Цитадель Духу проти підступної сили

22 січня 2018 року Священний Синод Української православної церкви Київського патріархату під головуванням Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета розглянув прохання Преосвященного Даміана, архієпископа Херсонського і Таврійського, про звільнення на спокій за станом здоров’я та віком. Згідно з проханням, Синод звільнив Даміана від управління єпархією і почислив на спокій. Керуючим Херсонською єпархією призначено Преосвященного КЛИМЕНТА, архієпископа Сімферопольського та Кримського.

Климент (у миру — Павло Миколайович Кущ) відомий своєю проукраїнською позицією під час подій 2014 року в Криму. З початком анексії півострова Росією відбулося чимало змін, які негативно вплинули на діяльність місцевої єпархії УПЦ КП. Якою наразі є ситуація з українським православ’ям у Криму, які утиски зазнала Церква від самопроголошеної влади, а також про діяльність на новій посаді кореспондент «Дня» з’ясував у бесіді з архієпископом Климентом.

Окрім того, що це перше інтерв’ю Климента  як очільника Херсонської єпархії друкованому виданню, газету «День» владика знає дуже давно. Ще з 2000 року він був знайомий із Кларою Гудзик — науковицею, багаторічною журналісткою «Дня», якої, на жаль, уже немає серед нас. Власне, з цього й розпочалася наша розмова з Климентом. «Коли я тільки став керуючим Кримською єпархією, моє перше інтерв’ю було для газети «День», і говорив я саме з Кларою Гудзик, — каже архієпископ. — Вона — легенда української журналістики. На жаль, професіоналів стає дедалі менше, а інколи мені здається, що таких, як вона, — уже немає. У Клари Гудзик була стійка громадянська позиція і висока культура. Окрім того, вона була просто чудовою жінкою. Нехай Господь упокоїть її душу, а ми про неї завжди зберігатимемо світлу пам’ять».

ПЕРШІ ДНІ ОКУПАЦІЇ

— Минає чотири роки з початку відкритої фази агресії Росії в Україні. Пригадаймо ті дні. Коли ви зрозуміли, що ситуація в Криму перетворюється на окупацію?

— Я — корінний кримчанин. Відчуття війни в мене було завжди. Перше загострення пам’ятаю 2004 року, коли після Помаранчевої революції на стінах будинків синьою фарбою було написано «русские идут». Це було попередження. Я тоді говорив про це. В Криму планомірно знищувалась українська державність. І це було видно ще з 1991 року. В Криму не було українських шкіл та української влади, все робилося для знищення УПЦ КП. Це була постійна боротьба, коли ми були змушені доводити, що маємо рівні права. Крим мені дуже болить. Це — рана, яка не загоюється. Той факт, що ми збереглися як єпархія, як українська громада, — це дякуючи Богові, молитвам Святійшого Патріарха Філарета і тим, хто за нас молиться.

Коли почалися події 2014 року, я говорив вірянам одне: не втрачати віру, молитися. Влада змінюється, Бог залишається вічним. І те, що відбулося в Криму, — це зокрема наслідок боротьби з Богом.

— У березні 2014 року ви ставали на захист української військової частини в Перевальному. Розкажіть про той інцидент.

— 3 березня українська громада зібралася біля пам’ятника Т. Шевченку в Сімферополі. Ми святкували 200-річчя від Дня народження Тараса Григоровича, проводили акцію на підтримку миру. До речі, днями переглядав відео з тої події. Якщо уважно придивитися, то там видно крик душі — щоб на Крим звернули увагу й захистили нас. Це важливо, бо зараз часто говорять, що кримчани самі здали Крим і не боролися. Ця думка нав’язується суспільству і фальшує реальні події тих днів.

Мені подзвонив священик із Перевального, сказав, що  біля них скупчуються військові без розпізнавальних знаків. Я поїхав туди з кримським активістом Анатолієм Ковальським. Уздовж дороги було багато військових і проросійських цивільних, які блокували військову частину ЗСУ. Я розумів, що можуть побити, але мусив дістатися до наших військових. Одразу пішов поряд із журналістами, щоб у разі чого — фіксували. Я дійшов до наших хлопців, благословив, стояв біля воріт. Було тяжко й страшно.

Ще одна страшна подія тих днів — викрадення лідерами проукраїнського руху Анатолія Ковальського та Андрія Щекуна 9 березня. Їх катували в підвалах, допитували представники ФСБ РФ. Їх питали про фінансування «підпільної» української організації. Їм не вірили, що все це робилося виключно з патріотичних почуттів та  власним коштом. І це, мабуть, дуже відрізняє українське суспільство від російського. Ми гуртуємось у час лиха і, не полишаючи надію, відстоюємо своє.

КРИМСЬКА ЄПАРХІЯ СЬОГОДНІ

— Яка наразі ситуація з УПЦ КП у Криму, порівняно з періодом до 2014 року?

— Тоді було зареєстровано 50 релігійних громад. Діяло фактично 20 громад і було орієнтовно 15 священиків. Через острах за дітей першими виїхали священики, які мали сім’ї. Тоді ми зіштовхнулися з проблемою закриття українських класів. Діти були українськомовні. У школах інші діти виявляли до них агресію, цькували їх. А вчителі заявляли, що нічого не відбувається.

Наразі ми зберегли дев’ять громад, які діють у храмах, що розташовані у власних приміщеннях Кримської єпархії. Приміщення, які нам передавалися в оренду або надавалися знайомими бізнесменами,  забрані місцевою владою або передані власникам, які їх продавали й виїжджали з Криму. Приміщення забирали тому, що ми не зареєстровані як суб’єкт діяльності РФ.

— Чи відчувається зараз тиск на священиків?

— Ситуація дещо заспокоїлась, за чотири роки ми втягнулися. Богослужіння звершуємо, люди до церков приходять. Але ми перебуваємо у невизначеному стані. Я намагаюся зосередитися на громаді, на церквах. Ми не можемо ремонтувати приміщення, адже не знаємо, що з ними буде завтра.

ВАЖКО ПСИХОЛОГІЧНО

— Вам особисто погрожували?

— Знаєте, коли тобі спалили дачу, забирають церкви, коли на твоїх очах заарештовують твоїх друзів, коли ти йдеш на суд, а тебе не пускають, то як до цього ставитися? Психологічно важко. Є фізичний вплив, коли тебе затримали, побили й відпустили. А та форма тиску, яку я переживаю, може, складніша. Тобто ти знаєш, що «смертний вирок» тобі вже написано, але коли це станеться — невідомо. І очікування цього страшніше за сам вирок.

— Чи зверталися ви за допомогою до священиків УПЦ Московського патріархату? Можливо, хтось виявляв милосердя?

— У нас немає жодного спілкування з представниками Московського патріархату. Коли люди живуть у беззаконні, про яке милосердя можна говорити?

— Торік ви подавали позов до ЄСПЛ. Про що в ньому йдеться?

— Ми програли російські суди, починаючи від Криму й до Верховного суду в Москві, й звернулися до ЄСПЛ. Суть позову — перешкоджання віруючим Київського патріархату в здійсненні релігійної діяльності в Криму. Там є розділи щодо церков у Севастополі, Перевальному, кафедрального собору в Сімферополі, переслідування священиків, знищення майна.

Звернутися в ЄСПЛ ми вирішили після того, як у серпні 2017 року судові виконавці з Ростова, які нині працюють у Сімферополі, прийшли виконувати рішення місцевої судді Соколової. Вона винесла постанову щодо вилучення 112 кв. м першого поверху приміщення кафедрального собору, яке на правах оренди належить управлінню нашої єпархії.

— У Криму є багато випадків викрадення, побиття, іншого тиску на проукраїнських та кримськотатарських активістів. Ви допомагаєте їм?

— Найстрашніше в ситуації з цими репресіями те, що я безсилий. І це дуже пригнічує. Через те, що тебе не допускають до прямого спілкування. Але я намагаюся малими силами діяти. Коли виникла ситуація з Володимиром Балухом, ми були поряд: і з родиною, і в судах. Мене не пустили до нього в СІЗО. Багато випадків абсурдних судових рішень: Лариса Китайська, Микола Семена... Намагаємось підтримувати, але багато чого не афішуємо, бо не можна.

«НЕ ВСІ МОЖУТЬ ПОКАЯТИСЬ»

— Що Україні треба зробити, щоб повернути не тільки територію Криму, а й серця, душі кримчан?

—  Передусім уряд України має стати українським. Вони мають стати державниками. Може, це жорстоко звучить, але не забуваймо, що ті, хто зараз при владі, прийшли до неї на крові тих, кого ми поминаємо 18, 19, 20 лютого. І залишаються вони там завдяки хлопцям, які захищають Україну на Донбасі. Якщо не буде України, де вони будуть (влада. — Ред.)? Ще жодного не врятували мільярди. Давайте не забувати, що за Україну постраждало багато людей. Ми пережили кріпацтво, голодомори, табори, війни, гоніння. Бо всі покоління вірили в цю країну.

У Криму я не можу погано говорити про всю Україну, бо це моя Батьківщина, яку я люблю, хоч  якою б  була влада. Та й це вбиватиме там надію. Кожен сам повинен вирішити: любить він країну чи ні. В Криму Україну люблять. Тепер там порівнюють, як було раніше. Не всі можуть визнати помилки та покаятись. Але в серці у багатьох є туга за Україною.

Пригадайте курсантів Нахімовського училища, які співали Гімн України під час підняття російського прапора, або випускників у вишиванках. От чого бояться окупанти. Якщо в умовах знищення там проростали українські «пагони», то в умовах дозволу й підтримки — вони розквітнуть. І це одна з відповідей, як діяти зараз.

УКРІПЛЕННЯ ТА РОЗШИРЕННЯ

— Які ваші плани щодо Херсонської області? Чи буде об’єднання з Кримською єпархією?

— Є три головних завдання й на початку діяльності: це власне управління єпархією, початок будівництва нового кафедрального собору в Херсоні та приїзд Святійшого Патріарха Філарета восени цього року для закладки першого каменю цього собору. Де саме він буде — поки вирішується.

У духовному плані зараз головне — зберегти все, що зробив архієпископ Херсонський і Таврійський Владика Даміан. А зробив він дуже багато: фактично з нуля створив потужну єпархію. Під час візитів областю мені сподобалося духовенство. Це віруючі люди, які люблять свою справу. І далі ми працюватимемо над розширенням. На херсонській землі дуже хороші люди. І тут я б хотів подякувати голові ОДА Андрієві Гордєєву. Він перший зателефонував і запитав, чим допомогти. Коли тебе весь час б’ють і гонять, а тут підтримують — це дуже приємно.

Про об’єднання з Кримською єпархією не йдеться. Це різні напрямки роботи. Я й надалі житиму й служитиму в Криму, опікуватимуся тамтешніми православними українцями, але й молитиму Бога, щоб він дав сили паралельно працювати в Херсоні.