громадян — П.Порошенко не виконав взятих на себе зобов’язань — МИР (закінчення війни), РЕФОРМИ та СПРАВЕДЛИВІСТЬ (як то — подолання корупціі, деолігархізація, незалежна судова система). По жодному пункту. 

Між цим, за недовірою П.Порошенка можливо вперше в історіі незалежної України стоїть і недовіра та втрата консенсусу щодо ПРЕЗИДЕНТСТВА як такого. Сьогодні жодний з перспективних кандидатів не має достатньої підтримки виборців — всі коливаються у ніші 10—12 % і біля 40% украінців не знають за кого голосувати. 

Президентство П.Порошенко не стало чимось гіршими ніж президентство його попередників, однак воно показало — в Україні щось не так з самим інститутом президентства. Оскільки, навіть після Революціі Гідності Президент залишається у пострадянському форматі і тяжіє до авторитаризму та монополізму більше ніж до демократіі та дотримання розподілення влади. І дуже часто політика П.Порошенка копіює не, як варто було б очікувати, політики ЄС та Заходу, а політики ворожої нам Россіі (Кремля). Це і специфіка роботи з мас-медіа, і реальна роль СБУ та ГПУ (які націлені на виконання, не властивих їм, політичних та репресивних функцій), постійні спроби обмежити можливості громадянського суспільства, перевищенний вплив Президента на економічну політику, на органи регіональної і місцевої влади і в цілому на політичний процес в країні.

Тому найключове питання сьогодні — а чи готові українці знову довірити «президентську булаву» кому-небудь з кандидатів чи можливо варто провести конституційну реформу, яка змінить дизайн політичної системи і перерозподілить повноваження між різними політичними інститутами.       

Однак сьогоднішнє неприховане бажання П.Порошенка, незважаючи на падіння його рівня довіри з боку суспільства — йти на другий термін і вигравати за будь-яку ціну (а поряд є ще один кандидат з таким самим бачення перемоги будь-за якому ціну — Юлія Тимошенко), — говорить лише про одне — якщо хтось з цих кандидатів виграє вибори — це будет перемога з нульової сумою. Тобто перемога одного і програшу всіх. Програшу для країни. І це небезпечна перспектива для країни.

В той час як мудрість Президента повинна була б проявитися не в трансляції особистих амбіцій і волі до влади. А в тому, щоб зупинити гонку президентських амбіцій які вже приймають вигляд шоу акторів, а не політичних лідерів і розпочати процес зміни політичної системи. Мета яких створити більш збалансовану, більше демократичну (там де громадяни б мали більше впливу та представленності в політиці) та розподілену систему інституцій.  

«ДО ВОРОЖОГО СХІДНОГО ФРОНТУ МИ СТАНОМ НА СЬОГОДНІ МАЄМО «ОГОЛЕНИЙ», НАСТОРОЖЕНИЙ ДО УКРАЇНИ ЗАХІДНИЙ ФРОНТ»

Альона ГЕТЬМАНЧУК, директор Центру «Нова Європа»:

— Президентство Петра Порошенка — це президентство, яке  чи найбільше з усіх попередніх президентств визначається масштабною зовнішньою кризою на додаток до внутрішніх. Вміння залучити міжнародну підтримку для протистояння агресії Росії стало найбільш затребуваною якістю президента України зразка 2014—2018 років. Загалом, Порошенко з цим завданням справився досить непогано. Максимум, що можна було отримати за цей час від міжнародної спільноти — запровадження, утримання, а місцями й посилення санкцій щодо Росії, виключення і не повернення її до G7, прийняття рішення про надання Україні летальної оборонної зброї з боку США — було досягнуто. Попутнім вітром для України в контексті міжнародного стримування  Росії стали факти російських гібридних атак  на території ключових країн Заходу (США, Франції, Німеччини, Британії), які посилювали український дискурс про Росію як загрозу, а не можливість.

Україні так само вдалось переконати міжнародних партнерів і зберегти по сьогоднішній день політику «спочатку безпека» у підході щодо вирішення конфлікту на Донбасі. Стратегія купівлі часу, яка стала однією з характерних рис президентства Порошенка, у контексті виконання Мінських домовленостей  якраз спрацювала. Навіть на четвертому році президентства Порошенко зумів зберегти дружні відносини з таким критично важливим  для України партнером, як канцлер Німеччини Ангела Меркель (з Ющенком і Януковичем стосунки у лідерки ФРН були зіпсовані вже на першому році президентства).

Таким чином, Порошенко доволі непогано за ці чотири роки виконав роль президента країни-жертви, хоча війну  на Сході це, на жаль, не зупинило. Що ж до президента країни-переможця, чи принаймні країни-відповідального партнера, то тут є питання.

Окрім отримання безвізового режиму з ЄС, що є беззаперечним досягненням, існує проблема з роздачею обіцянок, які  потім не виконуються і провокують тертя та недовіру з боку важливих міжнародних партнерів. Брак такої довіри наразі спостерігається з нашим ключовим партнером — Європейським Союзом. Помітна серйозна фрустрація взаємним діалогом як у Києві, так і Брюсселі. Зберігається достатньо високий рівень недовіри між Україною та НАТО. Якщо у контексті виконання Мінських домовленостей, тактика «купівлі часу» спрацювала, у контексті виконання взятих на себе зобов»язань щодо реформ по лінії європейської та євроатлантичної інтеграції, «купування часу», затягування рішень, які зрештою все одно доводилось чи доводиться приймати, послабили позиції Президента та України. Відбулась втрата довіри до України як країни, яка шукає не можливостей для швидкого реформування, а приводів, чому та чи інша реформа не може відбутись саме зараз.

Очевидно, не був  достатньо врахований той факт, що підтримка України  з боку Заходу не триватиме лише  на підставі того, що територіальна цілісність України була порушена. Взаємозв»язок між видимими внутрішніми перетвореннями в Україні та її зовнішнім сприйняттям  виявився набагато сильнішим.

Однією з найбільших поразок за президентства Порошенка є втрата  дружніх, довірливих відносин з боку наших безпосередніх європейських сусідів. До ворожого східного фронту ми станом на сьогодні маємо «оголений», насторожений до України західний фронт.

5 ПОЗИТИВІВ ПРЕЗИДЕНТА

Олеся ЯХНО, кандидат політичних наук:

— Починаючи з 2014 року, Україна знаходиться у нових реаліях, коли до внутрішніх викликів (запит на реформи, сформований під час Революції Гідності) додалися зовнішні виклики, пов’язані з військовою агресією РФ і необхідністю відновлення територіальної цілісності України. Ці два завдання однаково є життєво необхідними для  збереження Української державності. Оскільки у нас  в публічному просторі домінує критика, почну з позитивів, яких нам вдалось досягти за останні роки.

1. Значні кроки в напрямку євроатлантичної інтеграції. Зокрема, безвізовий режим з ЄС та ратифікація Угоди про асоціацію Україна — ЄС. У відносинах з НАТО Україна отримала статус країни-аспіранта та має найвищий рівень спрівпраці серед країн — не членів Альянсу. 

2. Запобігання великої війни Росії проти України та спроб дестабілізувати ситуацію зсередини. Посилення обороноздатності України. Йдеться і про збільшення чисельності армії, і про перехід на контрактну армію, і про суттєве підвищення фінансування армії в цілому і заробітної плати військовослужбовцям зокрема. Крім того, відбулися істотні зрушення в підготовці високомобільних десантних військ, створено Сили спеціальних операцій, відповідно до стандартів НАТО. Ми отримали оборонну летальну зброю від  США («Джавеліни») та розробили власний протитанковий ракетний комплекс «Стугна». Ще один важливий показник — рівень довіри громадян до Армії, майже нарівні з Церквою.

3. Збереження міжнародної коаліції на підтримку України, продовження економічних санкцій проти Росії з боку ЄС і посилення санкцій з боку США. Позови проти Росії в Міжнародний суд ООН, прийняття ряду найважливіших резолюцій ООН, зокрема по Криму.  Виграш України в Стокгольмському арбітражі у «Газпрому». Також виграш України (осіб від України) у Третейському суді в Гаазі.

4. Подолання негативних тенденцій в економіці, перехід від економічної виживаності (запобігання дефолту і припинення падіння ВВП) — до макроекономічної стабілізації ситуації і (поки) незначного росту. Скорочення вразливостей / залежностей від Росії (політичних, економічних, інформаційних. Переорієнтація України з ринків СНД на інші ринки.

5. Запуск декількох найважливіших реформ, зокрема, судової, пенсійної, медичної, а також реформи децентралізації.

Що стосується завдань / викликів/проблемних позицій, виділила б наступні cфери.

1. Відсутність якісної комунікації. Влада переважно виправдовується, після звинувачень тих чи інших опозиційних політиків, замість того, щоб завчасно роз’яснювати свої кроки, плановані зміни.

2. Корпоративний спротив з боку окремих суспільних груп тим чи іншим змінам (суддей — змінам в судовій системі, медикам — в медичній, депутатів — в питанні обмеження депутатської недоторканості).

Загалом, можна говорити про те, що президент Порошенко у своїй роботі робить акцент на довгострокових, стратегічних темах. Зокрема, гуманітарна тематика (в тому числі зусилля, необхідні від держави, щодо створення Єдиної помісної православної церкви), питання обороноздатності та безпекової складової (в тому числі тема членства в НАТО), структурні реформи і т.д. Невідомо, як швидко ці теми дадуть «електоральний результат», тобто, значну підтримку суспільтсва. Але за будь-яких обставин це ті кроки, які необхідно робити з точки зору збереження та розвитку Української державності.

«ПРЕЗИДЕНТ МІГ ЗРОБИТИ АНТИКОРУПЦІЙНУ РЕФОРМУ УСПІШНОЮ»

Руслан РЯБОШАПКА, експерт:

— Антикорупційна реформа рухалась рівно до того часу, поки вона не почала становити загрозу для правлячої коаліції. Швидкий прогрес в ухваленні ефективного антикорупційного законодавства змінився перешкоджанням та намаганням взяти під контроль процес його впровадження.

Так, Президент вніс на розгляд парламенту законопроект щодо Національного антикорупційного бюро, забезпечив проведення конкурсу на посаду директора НАБУ та перші кроки зі створення Бюро.

Проблеми почались, коли в Адміністрації Президента прочитали Закон про запобігання корупції в частині е-декларування — відтоді було зроблено все, щоб декларації не стали ефективним антикорупційним інструментом.

Спочатку з ініціативи члена парламенту, який представляє політичну силу Президента, декларування намагались відкласти, а режим декларування суттєво пом’якшити. Коли це не вдалось, коаліція Президента та його партнерів із БПП і «Народного фронту» перешкоджала впровадженню декларування, використовуючи спецслужбу з захисту інформації та спеціального зв’язку, влаштовуючи провокації з фейковими деклараціями, блокуванням роботи Реєстру декларацій, організувавши справжній терор проти тих, хто боровся за ці декларації. Після того як декларування все-таки запрацювало, пішли іншим шляхом — взяли під контроль НАЗК, яке перевіряє декларації і намагалися взяти під контроль НАБУ, що притягує до відповідальності за неправдиві данні в деклараціях та за незаконне збагачення.

Як наслідок, можна стверджувати, що антикорупційна реформа вдалася наполовину. Причому винуватою в цій половинчастості реформи є влада — як Президент, так і парламентська коаліція, на яку він спирається.

Президент міг би зробити реформу успішною, однак обрав інший шлях, максимально доклавшись до гальмування антикорупційних перетворень.

Іван КАПСАМУН, Алла ДУБРОВИК-РОХОВА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments