Які ж несвоєчасні рішення можновладців. Коли вони за що-небудь, нарешті, зважуються взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, останній гетьман України

Чи влада буде відзначати Міжнародний день толерантності?

2 листопада, 2015 - 13:59
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Актуальне  інтерв'ю, яке «Дню» нещодавно  дав  відомий соціолог, заступник директора Інституту соціології  НАН України Євген Головаха, має протверезно подіяти і на  можновладців,  і на громадянське супільство в Україні. Розмірковуючи про очікування наших людей, пов'язані з європейським вектором,  профессор цілком резонно застерігає: у спілкуванні між людьми «в Європі домінує головна цінність — толерантність. Теоретично ми знаємо, що це таке. Це терпиме ставлення до позиції опонента і намагання знайти консенсус, тобто рішення, яке не утискає жодну сторону.

Таким чином, різне розуміння світу не переростає в конфлікт, а з’являється можливість спільного мирного співіснування. У нас такої цінності ще не сформовано, і тому нам буде важче інтегруватись у європейський світ (тут і далі виділено мною. – Ю. К.). Ця цінність, яка вироблена в західному світі, там укорінилася в політичному житті. Обрання чорношкірого президента для Америки колись було нонсенсом. Ще 20 років тому один публіцист писав, що коли головою держави буде обрано чорношкіру людину, тоді поговоримо про толерантність. Тобто ще чверть століття назад такого факту ніхто не уявляв за можливе. Так само як не можна було уявити, що гей може стати міністром оборони. Для України це абсолютно неможливі речі. На жаль, у нас домінує протилежна до толерантності цінність».

І далі: «Ми вивчали це питання ще наприкінці 1980-х років, проводили відповідні соціологічні дослідження і прийшли до висновку, що для українців притаманний ізоляціонізм. Це не означає, що ми до опонента ставимося з ненавистю чи агресією. Але якщо ми бачимо інших людей, які не відповідають нашим стереотипам, то перше, що ми прагнемо — це ізолюватись. Так ми й робили 25 років. Тому у нас з’явилися великі соціальні дистанції. Замість того, щоб консолідуватися, ми відмежовувались одне від одного. Дуже важливо скорочувати цю дистанцію. Для цього треба усвідомити, що незважаючи на розбіжності в позиціях, з опонентом треба домовлятись. Не знищувати опонента, не тиснути на нього, а йти на діалог, сприймати його позицію…» (Див.: Торба В. Як правильно протидіяти // День. 2015. № 191. 22 жовтня. С. 5). Цим фактично найважливіше сказано.

Звичайно, мені можна дорікнути за розлоге  цитування. Перепрошую, але ставлення в Україні до толерантності як своєрідного фундамента етичної будови людського спілкування, про що з усією відвертістю говорить Є. Головаха, спонукає до поглиблення уявлень про людинотворчу роль спілкування в найрізноманітніших її проявах. Ця наведена вище не зовсім приємна для нас констатація київського вченого  видається дуже важливою.  Вона свідчить про величезну потребу українського суспільства в утвердженні толерантності в спілкуванні між людьми.

Принагідно слід згадати одне дослідження, що стосується вищих щаблів етики спілкування, яке було проведене в Україні.  Щоб дізнатися, як ідуть справи в нашій країні з поважанням  інших культур та способів самовираження, тижневик «КОМЕНТАРІ» спільно з українським офісом Міжнародної дослідної агенції  IFAK INSTITUTE  якось спробували    виміряти  у нас рівень толерантності. В ході телефонного опитування, проведенного  фахівцями IFAK INSTITUTE з 26 листопада по 16 грудня 2013 р. своє ставлення до іншої віри,  національності та іншого способу життя висловили понад 1000 респондентів віком від 18 до 60 років із усіх регіонів України.   Як  акцентує в статті «З іноземцями – на дистанції» оглядач  тижневика Світлана Попель, результати дослідження  засвідчили:  «Українцям не вистачає терпимості. Нетерпимість до інших національностей та віросповідувань залишається для України актуальною. Її посилює розвиток радикальних молодіжних субкультур» (Про це докладніше див.: Коментарі. 2014. № 02. 24 січня. С. 4-5). Важко переоцінити сказане з точки зору завдань  владних інституцій, політичних партій, засобів масової інформації. Дай боже всім у цьому зваженості і мудрості.  

Без цілеспрямованих заходів на всебічне посилення толерантності українського суспільства досягти позитивних змін у свідомості, поведінці наших громадян неможливо. І це конче треба глибоко усвідомити. Без вироблення взаємної терпимості  цивілізації, культури, нації, соціальні групи, окремі люди, які ворогують, можуть просто знищити  одне одного. Терпимість сьогодні  більшою мірою, ніж будь-коли в історії, - не просто абстрактний філософський ідеал, а цілком  практична умова виживання. Я не думаю, що хтось із нас може поставити сказане під сумнів. Таким чином,  для того щоб повноцінно спілкуватись, люди перш за все повинні вміти взаємодіяти та співіснувати одне з одним, миритися  з неминучими розбіжностями поглядів, орієнтацій, стилів життя  - «терпіти» кожен кожного, хоч би  як важко це було в тих або інших конкретних ситуаціях. Тобто важливою передумовою і виміром людського спілкування кожного з нас є здатність до толерантності, послідовність в її утвердженні. Слід мати на увазі, що сам термін «толерантність» походить від латинського дієслова tolerо –  «витримую», «терплю». Бути толерантним передусім і означає терпимість до чужих думок і вірувань, тобто вміння терпіти, витримувати Іншого – такого, яким він є, визнавати за ним право жити, мислити й чинити по-своєму. В цьому зв’язку   доктор філософських наук, киянин Віктор Малахов  не безпідставно констатує:  «Принципово важливо мати на увазі цю елементарність  вимог толерантності – саме згадана елементарність зумовлює принципове значення і своєрідну цінність даного виміру людського спілкування. Разом з тим  ця ж таки елементарність спричинює й те, що «тільки» толерантність нас в жодному відношенні задовольнити не може: як правило людям замало того, що їх тільки  «терплять», і вони прагнуть переходу до більш змістовних домінант спілкування. Прагнуть, однак, кожен по-своєму – саме через це й не варто, бажаючи більшого, забувати про толерантність в її мінімальному, елементарному виявленні» (Малахов В. Етика: Курс лекцій.- К.:Либідь, 2006. С. 330). При розгляді толерантності як соціального феномена ми не маємо права цього не враховувати.

В історії становлення толерантності нагромаджено багатий, хоча досі  недостатньо осмислений досвід. Розглядаючи закономірності цивілізаційного процесу,  дуже важливо для нас зрозуміти, внаслідок якого сплетіння обставин сталося так, що саме в Європі виникли і отримали свій розвиток ті процеси, що сформували основні засади толерантності для суб’єктів спілкування. Зокрема нам  відомо, що в європейській свідомості Нового часу ідея толерантності утверджується, так би мовити, з необхідності, як вимушена реакція на нескінченну ворожнечу, війни й кровопролиття, породжувані нерозв’язаними  конфліктами між церковною й світською владою, між католиками й протестантами тощо. Саме в такому драматичному контексті проблема толерантності постає й перед філософською думкою вказаного періоду, -  і першим у цьому зв’язку, безумовно, слід  назвати  інтелектуала революційної Англії XVII століття, іменитого філософа Джона Локка (1632-1704) Він - автор відомих «Листів про толерантність», які супроводжував гучний інтерес. Локк був свідком страти Карла I в 1649 році. Це жахливе насильство вплинуло на нього більше, ніж навчання в Оксфордському університеті. Пізніше відомий французький філософ-просвітник Вольтер (1694-1778) у «Трактаті про віротерпимість» писав: «Безумством є переконання, що всі люди мають однаково думати про певні предмети».   В сучасних підходах до толерантності, яка зрозуміло передбачає відповідні соціальні, культурні, психологічні,  семіотичні умови,  легко простежується та ж сама, що й за доби Локка та Вольтера, керівна настанова на приборкання ворожості між конфесіями, націями, державами і окремими людьми. На жаль, толерантність, при всьому її суспільному значенні, ще явно не те, чого б ми в Україні бажали для себе і своїх ближніх.

            Трагічні події на Євромайдані, що призвели до української Революції гідності 2013-2014 років, війна упродовж останніх років на Донбасі, жахливий акт насильства 31 серпня п. р. під стінами українського парламенту  –   прямий тому  доказ. А можливо хтось знає, коли у Верховній Раді  припиняться хамство, сварки, гризня, бійки  політиків? Чому обранці народу дозволяють собі  ганебну поведінку – хапати один одного за груди, горло, ламати ребра, бити стільцем  по голові, виривати  мікрофон із рук спікера і т. п.? Навіть  рядові громадяни, навіть хулігани  прилюдно себе так не поводять.  І якщо вже народні депутати, втрачаючи  сором, подають погані приклади  брутальної нетолерантності, то що вже говорити про чоловіків, які, аж нетямлячись,  іноді  ображають, принижують, а то й б’ють своїх дружин, дітей, родичів. Цим звісно  не обмежуються промовисті факти про заподіяння зла, але вони найпереконливіше свідчать: толерантність  нам потрібна як кисень.

Пригадую, як один мій знайомий  під час бесіди про це зауважив: «Той, хто не з тобою, не завжди проти тебе». Мені ці його слова  запам’яталися.  Чому?  А тому, що,  на жаль, ми часто живемо за принципом: «Хто не з нами, той проти нас». Таке твердження – груба логічна помилка. Порушення  другого закону логіки. Але кому потрібна ця логіка!   В даному разі веду до того, що    все більшої гостроти набуває в сучасному житті проблема суперечностей і меж практичного застосування ідеї толерантності. Так, людина має бути толерантною, але чи поширюється ця вимога на стосунки із тим, хто сам виявляє нетерпимість? Точну відповідь на це запитання, в чому я переконаний,  можна дати, лише виходячи з аналізу конкретної життєвої ситуації. Справжня толерантність  зовсім не означає безкінечну терпимість до будь-чого і будь-кого, а тим паче до зухвалих хуліганів та  злочинців. Вона лише не сприймає, не визнає екстремізму, насильства, терору, самосуду, беззаконня. Толерантні люди  мають діяти виключно в межах закону і в цих межах притягати до відповідальності всіх, хто на це заслуговує. То лише здається, що  справжня толерантність є безсилою, не здатною протистояти  брехні, лицемірству, підлоті,  насильству, злобі,  ненависті тощо. Вона незаперечно довела, продемонструвала це під час Помаранчевої революції, її впливу на процес духовного самоусвідомлення і самовиявлення нації. І справді наш Майдан-2004, який пройшов без притаманних усім відомим революціям побоїщ, крові, без найменшого насильства,  став для українського народу віхою неабиякої історичної значимості, подією, у пафосі якої яскраво виявилися його волелюбність, потяг до істини, почуття власної гідності – і водночас глибока духовна традиція і природна толерантність.  

Тож сьогодні, коли наша країна переживає важкий,  трагічний період у своєму розвитку,  як ніколи важливим  є формування у суспільній свідомості толерантного ставлення до будь чого. По-моєму головне для нас зараз – втримати його в «силовому полі» справжньої людяності. Цього ніхто не може заперечувати. «Жодне сучасне суспільство, - що свого часу слушно зазначив тодішній Генеральний директор ЮНЕСКО пан Коїчіро Мацуури, - не може тривалий час існувати і розвиватися в умовах культури нетерпимості». У контексті такої постановки питання, думаю, зрозуміло, чому двадцять років тому 16-го листопада 1995 р. на 28-й сесії Генеральної конференції держави – члени ЮНЕСКО одностайно прийняли  «Декларацію принципів толерантності», а 16-е листопада проголосили  Міжнародним Днем толерантності. З тих пір він щорічно відзначається у всіх країнах – членах ЮНЕСКО. Вони здійснюють широку програму заходів  по пропаганді ідей толерантності, впровадженню їх в життя міжнародної спільноти.

Дещо зроблено на цьому шляху і в Україні. Найактивніша робота ведеться з учнями  в цілому ряді  шкіл, ліцеїв,  колегіумів, гімназій, насамперед, тих, які є  асоційованими середніми навчальними закладами ЮНЕСКО.  Набагато гірше, що вже ми відзначали,  обстоять справи з толерантною поведінкою дорослих і перш за  все – політиків, але це - предмет спеціального розгляду, чи не так?

Я свідомо акцентую на питаннях  впровадження засад толерантності в освіту, аби показати його невідкладність та широкі можливості для цього за умови креативного підходу до організації такої благородної справи. З  метою виховання у дітей культури толерантності для учнів   проводяться уроки толерантності, ігри на розвиток толерантності, укладання словника толерантності, конкурси плакатів з проблем толерантності тощо. Повчальний досвід зокрема набуто в київській гімназії №119, яка ще в 2001 році стала асоційованою школою ЮНЕСКО.  Справжнім її апогеєм став тут Тиждень толерантності. Як він відбувався? Понеділок був названий «Днем Відкритості». Вівторок - «Днем Тактовності». Середа -  «Днем Толерантності».  Четвер - «Днем Ввічливості». І останній день, п’ятниця,  став “Днем Взаєморозуміння». Одне слово, тиждень вдався! За цей час  діти й дорослі стали зрозуміліші одне одному, бо толерантні стосунки  зближують  людей, залишаються в пам’яті яскравим спогадом. Наприкінці цього заходу  в школі зібрались усі педагоги і лідери тижня для підбиття підсумків. Найактивніших було нагороджено грамотами. Можна було б навести  цікаві факти  й  по інших школах.

Для формування толерантної особистості  дуже корисною  стала книжка «Виховання старшокласників на засадах толерантності» - цю працю, яка справляє приємне враження, підготувала та видала  ще понад десять років тому Л. О. Вишневська, викладач  Слов’янського державного педагогічного університету. Зверніть також увагу, в  Україні є такий єдиний у світі журнал «Педагогіка толерантності», який з 1997 р. українською та російською мовами видає   Київський громадський освітньо-видавничий центр  «Полікультурний світ» за участю Міжнародної Конфедерації творчих об’єднань учителів та  Громадської Ради освітян і науковців України. Кожен номер  щоквартального психолого-педагогічного журналу для вчителів, викладачів, вихователів, організаторів освіти, батьків та юнацтва присвячений насамперед теоретичним та практичним засадам  педагогіки толерантності, розробку яких це видання першим серед вітчизняних мас-медіа розпочало на своїх сторінках. Першим у науковий оборот журнал увів  і сам термін – «педагогіка толерантності». Ось як у блозі «Народний оглядач» це пояснює в однойменній статті головний редактор часопису, один із чи не найавторитетніших в Україні ідеологів толерантності Ярослав Береговий:

«На превеликий жаль, ні загальна, ні  яка б то не було інша з існуючих педагогік фактично не займаються найголовнішим і найважчим зі своїх завдань – вихованням, розвитком, укоріненням у характері та поведінці толерантності і пригашенням агресивності. По суті, ні жіночі консультації і пологові будинки, ні медицина взагалі, ні батьки і сім’я, ні дитячі ясла та садки, ні початкова школа не працюють спеціально і цілеспрямовано над цим завданням у найперші роки життя маленької людини – роки, які  є найсприятливішими для запровадження в її свідомість базових цивілізаційних настанов. Цей вік втрачається для педагогічної практики, і нічим  не стримувані жорстокість та агресивність з такою силою «вживаються» у дитячу підсвідомість, характер і поведінку, що потім  «витруїти» їх надзвичайно важко, а то і просто неможливо». А якщо це так (не думаю, що тут можуть бути принципові заперечення), то слід погодитися з висновком стосовно того, що нині держава, освіта, громадськість мають піднятися саме до такого розуміння поставленої проблеми.

Особливого значення в цьому журналі, який, між іншим, випускається на громадських засадах,  надають технологізації ідей педагогіки толерантності, створенню арсеналу засобів  практичного їх використання. Уже побачили світ 72 номери журналу. Нині «Педагогіка толерантності» - це, по суті, друкований громадський орган Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, його перша і головна тематична рубрика «На шляху до педагогіки толерантності» постійно друкує, перш за все, матеріали Комісії. Однією з головних справ, якою журнал постійно займається спільно з Національною комісією, - це, безумовно, активна пропаганда ідей толерантності, їх впровадження в освітню, суспільну практику та щорічне відзначення в нашій країні Міжнародного Дня толерантності. А це, як свідчить практика минулих років, не така вже й проста справа.

За ініціативою журналу «Педагогіка толерантності» 15 листопада  2001 р.  вперше на загальнодержавному рівні в Будинку вчителя було проведено урочисте засідання з нагоди Міжнародного Дня толерантності, що стало значною подією в громадському житті країни. У привітанні Прем’єр-міністра  України Анатолія Кінаха читачам журналу з нагоди Міжнародного Дня толерантності наголошувалося: «На умовах толерантності, як однієї із найголовніших складових життя розвинутого громадянського суспільства, повинні формуватися засади загальнолюдської цивілізації. Саме повага до людської особистості, вміння  сприймати  життя в його багатоаспектному вимірі і є ті гуманістичні цінності, які  повинні  бути в основі і міждержавних відносин і взаємин між людьми. Толерантність  має бути одним із головних елементів розбудови українського суспільства». Важко переоцінити актуальність цих слів.

І все ж, за всієї значимості толерантності як суспільної цінності, наші правителі, на жаль, цього не розуміють. Про це свідчать невтішні висновки стосовно відзначення в Україні  на загальнодержавному рівні Міжнародного Дня толерантності. Пошлюся на експертну оцінку, взяту із журналу «Педагогіка толерантності»: «…Керівництво  держави вперто ігнорує цей захід,  вже чимало років поспіль втрачає чудову нагоду, можливість, могутній засіб активної пропаганди толерантності, її впровадження  в суспільно-державне життя, без чого про успішний розвиток країни не може бути й мови; навіть Толерантна Помаранчева Революція нічому не навчила це керівництво». Власне цим висновком підтверджено: це - ахіллесова п’ята  української влади. Причина – в однобічному сприйнятті суті  суспільного життя, у відсутності розуміння того, що ніякого іншого вибору, крім толерантності, у людства не залишилось. Уже давно стало очевидним: якщо людство вціліє, спасеться від самознищення, то це станеться лише за умови його переходу на толерантний спосіб життя. Саме з цієї позиції маємо визначати  своє ставлення до всього того, що стосується створення підгрунтя для всебічного утвердження  толерантності в українському суспільстві.                                       

Юрій КИЛИМНИК, кандидат філософських наук, Київ
Рубрика: