Хто зможе бути справжнім Верховним?

Які лише якості справді ефективного президента України не називають у ці дні найголовнішими ті, хто вважає себе неабиякими експертами! І антикорупційний запал, і вміння прозирати майбутнє, і здатність забезпечити ротацію еліт, і вміння зібрати навколо себе гарну команду, і порядність, і справедливість... От тільки майже ніхто навіть не згадує, що наразі точиться війна з російськими агресорами, а відтак понад усе глава Української держави має бути вправним Верховним головнокомандувачем і керівником усієї сфери, що пов’язана з національною безпекою.

Тим часом не обов’язково бути ясночолим експертом, щоб вийти на це: досить розкрити Конституцію України, знайти там статтю 106 і прочитати:

«Президент України:

1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; [...]

17) є Верховним головнокомандувачем Збройних сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

18) очолює Раду національної безпеки та оборони України;

19) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань;

20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;

21) схвалює у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації — з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України; [...]

24) присвоює вищі військові звання...»

А є також стаття 107, в якій теж містяться цікаві речі:

«Рада національної безпеки та оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки та оборони при Президентові України.

Рада національної безпеки та оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки та оборони.

Головою Ради національної безпеки та оборони України є Президент України.

Персональний склад Ради національної безпеки та оборони України формує Президент України. [...]

Рішення Ради національної безпеки та оборони України набирають чинності указами Президента України».

Таким чином, згідно з Основним законом, глава держави за умов зовнішньої агресії та фактичного стану війни має один обов’язок, одну функцію, що перевищує решту. Якщо звести в одну понятійну формулу все, процитоване вище, — це функція Верховного головнокомандувача. І не лише всіх збройних сил, а й усієї держави, всієї її потуги. Саме Президент має стати найвищим центром організації всіх зусиль нації, держави та армії, спрямованих на відсіч агресору. Він повинен об’єднати всі можливості, сконсолідувати всі ресурси, щоб перетворити країну на потужну фортецю, на єдиний військовий табір, з єдиною метою — ефективно протистояти ворогові. Саме це стає за чинних обставин для глави держави головним завданням, а не розв’язання якихось інших проблем, тим часом як вирішується засадниче для України питання: бути чи не бути...

Звісно, такі обов’язки вимагають наявності у претендента на посаду Верховного Головнокомандувача цілого комплексу морально-психологічних якостей, відповідного досвіду, здатності швидко навчатися й опановувати нові для нього сфери діяльності. Не дай Боже, цього року підняти на висоту цієї надвідповідальної посади людину, соціально і національно непритомну чи таку, що полюбляє безвідповідальні й авантюрні експерименти, в тому числі над долею країни і народу, чи просто персонажа, нездатного ефективно й оперативно вчитися і дослухатися до розумних порадників...

Отож окреслимо головні, на нашу думку, вимоги до Верховного головнокомандувача за умов «гібридної» (часом не дуже «гібридної») війни.

• Те, що ця людина повинна мати авторитет у війську, і не стільки авторитет посади, скільки особистий авторитет, річ апріорна.

• Але такий авторитет не виростає на ґрунті ставлення до Верховного як до «свого хлопця», навпаки — він має в основі розуміння непересічних рис цієї реальної, а водночас знаково-символічної постаті.

• А це означає, що Верховний бажано ще до сходження на посаду має бути досить компетентним з усього кола питань, які пов’язані з національною безпекою, і це має бути видно, як то кажуть, неозброєним оком. Бажано, щоб ця людина мала спеціальну військову освіту чи, принаймні, особистий досвід військової служби, нехай і рядовим чи сержантом, щоб краще розуміти, як воно ведеться солдатові в польових умовах, і знати, що танки із казарм не виїздять, у казармах живуть солдати.

• Дуже бажано, щоб Верховний вільно володів не лише українською, а й англійською мовами, щоб мати змогу вести конфіденційні переговори з західними партнерами без посередництва перекладачів, які можуть стати об’єктами вербування з боку російських чи ще якихось спецслужб.

• Верховний повинен уміти (чи швидко навчитись) організувати ефективну взаємодію родів військ (і відповідних генералів, що часом дуже складно через особисті амбіції) та різних силових структур (ЗСУ, Нацгвардії, спецслужб). Він має уміти добре читати карту — щоправда, деякі знані радянські генерали це робили погано, ті, які пишалися, що «в академіях не вчилися», — але ж СРСР давно немає, чи не так? Але разом із тим Головнокомандувач має вивчити статути, і не тільки нинішні, бо і в радянському польовому статуті 1939 року можна знайти чимало цікавого та корисного, скажімо, щодо облаштування оборони за умов відсутності суцільної лінії фронту та формування мобільних резервів для протидії ворожим атакам. Ясна річ, він повинен розуміти, як працює розвідка, стратегічна та оперативно-тактична, і вміти відсіювати другорядне й відверту «дезу» в її повідомленнях.

• Верховний повинен знати, що це таке — мобілізаційна економіка, економіка воєнного часу; в цьому плані, на відміну від мирних часів, коли це не функція глави держави, він має бути «головним завгоспом країни».

• Верховний не повинен бачити потенційних конкурентів собі в бойових генералах, які мають авторитет серед вояків, бо такі генерали незрідка, як доводить досвід історії, стають успішними державними діячами, президентами і прем’єрами.

• Крім того — і це не остання за значенням якість, — Головнокомандувач повинен мати неабияку витривалість і змогу в разі потреби працювати кілька діб поспіль з короткими перервами на сон. Ясна річ, це має поєднуватися з особистою мужністю й відвагою, що завжди справляє позитивне враження як на військовиків, так і на цивільне населення територій, які перебувають під загрозою ворожих атак. Але головна здатність Верховного має полягати в тому, щоб оперативно приймати якнайкращі рішення і ні на кого не перекладати за це відповідальність. А для цього він повинен уміти з користю для себе і держави спілкуватися не лише з військовими експертами, а й з науковцями, фахівцями в царині новітніх військово-виробничих і соціальних технологій.

• І нарешті, Головнокомандувач не має бути схильним до замилування бездоганною виправкою військовиків і парадними заходами: скажімо, армія Ізраїлю виступає на парадах гірше за війська сусідніх диктаторських арабських режимів, але завжди воювала і воює незрівнянно краще за них.

Це не вичерпний список вимог до Верховного Головнокомандувача (деякі ми свідомо не називаємо), проте і переліченого досить, щоб зробити висновок: серед усіх кандидатів у президенти є лише три-чотири особи, які бодай на 50% відповідають цим вимогам і здатні ефективно виконувати покладені на них Конституцією обов’язки. У цій справі не зарадять різні радники, військові та цивільні, чи генерали, поставлені на високі посади. Глава держави не може передавати комусь бодай частину своїй повноважень — це прямо заборонено Конституцією. І відповідатиме за все він, а не генерали.

Тим часом величезна хвиля популізму, здійнята нинішньою виборчою кампанією, не дає українському суспільству, принаймні його більшості, усвідомити, що нинішні вибори — це передусім вибори Верховного головнокомандувача. Фігуранти кампанії здебільшого пропонують абсолютно нереальні або дуже небезпечні для економіки, політики і державної стабільності речі. Над ними тяжіє дух безвідповідальності й авантюрності, коли вони діють під гаслом: обіцяй, обіцяй, обіцяй навіть найнеймовірніші перспективи, хтось таки на це купиться. Чимало людей сприймають президента, якого треба обрати, як такого собі чарівника, який сидить на грошовому мішку і роздає ті гроші всім охочим. Така міфологізація і фольклоризація інституту президентства є вкрай шкідливою та небезпечною.

І головне: чи зможуть люди, страшенно далекі від питань армії та війни, швидко увійти в процес адекватного прийняття важливих, доленосних рішень у цій сфері? Тим більше, що чимало неофітів на такій посаді почнуть вчитися (якщо взагалі почнуть) навіть не з нуля, а з «великої та жирної» мінусової позначки. На їхнє навчання часу може й не вистачити — з відповідними наслідками для країни. А дивлячись на деяких пихатих претендентів, які «все знають» від народження, відчуваєш, що мало хто з них навіть розуміє необхідність наполегливого та інтенсивного навчання, передусім у царині воєнно-політичній.

Від Верховного величезною мірою залежатиме, чи встоїть Україна в цій війні, чи буде розбита, пошматована й окупована Росією. І тоді чимало питань, які сьогодні видаються українцям такими важливими, геть утратять своє значення. Україна витримала п’ять років російської збройної та диверсійно-політичної навали, на що мало хто в сучасній Європі здатен. І було б надзвичайно прикро й несправедливо втратити країну через появу самовпевненого невігласа або авантюриста на чолі державного апарату чи через маніакальне прагнення до влади за будь-яку ціну деяких персон, давно вже задіяних в українській політиці.

Потрібно зрозуміти, що сьогодні громадяни України обирають Верховного головнокомандувача всіх збройних формувань Української держави. Всі поточні соціально-економічні питання будуть вирішуватися головним чином на парламентських виборах у жовтні поточного року. А на президентських усіх претендентів слід розглядати під таким кутом зору: чи зможе він бути ефективним Верховним? І одразу ж відсіювати тих, хто за жодних обставин до такої діяльності не підходить, кого навіть уявити Верховним не можна...