Не та карта лягла

Криза в Інгушетії засвідчує всю ефемерність політичної стабільності, нібито досягнутої Кремлем на Північному Кавказі. Адже все почалося з події, здавалося б, незначної. За наполяганням глави Чечні Рамзана Кадирова, якому глава Інгушетії Юнус-бек Євкуров не дуже опирався, між Чечнею та Інгушетією був, нарешті, встановлений адміністративний кордон. Річ у тім, що після розпаду Чечено-Інгушетії  1991 року цей кордон існував лише неофіційно, згідно з угодою, яку  1993 року підписали тодішній очільник Чечні Джохар Дудаєв та тодішній президент Інгушетії Руслан Аушев, але яка не підлягала ратифікації республіканськими парламентами. Поділ території двох республік був ускладнений тим, що в прикордонних районах значна частина населення мала нерозчленовану, чечено-інгуську (вайнахську) самосвідомість і розмовляла  діалектом, перехідним між чеченською й інгуською мовами. І ось, 26 вересня Кадиров і Євкуров підписали угоду про встановлення адміністративного кордону й обмін територіями між двома республіками.

Здавалося б, справа потрібна і досить рутинна. Та біда в тому, що ця угода готувалася в суворій таємниці не лише від народів Чечні й Інгушетії, а й від республіканських парламентів, де засідають більш-менш лояльні до республіканських лідерів депутати. Власне, в Чечні жодних проблем у принципі не виникло. Там депутати проголосують так, як скаже Рамзан. І якщо він не квапиться ознайомити парламент із текстом угоди, значить, так треба. Інгуських же депутатів, ще не видресируваних до кадировського рівня, насторожило, що текст угоди і, головне, мапу майбутнього обміну землями, від них приховують аж до голосування щодо ратифікації. І ще більше насторожило те, що Кадиров не приховує свого задоволення угодою про встановлення адміністративного кордону між двома республіками, тоді як Євкуров щодо цього вважає за краще відмовчуватися. Потім інгуський президент, коли народ уже почав хвилюватися, присягався Аллахом, що угода абсолютно рівноправна — Інгушетія поступається Чечні 1200 гектарами Сунженського району, а Чечня віддає Інгушетії  1200 гектарів Надтеречного району. При цьому з обох боків ідеться про незаселену гірсько-лісисту місцевість. Мовляв, про що город городити!

Але люди Євкурову не повірили. Якщо все тут чисто, чому така секретність? Тим паче що до цього часу мапи майбутнього обміну територіями не опубліковані. В Інгушетії кажуть, що Чечні передаються майже всі нафтові родовища в прикордонних районах, історичні пам’ятки інгушів і природний заповідник «Ерзі». Конституційний суд Інгушетії також дав негативний відгук на законопроект про адміністративний кордон, вважаючи, що подібні питання повинні вирішуватися лише на референдумі. Ратифікацію в інгуському парламенті довелося здійснювати з очевидними фальсифікаціями. І інгуші вийшли на вулиці. Не допомогло ні відключення інтернету в столичному Магасі та  Назрані, ні введення туди ОМОНу. Місцеві омонівці та поліція не лише стали на бік протестуючих, а й заблокували перекидання до Інгушетії загонів ОМОНу та Росгвардії з інших регіонів. Результати голосування визнали фальсифікацією та скасували, а нове голосування зірвалося через відсутність кворуму.

Навіть у Кремлі зрозуміли, що в разі силового придушення мітингувальників у Магасі не уникнути великого кровопролиття. Звичайно, досить було б кинути проти демонстрантів кадировців. Ті панькатися не будуть. Але тоді криза перейде в затяжний чечено-інгуський конфлікт, який федеральним властям зовсім не потрібен. Протестувальники поставили намети на площі перед будівлею національної телерадіокомпанії й оголосили про початок безстрокового мітингу. Невипадково Путін сам зателефонував Євкурову та попередив, що кровопролиття та силових заходів в жодному разі допускати не можна (так принаймні слова російського президента звучать у вустах Євкурова). Серед протестувальників лунають вимоги як про «справедливе» розмежування з Чечнею (хоча ніхто не уявляє, яким воно має бути), так і про відставку нинішнього інгуського президента.

Практично, в Інгушетії склалася така сама обстановка, як під час нещодавньої революції у Вірменії: проти влади, що діє, склалася широка коаліція з основної маси населення, значної частини еліт і представників силових структур. І це при тому, що влада в Інгушетії, хоч і корумпована, але абсолютно не вирізняється щодо цього на загальному досить похмурому північнокавказькому тлі. Різниця з вірменським сценарієм лише в тому, що Інгушетія, на відміну від Вірменії, не є незалежною державою. Тому направлені з Москви Росгвардія та війська завжди зможуть придушити протест, причому формально на законних підставах. Але Кремль поки не хоче йти  цим шляхом, усвідомлюючи, що тоді Інгушетія перетвориться на ще одну «гарячу точку», і нею буде дуже важко керувати, особливо коли невдоволені інгуші масово підтримуватимуть «Імарат Кавказ» та «Ісламську державу». Євкуров виявив себе як слабкий і непопулярний правитель, але міняти його Кремлю ніким. Єдиний популярний політик в Інгушетії — це її перший президент Руслан Аушев, але він вважається дуже самостійним політиком, запідозреним до того ж у зв’язках із чеченськими сепаратистами. Путін свого часу немало сил доклав для того, щоб прибрати Аушева з посади очільника Інгушетії, і його тріумфальне повернення, безумовно, буде сприйняте як поразка російського президента. Направити до Інгушетії «варяга» теж навряд чи вийде. Інгушетія — це мононаціональна республіка, на відміну від багатонаціонального Дагестану, куди можна було направити Володимира Васильєва, щоб він спробував стримати корупцію і виступити як арбітр між етносами та кланами. Інгуші ж, особливо в умовах конфлікту щодо чечено-інгуського кордону, що сприяв зростанню національної самосвідомості, президента-неінгуша просто не сприймуть.

Поки важко передбачити, якими будуть результат кризи. Влада і в Москві і в Магасі, робить ставку на те, що протестувальники поступово втомляться, і до зимових холодів протест згасне сам по собі. Поки ж робиться все для того, щоб підтримувати інформаційну блокаду та мінімізувати інформацію про інгуські протести, що виходить за межі республіки. Невипадково прибулий до Магаса співробітник міжнародної правозахисної організації Amnesty International Олег Козловський 6 жовтня, наступного дня після приїзду, був викрадений, роздягнений догола, побитий, і до того ж була  інсценована його  страта з боку співробітників інгуського Центру з протидії екстремізму — Центру «Е» — (так вони принаймні себе називали). Потім Козловського доправили в аеропорт Владикавказу, попередивши, що якщо він розповість про те, що сталося, вони уб’ють його дітей. Влада дуже боїться, що інгуський приклад може надихнути на протести й інші регіони Росії.