Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

«Для мене Майдан не закінчився»

Мирослав ГАЙ — про події п’ятирічної давності та що змінилося за цей час
20 лютого, 2019 - 19:23

Рівно п’ять років тому після масових розстрілів на Євромайдані Віктор Янукович втік з країни. Паралельно розпочалася спецоперація Росії з анексії Криму і дестабілізації ситуації на сході України. Хоча за словами колишнього голови Служби безпеки України Валентина Наливайченка, Кремль має пряме відношення не тільки до подальшої окупації українських території, а й до розстрілів на Майдані. На жаль, винні за вбивства так і не покарані. Досить вільно почуває себе і російська влада, яка продовжує окупацію.

Певним результатом також є останні соціологічні дані Центру Разумкова, які були оприлюднені 20 лютого. Найчастіше громадяни України висловлюють довіру волонтерським організаціям (їм довіряють 67% опитаних), Збройним силам України (62%), Державній службі з надзвичайних ситуацій (61%), Церкві (61%), добровольчим батальйонам (57%). Недовіра найчастіше висловлюється державному апарату (чиновникам), (83% їм не довіряють), ЗМІ Росії (83%), Верховній Раді України (82%), судовій системі (78%), політичним партіям (77%), уряду України (75%), комерційним банкам (75%), Президенту України (71%), прокуратурі (70%)...

Говоримо з волонтером та військовим Мирославом ГАЄМ.

«ЛЮБОВ ТИМОФІЇВНА ВРЯТУВАЛА МЕНЕ І ЩЕ ВІСЬМОХ МАЙДАНІВЦІВ ВІН «БЕРКУТУ»

— Для мене Майдан — це низка дат і подій, які вплинули на мою особисту історії, історію моєї родини, друзів, країни. Жалобні дати останніх днів Майдану ми починаємо вшановувати 18 лютого. Кожного року в цей день я зі своїми побратимами з 3-ї сотні Самооборони збираємося біля Лядських воріт на Майдані і йдемо тими вулицями, якими йшли мирною ходою до Маріїнського парку 18 лютого 2014 року. Це ті вулиці, де були бої і героїчні моменти, тому що билися не на життя, а на смерть — в рукопашну, так як це описували в історичних романах про рицарів Середньовіччя, коли йшли один на один і стіна на стіну. Ми згадуємо хто де стояв, хто що бачив, навіть якісь кумедні моменти, хоча звичайно сумних епізодів більше. Кожен згадує — де він лежав, як його били тощо. Але на цьому мій день не закінчується. Після Маріїнського парку я завжди відділяюся від нашої кампанії, купую пляшку шампанського, коробку цукерок або торт і йду привітати чудову жінку — Любов Тимофіївну, яка п’ять років тому врятувала мене і ще вісьмох майданівців від «Беркуту».

Тоді я мав «віджатий» міліцейський щит (мені його віддав хлопець, який втомився його тримати) і багнетову лопату. Була каска, слабенький бронежилет, наколінники, налокітники... Оскільки до цього вже були бійки з міліцією на Майдані і на вулиці Грушевського, то ми почали потрохи купувати собі захисне обладнання. 18-го числа ми погнали міліцію і «тітушок» до Верховної Ради, але потім нам наказали зупинитися. Далі вони перегрупувалися і пішли в контратаку. Я був серед тих, кого затиснули в злощасному будинку, де було найбільше побиттів. Став біля стіни і закрився щитом, який захистив мене від каміння «тітушок». Так вийшло, що якраз наді мною було єдине вікно без решітки, яке майданівці розбили і відштовхуючись від мене почали залізати в нього. Заліз туди і я. Ми вийшли на інший бік будинку, але виявилося, що він повністю оточений. Далі ми забігли в найближчий під’їзд і почали метатися, щоб знайти якийсь прихисток. Але двері нам ніхто не відчиняв, тоді я помітив, що на одному з поверхів були старі радянські дерев’яні двері. Я їх вибив і виявилося, що там жила ця жінка — Любов Тимофіївна. Вона не тільки нас не вигнала, але і прихистила. Ми забарикадувалися і змогли просидіти декілька годин. Потім я перевдягнувся в цивільний одяг її чоловіка, залишив там всю свою амуніцію, вийшов і змішався з натовпом «тітушек», які ще намагалися виловлювати майданівців.

Так я зміг повернутися на Майдан, щоб продовжити боротьбу 19 та 20 лютого. Я брав участь в усіх ключових подіях протистояння на Майдані, але серйозних поранень у мене не було, якщо не рахувати розпилення газу, вибухи, палаючий вогонь, поріз руки тощо. Хоча 18-го лютого, яке я згадував, «Беркут» стріляв з помпової зброї, а «тітушки» забивали нас камінням. Далі на нас чекали запеклі бої. Ми запалили Майдан, щоб захистися, використовували «коктейлі Молотова»... І коли вночі я впав від втоми у наметі 3-ї сотні, то був впевнений, що ми програли силовикам, тому що «Самооборона» була розбита, ми ледь трималися, навіть кияни пішли додому спати, бо дуже втомилися від протистояння. Але зранку прийшло підкріплення. І коли я прокинувся 20-го лютого, то побачив, що по Інститутський біжать наші люди. Я був дуже здивований, тому що там мала бути міліція. Але вона тікала. Ми одразу побігли туди і почали виносити перших поранених і вбитих від снайперських куль.

«СУТЬ БУЛА НЕ В ТОМУ, ЩОБ СКИНУТИ ЯНУКОВИЧА, ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ — ЗМІНИТИ КРАЇНУ»

— Після Майдану ви одразу пішли на фронт?

— Коли розпочалися події в Криму і до нашого східного кордону було перекинуто багатотисячне російське військо, з’явилася загроза початку повномасштабної війни. Тоді частина нашої сотні прийняла рішення піти в добровольчий батальйон. Я також прийняв рішення записатися в найперший резервний батальйон, щоб відбивати російську агресію. Далі потрапив на війну, перші обстріли, зокрема ми воювали на горі Карачун (14 травня 2014 року Мирослав Гай разом із десантником 95-ї Житомирської аеромобільно-десантної бригади Сергієм Шевчуком підняв державний прапор на телевізійній башті м.            Слов’янська. — Ред.). Далі було волонтерство, потім я ще закінчив військовий університет. На сьогодні я є керівником благодійної організації «Фонд, Мир і Ко».

Сьогодні можна почути багато критики на адресу влади, зокрема через те, що так і не покаранні винні у злочинах під час Євромайдану. Що змінилося для вас за ці п’ять років?

— У мене двоїсте почуття. Зрозуміло, що більшість з тих, хто винний в розстрілах, втекли до Росії — Янукович, Азаров, Захарченко, Якименко..., частина «беркутівців», які потім воювали на боці Росії. Але я знаю, що сьогодні розслідування ще тривають і вірю, що рано чи пізно ми побачимо винних на лавах підсудних. Янукович і інші винні будуть сидіти в тюрмі. Ми всі хочемо швидких реформ, швидкого покарання винних, але якщо ми хочемо мати демократичну і правову Україну, то маємо вимагати не швидких розслідувань, які потім можуть бути програні в ЄСПЧ, а якісних і впевнених.

Для мене Майдан не закінчився, я продовжую працювати над становленням України як європейської країни, наразі опікуюся вступом України до НАТО, раніше опікувався питаннями Томосу, війни. У мене немає відчуття, що справу зроблено і потрібно скласти руки. Хоча багато моїх друзів саме так і думають, вони критично ставляться до влади. Однак багато і тих, хто пішов воювати на фронт. Насправді, після Євромайдану все тільки починалося. Суть була не в тому, щоб скинути Януковича, головне завдання — змінити країну. Якщо одразу опустити руки і думати, що хтось там зробить, то ми отримаємо контрреволюцію, реванш проросійських сил.

«СУСПІЛЬСТВО МОЖЕ ДОВІРЯТИ ЧИ НЕ ДОВІРЯТИ ВЛАДІ, АЛЕ ТОЧНО МАЄ ТРИМАТИ ЇЇ ПІД КОНТРОЛЕМ»

— Однак за п’ять років люди довіряють волонтерам, армії, Церкві, але не довіряють парламенту, уряду, Президенту, судовій гілці влади... Як прокоментуєте ці дані?

— Суспільство може довіряти чи не довіряти владі, але точно має тримати її під контролем і питати про результат. Такими є суспільства в будь-якій цивілізований країні. Думаю, ситуація із довірою до Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Президента зміниться після того, як представники громадянського суспільства все більше і більше приходитимуть в державні установи. Цей процес поступово відбувається, наприклад, до Центральної виборчої комісії потрапило багато майданівців, в Міністерство у справах ветеранів пішло багато волонтерів і військових, в Міністерстві охорони здоров’я так само працюють колишні волонтери. Цього замало, потрібно більше нових облич, які матимуть високу ступінь відповідальності, і що дуже важливо — професіоналізм і досвід за плечима. Довіра також повертатиметься тоді, коли люди відчуватимуть результати на простому побутовому рівні.

Сьогодні для мене дуже важливо, що є безвіз з Євросоюзом, Томос, реальні зміни в Збройних силах України. Як військовослужбовець, як резервіст я бачу реформи в армії. На відміну від 2014 року в останні роки видають всю нову амуніцію. Якщо на початку війни мені видали плащ-намет 1939 року, то сьогодні мені видають новий дощовик, берци, форму, шолом, бронежилет, в армії є нові засоби зв’язку, набої, озброєння... Для того, щоб зміни відчула вся країна, потрібна розвинена економіка. За п’ять років після Євромайдану ми не можемо пройти шлях, який пройшли США чи Польща за десятки років. Не потрібно забувати, що тільки нещодавно ми провели декомунізацію, яка насправді в головах у людей ще незавершена. Невеликі, але ми маємо іноземні інвестиції, поповнили золотовалютний фонд, який був розграбований, як і бюджет, скорочується зовнішній борг... Зміни відбуваються, але для того, щоб їх стало більше, потрібен час. Європейські реформи можливі тільки при продовженні курсу на ЄС і НАТО, що вже закріплено в Конституції. Це передбачає не тільки зміни в армії, а й в економіці, енергетиці... Потрібна кропітка домашня робота.

Іван КАПСАМУН, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ