Хай допоможуть «ідуни» «почекунам»!

Двадцять років я ходжу на виборчі дільниці, щоб віддати свій голос за претендентів на місцеву або центральну владу. За цей час лише один раз моє волевиявлення збіглося з загальнонародним. Шкода... Адже, на відміну від більшості, у мене було набагато менше розчарувань в обраній владі. Але проблема не лише в цьому. Чому наша система управління не здатна зважати на позицію меншості?

Жовтий, синій, червоний, зелений, фіолетовий... Усі барви веселки заповнюють прямокутники білбордів на узбіччях доріг, ставши підкладками для осіб, які претендують на місцеву владу. Насуваються вибори. Як завжди — строкаті, скандальні, щедрі на обіцянки й скупі на думки. Це наша з тобою демократія!

Якийсь час ми пишалися розмаїттям організацій, що називають себе партіями, свободою висловлювань та правом безкарно підтримувати неурядова думку. Інші й такого не мають, казали ми, порівнюючи себе з білорусами та росіянами, і вірячи, що, рано чи пізно, наші демократичні ембріони перетворяться на істот, схожих на німецькі чи французькі.

Але тепер з’явилися сумніви. Що стоїть за кандидатами, чиї обличчя тиражуються рекламою на всіх можливих носіях? Лише дві речі — фінансовий ресурс і телевізійна популярність, добута за рахунок того ж ресурсу. Що стоїть за кожною з наших партій? Лише одна персона, здатна виділити або освоїти ресурси. Що стоїть за грошима, на які виконуються всі передвиборні колядки? Тільки наші податки і плати за блага цивілізації. Ми віддаємо їх за газ, тепло й воду, а натомість отримуємо білборд з людиною, яка перерозподілятиме наші платежі. Тому бажано не голосувати за тих, хто заліпив міста й села своїми зображеннями. Адже реклама — рушій торгівлі, і аж ніяк не демократії, яку ми маємо намір затвердити у своїй країні.

Політичні партії потерпають куди не глянь. Скрізь люди збайдужіли до організацій, які теоретично висловлюють їхню волю, а практично належать до дискредитованого правлячого класу.

Самі по собі партії є продуктом позаминулого століття, коли суспільство можна було легко й просто структурувати за станами, й усі політичні шляхи вели або праворуч, або ліворуч, як у французькому парламенті часів революції, де монархісти в залі сиділи по один бік від голови, а демократи — по другий. Зараз жоден уряд не проіснує на платформі крайніх ідей, без зеленого курсу, без розуміння нової реальності. Правий світ закінчився, привівши планету до соціального розшарування, аналогічного 1913 року, і ресурсного колапсу, що змінив природу. Лівий світ не зміг позбутися привиду комунізму. Заклики до суспільного блага завжди ототожнюються з К.Марксом і В.Леніним. Тому у нас немає ні профспілок, ні громадського контролю за апаратом влади, ні іншої корисної «лівизни». Іншим став і темп життя. Раніше на зміну правил йшли десятиліття неквапливих дискусій про права жінок, справедливу ??оплату найманої праці, соціальну роль держави тощо. Сьогодні необхідно за лічені місяці вирішити долю планети: буде вона віддана на пожирання споживачам чи стане домом для проживання всього людства.

Вибір між невідомим змістом і очевидною порожнечею. Він назрів у другій половині минулого століття, але політична система продовжувала інерційний рух до тих цілей, які більше  не цікавили більшість людей. «Політики живуть своїм життям, а ми своїм». Цю фразу ще нещодавно можна було почути на вулицях усіх міст світу від абсолютно різних за соціальним станом громадян. Ми звикли до системи, де демократичні перетворення стали роботою для вузького кола вхожих у владу, де воля політичних управлінців виявилася вищою за волю виборців. Адже голоси за правлячу партію ефемерні порівняно з державними ресурсами. Сьогодні вам довіряють 73% тих, хто прийшов на вибори, а завтра — 15%. Хоч би якими були цифри народної підтримки, але 100% капіталу країни у вашому розпорядженні на чотири роки або на 20,  залежно від «волі народу», тобто процесу голосування. Його завжди здійснюють люди, навіть коли бюлетені підраховують шахраї.

Але не наноситимемо стигму потворної демократії лише Україні. Люди не йдуть на вибори, а партії стають закритими клубами в усьому світі. Цій проблемі присвячена книжка Пітера Майра «Управління порожнечею», дослідження багатьох інших аналітиків сучасного світу. Однак Пітер Майер не дожив до повного підтвердження своїх прогнозів. Українці першими на планеті організували своє політичне життя виключно у віртуальному і візуальному просторах, де вигадані партії й об’єднання замінили собою реально наявні.

Говорячи про політичну систему, ми вважаємо за краще дивитися в бік інститутів влади, обговорюючи в ній роль лідерів своїх партій. Але портрет самого творця системи залишається невідомим. Цим і користується сучасний капіталізм, який заволодів не лише ресурсами, а й умами людей. Виборець, чию волю має представляти правлячий клас, виявився чимось на кшталт пластиліну в портфелях можновладців. «Біда не в Трампі, а в його виборцях», написав нещодавно один німецький журналіст, який аналізує передвиборні перегони в Америці. Фанатам Трампа байдужа його брехня, податкове дезертирство, расизм і байдужість до страждань. Їм важливо відчувати його образ частиною власного ідеалу. Путінізм став катастрофою Росії лише тому, що для мільйонів людей імперський фіміам, розкурений у Кремлі, і є тим самим «солодким димом вітчизни». Віра в чудеса не стала б вироком Україні без широкої громадської підтримки віртуальної партії, що стала для виборців комп’ютерною грою в політику. Усе тому, що у 1% обраних вистачило грошей на зміну громадської свідомості, а не системи влади, що зжила себе і обридла народам.

Згаданий мною ірландський дослідник популізму Пітер Майер поділяв демократію на конституційну і масову. Конституційна є частиною операційної системи влади, масова ж належить усім нам. Влада вільно поводиться з конституціями, замінюючи її дух процедурами. Тому злісні тирани виявляються затятими прихильниками основних законів. Той же О.Лукашенко, котрий знущається зі свого народу, вимагає дотримання конституційних правил зміни влади, знаючи, що його бюрократія здолає будь-якого опонента. В.Янукович, якого українці двічі позбавляли влади, теж скаржився на всенародне порушення конституції. Усі наші революції були демократичними в розумінні мас, але антиконституційними на думку правлячого класу.

Зовсім скоро ми прийдемо на виборчі дільниці у спорожнілі школи й сільські клуби для ритуалу вкидання бюлетенів в урни. У них довгий список кандидатів, які зуміли вистелити купюрами й обіцянками дорогу у владу. Усе буде, як завжди, і як зазвичай через кілька тижнів підніметься чергова хвиля широкого невдоволення політикою, тарифами, медициною, усім, що турбує й мучить кожного жителя міста й села з давніх часів. Зміна влади не призводить до змін в політиці. Адже рішення проблем нашого життя пропонують не ті, хто з ними стикається щодня. Де ж тут демократія?

Чотири роки тому голландська художниця Маргрит ван Бреворт створила скульптуру ждунів — збірне й смішне зображення пацієнтів клінік, що ждуть прийому. Ждуни стали інтернаціональним мемом і символом нескінченного очікування. Нещодавно в нашому інтернеті з’явився новий мем — Ідун — людина, яка заявляє, що йде у владу. Його зображення поки немає. Але судячи зі списку кандидатів, це має бути образ не просто багатої, а дуже заможної людини, у якої поки є все, крім голосів ждунів.