Наші батьки були на півслові обірваним поколінням. Весь цей огром несказаного і набріханого зверху, накопичившись за століття, тепер криком кричить. Країні потрібні письменники для психологічної санації.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, есеїстка

Духовний опір Литви

Десять заповідей служіння культурі від Вітаутаса КУБІЛЮСА
20 лютого, 2018 - 17:42
ФОТО РЕЙТЕР
ВІТАУТАС КУБІЛЮС

З нагоди ювілею державності Литви нам доводиться по-доброму заздро рефлексувати про духовний опір литовців у ХХ столітті.

Моє зацікавлення духовними успіхами Литви з’явилося не після інтеграційної невдачі України, а ще в студентські роки, коли семестровий курс літератури союзних республік зблиснув непересічними творами Юозаса Балтушіса, Йонаса Авіжюса та Юстінаса Марцинкявічюса .

Наша спільна історія в одній імперській казармі вже двічі спіткнулася, щоб не дати українцям поштовху до формування європейського світобачення та практики втілення ідеалів європейського гуманізму.

Моє зацікавлення трагедійного 1986 року спонукало до наукової праці в цільовій аспірантурі Інституту литовської мови та літератури в столиці Вільнюсі. Обравши темою дослідження українсько-литовські культурні та літературні взаємини, понад три десятиліття доводилося шукати підтвердження феноменальної духовності литовців. В однакових з українцями умовах вони знаходилися в текстах Любомира Гузара про консолідаційний дух литовців у таборах для інтернованих осіб у повоєнній Європі чи в спогадах мукачівської аристократки духу Георгіни Мурані, яка зізнавалася, що литовські дівчата в зоні радянських таборів вчили українок, «як зберегти людську гідність, жіночність».

Зізнаюся, я не була першовідкривачем цієї теми, але вона привабила мене, бо дозволяла доторкнутися до сокровенного в культурі народу, якому я по-доброму заздрила. Не з нагоди трагічного для нас ювілею директор Інституту литовської мови та літератури, академік Костас Корсакас, як мені сьогодні бачиться, назвав свою статтю 1954 року «Літературні зв’язки литовців та українців».

ФОТО РЕЙТЕР

Маючи такий авторитетний фундамент для наукової праці, я користувалася нагодою додати «своїх 5, щоб було 10».

У цій безмежній темі не було зайвим визначити якість перекладів і переспівів поезії Шевченка в царині літературних взаємин двох культур, які досі вважалися оригінальними творами литовських поетів на етапі становлення литовської поезії, до та після заборон литовського друкованого слова царськими сатрапами. Але мій есей не про мої дисертаційні відкриття. Це тільки вводини в мою улюблену тему. Успіх наукової роботи залежить від наукового керівника Я самостійно обрала собі тему, а керівника — провідного литовського дослідника літературних взаємин — мені призначили, ним став світлої пам’яті професор Вітаутас Кубілюс (1926—2004), автор найавторитетнішої для порівняльного літературознавства на той час монографії «Литовська література і світовий літературний процес».

(Вільнюс,1983).

Особливістю культурного духовного життя Литви XVI—XIX століть було те, що литовські письменники-просвітителі несли світло християнських цінностей художнім словом, вони не тільки перекладали молитви та псалми, а й дбали про тематику художньої літератури для народу та про народ. Це такі, як пастор та єпископ, як Антанас Баранаускас та Крістіонас Донелайтіс, чи ректор Каунаської духовної семінарії та поет Йонас Майроніс.

На жаль, в Україні в ХІХ ст. наші неуспішні семінаристи повернули вектор української літератури в бік нігілізму та атеїзму по причині занедбаного побуту в семінаріях та монастирях імперії, бо дбати про культуру колонії після 1654 року метрополія не намагалася.

Натхненниками духовного Опору Литви в ХХ столітті стали класики литовської літератури, вчені-гуманітарії, професори Каунаського університету: Баліс Сруога та Вінцас Миколайтіс-Путінас, освіту вони здобули в університетах Мюнхена та Фрібурга (між двома світовими війнами Каунас — університетське місто — став столицею Литви й колискою національної ідеї). В Каунасі навчався мій науковий керівник, а закінчувати студії довелося у Вільнюсі, бо університет перевели до історичної на той час пролетарської столиці. Баліс Сруога навіть опинився у роки війни в Штутгарті за те, що не сприяв мобілізації литовських студентів на фронт, не носив обов’язкової в таборі шапки, щоб не знімати її перед охоронцями табору, а свій таборовий досвід зафіксував у романі «Ліс богів»(1957).

Натхненний особистим прикладом професорів Каунаського університету, мій науковий керівник став їхнім духовним спадкоємцем, а для цього — професором, габілітованим доктором філософії, літературним критиком, вченим зі світовим іменем Вітаутас Кубілюс.

У ХХ столітті литовські письменники виробили власну «філософію чину», вони діяли «за будь-яких обставин і для будь-яких обставин». Звісно, діяли на теренах літуаністики і тим утверджували себе як націю європейського способу мислення та екзистенції.

Литовську державність митці вибудовували в літературний спосіб, інакше кажучи, формували саме прагнення власної державності, яка не може постати без культурного ґрунту. В етичному вимірі про цей ґрунт дбали в одній особі їхні попередники-священики та письменники-класики, які в турботах про свій народ не полишали роботу над літературними текстами, формуючи на культурному ґрунті просвітницькі шедеври, поєднуючи християнські заповіді з поетикою народного мелосу від Крістіона Донелайтіса, Мартінаса Мажвідаса та Антанаса Баранаускаса до Йонаса Майроніса та Антанаса Вієнажиндіса й Вінцаса Миколайтіса-Путінаса .

Таким культурним ґрунтом для ХХ століття ставали праці Вітаутаса Кубілюса — це, насамперед, 20 монографій та сотні статей у періодиці, а також посмертно виданий двотомний щоденник мого наукового керівника. Це видання щоденника дозволило мені збагнути складність літературного процесу ХХ століття та його намагання вивести литовську літературу зі сфери впливу вузького кастрованого соціалістичного реалізму. Доробок професора Кубілюса, як на мою думку, надається до прочитання на засадах європейського «вольтеризму». Хоча твори Вольтера вчений жодного разу не цитував, він їх засвоїв ще з університетської лави. Варто вказати, що його негативне ставлення до обов’язкового цитування сформувалося ще в Гуманітарному інституті Каунаського університету. Позірне цитування без сповідування принципів цитованого є ознакою «поганого» тону і не притаманне його європейському психотипу.

Кілька разів прочитавши двотомний щоденник мого наукового керівника, я відкрила для себе феномен європейського вченого, якому властиві не проголошені, а втілені головні засади європейської філософії, вони перегукуються зі спадщиною Вольтера:

Своїм творчим доробком вчений втілив настанови французького енциклопедиста аж через два століття. Ці настанови стали його Десятьма заповідями служіння литовській культурі. Саме зміст його вчинків на культурному полі Литви надається для прочитання на матриці вольтеризму , що є підтвердженням його європейського психотипу та вишколу:

Перша. З юності він облюбував кредо «робота оберігає нас від тривимірного зла: нудьги, розпусти та злиднів».

Друга. Ця настанова від Вольтера позначилася на виборі літературної критики як царини своєї діяльності, адже «дехто і на другому місці сяє, і його сяйво відбивається на тому, хто займає перше місце». Без перебільшення можна сказати, що в літературному процесі Литви 1960—1970 років більше важило не те, що написали письменники, а те, що про їхні твори написав критик Вітаутас Кубілюс.

Третя. «Земля — величезний простір, в якому одна і та сама трагедія ставиться під різними назвами». Стосовно автора щоденника, назва його життєвої трагедії — «Самота». Він справді належав до найбільших митців-самітників, як Франц Кафка чи Володимир Винниченко. Вони товариства шукали в щоденниках, у розмовах із самим собою, найнадійнішим, найнезрадливішим та найцікавішим співрозмовником, бо «всі пошанування світу не варті одного хорошого друга».

Четверта. Вчений як вища людина «ніколи на загал не говорив про себе». Про його поневіряння з докторською дисертацією я довідалася зі щоденника:

Докторська дисертація науковця має трирічну історію від подання (березень 1972 р.) до ВАКу до висновку Інституту літератури ім. М. Горького в Москві. В ній не могла б розібратися навіть такий корифей детективного жанру, як Агата Крісті. Кілька разів текст дисертації то зникав фізично, то знову з’являвся. Спочатку в бібліотеці у Вільнюсі, а згодом — у різних наукових закладах Москви. Дисертацією цікавилися працівники державної безпеки. Упродовж трьох років директор Інституту літератури настирливо рекомендував їхати до Москви і «рухати» процес або забрати дисертацію. До того ж усі знали, що з Литви до Москви надійшла негативна рецензія (донос) на 200 сторінок, яку в Москві навіть не читали, а тільки посміялися з її об’єму. Нарешті Інститут літератури ім. Горького надіслав позитивну рецензію і надійшла черга обговорити анотацію до книжки в червні 1975 р. Саме про це запис у щоденнику: «Обговорення анотації до моєї праці. Зв’язки литовської літератури ХХ» Галініс (завідувач відділу історії литовської літератури. — Т.Щ.) вимагає єдиної всеохопної системи, Ланкутіс (завідувач сектору сучасної літератури. — Т.Щ.) — треба окремого розділу про вплив російської літератури, окремого розділу про літератури Прибалтики; Степшис (критик лівого спрямування. — Т.Щ.) — яка тут методологія, де боротьба двох культур, чи буде показано процес формування єдиного радянського народу. Словом, повний крах моїх надій та ілюзій. Писав цю роботу, щоб показати приналежність литовської літератури до світу Заходу, а тут справа вийшла зі знаком навпаки.

І зрозуміло, що тут не наука, а чиста політика. Завдання зрозуміле — показати вплив російської культури, місію російської культури.

Те задумане приниження своєї літератури Ланкутіс, як завжди, люб’язно вмовляє, але його інтерес зрозумілий: мати в секторі таку тему, як дах, а самому писати про Міколайтіса та Грушаса. Словом, ти приречений на довічне рабство, будівництво піраміди фараонам. Тільки тепер з’ясувалося, в яку петлю лізу. Вічна моя наївність. Сподіватися від інших добра — дурість. Тут гра , і кожен турбується про себе. Шкода, що я зжився із проблематикою зв’язків і мені важко від них звільнитися; важко розпочати думку в іншому напрямку, хоча зрозуміло , що в сучасних умовах — то невдячне завдання. Недаремно книга Корсакаса лежить, люди інтуїтивно відчувають — то нищення національної гордості». (Про збірку статей за приписами теорії впливів. —Т.Щ. — Т.1, с.454).

П’ята. В літературний спосіб вчений півстоліття литовську державу вибудовував, бо був наснажений ідеєю про те, що «брак не грошей , а обдарувань робить державу слабкою».

Шоста. Щоб зарадити такому колоніальному стану речей, він поклав своє життя на півстолітнє духовне протистояння. Натаке рішення тоталітарна система зреагувала відповідно до феодальних правил своєї доби, бо «чесну людину можна переслідувати, але не можна збезчестити».

Сьома. «Людина створена для дії, бо ніколи не буває великих справ без великих труднощів». Такою великою справою стала його монографія «Литовська література та світовий літературний процес».

Вона з’явилася друком у Вільнюсі аж 1983 року! І в ній нарешті вчений втілив досі недозволений задум: знайшов литовській літературі місце в контексті творів Гете, Шарля Бодлера, Вітмена, Мопасана, Вальтера Скота, Оскара Мілоша. Ця монографія принесла автору визнання в наукових колах , а не в кабінетах струхнявілої імперії 1983 року. 

Восьма. Вчений любив істину понад усе та водночас був поблажливим до хибних уявлень інших.

Дев’ята. Він справами зробив своє ім’я знаменитим, а це тяжка ноша.

Десята. «Хто обмежує свої бажання, той завжди достатньо багатий».

Його багатство — це духовно багата Литва. Ця настанова співзвучна з настановою європейського мислителя Артура Шопенгауера:

«Важливо те, що є в людині, а не те, що є в людини». Вона, ця настанова, не була професору чужою.

Свідком духовних устремлінь Кубілюса-батька був його син Андрюс, у такій родинній атмосфері гартувався його державницький чин, він згодом став прем’єр-міністром у незалежній Литві, а нині — автором Плану Маршала для України.

Двотомний щоденник, після смерті діариста уклала з рукописних нотаток на четвертинках аркуша та набрала текст півстолітньої історії Душі професора 1945—2004 років дружина професора, Яніна Жекайте (1926—2006), літературознавець, доктор філософії. Також вона упорядкувала том листів (416 одиниць) вченого «Чекаю відповіді» (Вільнюс, 2006). З передмови до цього видання я довідалася, що вчений відмовився очолювати Саюдіс, Міністерство закордонних справ в уряді незалежної Литви, бо вважав, що не має таланту адміністративного . Він планував у поважному віці працювати на ниві літературознавства.

На превеликий жаль, українські гуманітарії ХХ століття не породили жодного сина-державника, найчастіше вони народжували дочок, щоб підтвердити, що зяті — то родове прокляття України.

Мов бідна вдовиця, наша неструктурована українська культура стоїть на розпутті й роками чекає — опублікують чи не опублікують щоденники талановитого закарпатського прозаїка Івана Чендея.

Ось доказ, що ми надто добре засвоїли правило з чужої класики: «А що скаже княгиня Марія Андріївна!»

Критичність нашої ситуації в тому, що сказати архетипове «я тебе породив...» — нікому...

 

Тетяна ЩЕРБИНА, кандидат філологічних наук, Княжичі
Газета: 
Рубрика: