Козацьке місто Єлисавет

Із плином часу ми втрачаємо свою історію. Не ту, яка написана в підручниках, а ту, яка передається з уст в уста. Від батька до сина, від діда до онука. Стається це через втрату інформаційних джерел: через смерть дідів-прадідів. В Україні вже не лишилося людей, які б розповіли про життя у XIX столітті.

Переглядаючи історію Української Народної Республіки, відчуваєш таке собі дежавю. Події та їхня послідовність у становленні Української держави 90-х років такі ж, як і в 1917 — 1920-х роках XX століття. Напрошується своєрідна аналогія: Декларація про державний суверенітет України — Третій універсал Центральної Ради УНР, Акт незалежності України — Четвертий універсал УНР, затвердження державних: герба-тризуба, блакитно-жовтого (синьо-жовтого в наш час) прапора, Гімну Чубинського-Вербицького тоді й на початку 90-х років XX ст. Ще одна з історичних паралелей, про яку не згадується в підручниках, — початок деімперіалізації, аналога сучасної декомунізації. Тоді місто змінило назву з імперської Єлисаветград на українську Єлисавет.

ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ ЗА ЧАСІВ УНР — ПОМИЛКА ЧИ СВІДОМИЙ КРОК?

Назва Єлисавет отримала статус офіційної завдяки лобістам цієї назви, зокрема Винниченку, Шульгину, життя яких було пов’язане з Єлисаветом, та народнику Грушевському. Тогочасні політики, крім визначних кроків у становленні української державності, зробили й багато помилок. Уже після краху Української Народної Республіки вони переосмислили зроблене, але не змінили думки щодо тогочасної назви сучасного Кіровограда, і навіть через 10 — 20 років називали місто виключно Єлисаветом.  1928 року в статті, яку редагував Грушевський, написано: «У шістьдесятих роках минулого століття Єлисавет являв собою невелике місто». 1936 року Винниченко в листі до львівського літературознавця писав: «Родився в Єлисаветі на Херсонщині».

ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ В УМОВАХ ВІЙНИ

Щодо перейменування 1918 року чомусь поширена думка, нібито затвердження назви Єлисавет відбулось через небажання «федералістів» розривати відносини з Росією. Факти це заперечують. «Згоріла... наша орієнтація на Московщину, на Росію», — слова Грушевського після прийняття Четвертого універсалу, яким, зокрема, було визнано війну з Росією. В УНР створювалась нова армія на принципах добровільності, адже українізовані частини старої армії при наближенні більшовицьких військ оголошували нейтралітет. У Єлисаветі, відповідно до закону про вільне козацтво та наказу Петлюри від 22.11.1917 року, створювався  Єлисаветський курінь. Починаючи з грудня 1917 року, більшовицькі загони захопили Харків, Катеринослав, Полтаву. Органи влади УНР були змушені переїхати з Києва до Житомира. Після захоплення Єлисавета більшовиками в місті відбувалися вуличні бої січовиків проти загонів Маруськи Нікіфорової, яка воювала на боці більшовиків. Усі ці події передували прийняттю рішення щодо назви Єлисавет.

МОТИВИ ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ НА ЄЛИСАВЕТ

І до проголошення УНР, і в часи її існування в українських активістів був лише один варіант перейменування міста — Єлисавет. Це свідчить про те, що назва Єлисавет на час ухвалення закону вважалася беззаперечною українською назвою. Із 82 членів тогочасної Малої Ради УНР її підтримала більшість. Кістяк влади УНР складала молодь.

Кількість прихильників назви Єлисавет вражає. Серед діячів Єлисавета епохи УНР, чиї імена були на слуху та стосовно кого маємо задокументовані підтвердження вживання назви Єлисавет, — Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Олександр Шульгин (член Малої Ради УНР), Володимир Шульгин (герой Крут), Євген Маланюк (старшина армії УНР, ад’ютант Василя Тютюнника), Михайло Левицький (депутат Єлисаветградської міської думи) та інші.

УКРАЇНСЬКА ЄЛИСАВЕТСЬКА ГРОМАДА

Назва Єлисавет дісталась «молоді», як говорить Володимир Антонович,  від Старої громади, народників, українофілів. Серед перших українських громад 1850-1870-х рр. було створено місцеву українську громаду й у Єлисаветграді. Кістяк громади складали: Опанас Михалевич, Євген Чикаленко, брати Тобілевичі (Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський і Панас Саксаганський). Члени гуртка та інші українці, мешканці Єлисаветграда, ідентифікували себе не лише через мову, а й через вживання української назви міста. Характерною ознакою є те, що серед спогадів, листування, інших документальних джерел, які залишили по собі ті мешканці Єлисаветграда, що не вважали себе українцями (Олександр Пашутін — міський голова, який найдовше — 27 років — обіймав цю посаду; Андрій Достоєвський — архітектор, рідний брат відомого письменника; Афанасій Фет — російський поет-лірик; Дон Амінадо — поет і письменник, представник єврейської спільноти та ін.), відсутнє згадування назви Єлисавет. Цей факт підтверджує, що назва Єлисавет вважалася виключно українською.

Назва Єлисавет до створення місцевої української громади вважалась історичною народною назвою. На початку XIX століття її не вживали носії інших культур, також не використовували в офіційному документообігу. На ній стояло чиновницьке табу, оскільки назва вважалася холопською.

ЧОМУ ЄЛИСАВЕТ — НАРОДНА НАЗВА?

Якщо заглибитись у минуле ще на декілька десятиліть, то ситуація наприкінці XVIII століття була іншою. Назва Єлисавет використовувалась в офіційних документах на рівні з Єлисаветградом.

Офіційно статус міста — теперішній Кіровоград — отримав через 30 років після появи назви Єлисавет  1784 року одночасно з офіційним затвердженням назви Єлизаветград (так само 1784 року були затверджені назви Костянтиноград та Павлоград). В історіографічній традиції прийнято вважати 1775 рік роком появи назви Єлизаветград. Офіційного документа, який би затвердив цю назву, не існує, але можна констатувати, що після 1775 року назви Єлисаветоград та Єлисаветград почали вживатися в офіційних документах паралельно з назвою Єлисавет.

Важливо й те, що назва Єлисаветград виникла після руйнування Січі. До 1775 року на території сучасних України та Росії не існувало жодного міста з другим коренем «град». Натомість були: Новгород, Миргород, Білгород. Саме після 1775 року імперська влада активно змінювала козацькі топоніми на балканські через захоплення Катериною ІІ та Потьомкіним топонімами з батьківщини православ’я. У цей період з’являються назви грецьких колоній, численні «полі», від грецького «поліс» — «місто» та «гради» — від болгарського «град» — «місто».

Нова назва ЄлисаветОград, що виникла за нормами тогочасного словотворення (між першим коренем та «полем» або «градом» має бути літера О), не прижилась, оскільки для місцевого населення було зручніше модифікувати вже існуючу назву Єлисавет, при цьому опускаючи літеру О всупереч тодішнім правилам словотворення.

На сьогодні деякі історики дотримаються версії, що до 1775 року не існувало міста, а існувала фортеця, й назва Єлисавет позначає фортецю, а не місто. Однак ця версія спростовується першоджерелами, які можна знайти, навіть не занурюючись в архіви.

ПЕРЕДУМОВИ ДО ВИНИКНЕННЯ МІСТА

На землях навколо сучасного Кіровограда до XVIII століття існували розрізнені зимівники запорізьких козаків: слободи та хутори. Жителі поселень селилися тут на свій страх і ризик, оскільки перебували на незахищених прикордонних землях. До 1751 року, за версіями краєзнавців, на території сучасного Кіровограда існували слободи, засновані козаками: Кущівка (увійшла до складу міста у XIX ст.), Завадівка, Інгульська слобода, яка пізніше злилась sз Лелеківкою (всі увійшли до складу міста у XX ст.) та Знам’янська слобода, заснована старообрядцями. 29 грудня 1751 року імперський сенат видав указ про виселення жителів частини Задніпровських місць, утворення Нової Сербії та побудову земляної фортеці, «которую именовать крепость святыя Елисаветы». В указі не було визначено місця новоствореної фортеці, але очевидно, що мався на увазі південний кордон в межах Нової Сербії. Після оприлюднення указу Знам’янську слободу покинули «безуказні» старообрядці, які поселилися там самовільно.

На початку 1752 року генерал Глєбов доручив геодезисту Омелянові Гур’єву обрати місце для майбутньої фортеці. Гур’єв та два його помічники зупинили свій вибір на місці за межами Нової Сербії на правому березі Інгулу, до впадіння Сугоклеї. Якби вони вибрали менш вигідне розташування, наприклад, в Новій Сербії або не на Інгулі, а на Інгульці чи Синюсі, то біля фортеці могло б і не бути міста. Розташування для міста було вигідне, тому що місце було залюднене, зручне, з погляду транспортної розв’язки: дорога на Хаджибей, Крим та з Січі до Польщі. Указ Єлизавети про переселення з території Нової Сербії зустрів серед українців опір. Про це свідчать численні архівні документи: звернення, донесення, рапорти, відомості, сенатські укази.

Намагаючись загасити конфлікт і не допустити переселення українців до Польщі, 18 серпня 1753 року сенат ухвалює указ, яким дозволяє селитися південніше Нової Сербії, зокрема біля місця, де мала бути зведена фортеця святої Єлизавети. Цей указ фактично й дав поштовх утворенню міста.

ПОЯВА МАГІСТРАТУ

Уже влітку 1754 року, в день Св. Петра і Павла, через декілька тижнів після закладання фортеці, відбувся перший великий ярмарок. На нього прибули  купці з Малоросійських губерній, Запорозької Січі, центральної Росії, Польщі, Молдавії та Туреччини. Дозвіл на проведення ярмарків дав сенат, який також погодив прибуття на ярмарок турків.

Можна констатувати, що виникненню міста сприяла торгівля. У разі відсутності цього чинника поселення біля фортеці не розвивалися б, а з ліквідацією військової функції фортеця святої Єлизавети та територія навколо неї могли б перетворитися на пустир — так само, як Фортеця святої Анни, яку заснувала імператриця Анна Іоанівна 1730 року на берегах Дону за проектом, подібним до петропавлівської та єлизаветинської фортець.

Місце для проведення першого ярмарку (територія сучасного Центрального ринку) було вибране на лівому, рівному, березі Інгулу, в низині. Цей район отримав назву Міщанська слобода, а пізніше — Поділ. На час проведення ярмарку Поділ лише починав заселятись. Успіх першого ярмарку стимулював подальше заселення Подолу.  1755 року з’являється магістрат, обирається бургомістр, тобто запроваджується Магдебурзьке право, яке властиве для міст. Виникнення магістрату — це необхідність, оскільки саме ця установа мала право на той час оформлювати купцям документи для виїзду за кордон.

Першим бургомістром було обрано купця Івана Іванченка, який, згідно з документами архіву коша Нової Запорозької січі, походив із козацької сім’ї. Прізвища наступних бургомістрів до 1766 року красномовно свідчать про їхню національність: Григорій Звенигородський, Іван Гомін, Василь Кисельов (розкольник, який прийняв православну віру. Також чисельність громад можна оцінити за храмами. Перший храм Успення Пресвятої Богородиці православні українці спорудили 1755 року. Старообрядці почали будувати храм святого Димитрія Ростовського  1757 року; греки храм святого Костянтина — 1761 року. 1764 року, згідно з переписом, дві третини населення Єлисаветинської провінції складали українці.

Таким чином, можна стверджувати, що першу назву місту дали українці, яких була більшість як в місті, так і навколо нього.

Те, що авторство назви Єлисавет належить козацтву, підтверджують перші документальні згадки цієї назви в рік появи магістрату. У козацьких рапортах згадується місто Єлисавет паралельно з  Єлисаветинською фортецею (Фортецею св. Єлисавети). Так само перше нанесення назви Єлисавет на карти було паралельним із нанесенням Єлисаветинської фортеці. На карті француза Роберта де Вагонді «Південна частина європейської Росії... 1754» назва міста пишеться двома словами — Єлисавет Город (в той же час місто Орлик позначене як Орелгород), а саме місто нанесено на карту правильно: на лівому березі Інгулу. На додатковій вставці до карти фортеця святої Єлисавети також вказана правильно: на правому березі Інгулу.

Численні перші згадки назви — Єлисавет — у козацьких документах дає підстави вважати цю назву козацькою. Назва Єлисавет утворилася відповідно до козацьких традицій називати місто в прив’язці до місцевості. Так, місто, що розташувалося біля урочища, названого турками Орелі, названо козаками Орлик. Місто, що було біля фортеці, названої турками Ачі, козаки назвали Очаків. Місто, що біля фортеці, названої росіянами ім’ям Єлизавети, козаки назвали Єлисавет. В українській топоніміці є звичними назви жіночого роду (Вінниця, Полтава, Сміла, Умань), але новостворене місто названо козаками не жіночим ім’ям Єлисавет (жіночого роду) або Єлисавета, а Єлисавет (чоловічого роду). Тобто сталася зміна в морфемному складі слова, яка властива й для згаданих раніше козацьких назв Орлик та Очаків.

Не оминула назву Єлисавет і народна творчість. «Ой з-під города, з-під Єлисавета сизі орли відлітали», — співається в пісні, яка описує події 1757 року. В різних варіантах пісні згадуються різні назви: Єлисавет, Ялисавет, Лизавет.

Імовірно, що історії про козацьке місто Єлисавет в першій половині XIX століття розповідали діди, так само, як дід Тараса Шевченка розповідав йому про гайдамаків. Тому ця назва продовжувала жити у XIX та на початку XX століть. Сьогодні найстаріші мешканці Кіровограда розповідають, що Єлисаветом називали довоєнний Кіровоград — у часи, коли назва міста змінювалася ледь не кожні п’ять років (Єлисаветград, 1918 — Єлисавет, 1919 — Єлизаветград, 1924 — Зінов’євськ, 1934 — Кірове, 1939 — Кіровоград). У післявоєнний період назва Єлисавет перестали вживати через різку зміну складу населення (скорочення корінного та збільшення новоприбульців).

***

У контексті майбутнього перейменування Кіровограда в багатьох  виникає запитання щодо того, чи може українське місто мати назву Єлисавет, хоча ця назва й чоловічого роду, й дана козаками, але позначена тінню імператриці Єлизавети, на честь якої було названо фортецю. Але ж тінь ця не більша, ніж тінь цариці на фортечних валах, які лежать у середмісті Кіровограда. Самої фортеці та тіні Єлизавети Петрівни в різних символах не позбутися вже ніколи. Чи існують інші варіанти відновлення історичної справедливості?