Перевірка на НАТО

«Нас не чекають у НАТО. Радше Грузію візьмуть... Ми хочемо — нас не беруть. Ми втрачаємо репутаційно. Нам не можна йти туди, де нас не чекають». Ці слова, сказані народним депутатом від «Слуги народу» Іриною Верещук в інтерв’ю телеканалу «112», облетіли всі вітчизняні ЗМІ. Люди обурюються так, наче сталося щось несподіване. Наче сучасне втілення Бандери — народний герой, на якого рівняються всі патріотичні хлоп’ята, привселюдно погодився потиснути руку Путіну — «аби нє било війни». Але ж насправді, це просто представник партії влади висловила те, що ми чули від проросійських спікерів багато років. Про багатовекторність, про позаблоковий статус, «домовитися посередині» — всі ці антинаціональні установки. Пізніше Верещук зауважила, що вона просто хотіла, щоби ми з вами були «реалістами по відношенню до НАТО». Мовляв, її слова невірно інтерпретували.

«Головний посил, за який мене критикують, — це те, що я сказала: на жаль, НАТО буде оглядатися на Росію. Тому що вони це зробили 2008 року. І зараз вони працюють з Росією і по Ірану, і по Венесуелі, Сирії, Афганістану, по багатьох інших точках. І тому заперечувати те, що Росія, на жаль, впливає на рішення НАТО, — не доводиться. І щоб вони не дивилися на Росію, приймаючи рішення по Україні, має змінитися сама парадигма НАТО. Ось у чому суть. Хіба це не правда?», — запитала вона. Звісно ж, ні. По-перше, це Україна в особі прем’єр-міністра Януковича, а потім і прем’єр-міністра Юлії Тимошенко відмовилася від отримання ПДЧ. Не на часі. А по-друге, в інтерв’ю «112 каналу» фраза, сказана Верещук, звучала так: «І я далека від думки, що Російська Федерація хоча б колись нам дозволить (якщо можна застосувати слово «дозволить» до суверенної та незалежної держави) вступити в НАТО». Більше схоже на те, що Росія забороняє Україні. І далі: «Я завжди пропонувала і була прихильником, скажімо, Фінляндії, яка пояснює, чому вони не вступають у НАТО», — розповіла Верещук. І байдуже, що після захоплення Криму 2014 року Фінляндія розмістила на своїй території винищувачі Альянсу, відкрила Європейський центр протидії гібридній агресії і розпочала внутрішню дискусію щодо вступу країни в НАТО. Президент країни Саулі Нііністе навіть звернувся з закликом до Альянсу зберігати за Фінляндією право на вступ, адже дедалі більше фінів підтримують цю ідею. До чого тут НАТО — Фінляндія, яка саме розпочала курс на зближення з НАТО? Радше скидається на те, що «реалізм» по-зеленому — це заклик до українців не порушувати прямих заборон Кремля. Теза про те, що меркантильний Захід «зливає» Україну, що світовою політикою править бажання якнайскоріше замиритися з Росією і почати ділити криваві нафтодолари, — не нова. Саме на це розраховував Кремль, розпочинаючи агресію проти України й анексуючи її території. Але навіщо допомагати агресорові? Навіщо припиняти прагнення й відмовлятися від спротиву?

Рухатися до вступу в НАТО і просто наближатися до натівських стандартів — це геть різні зовнішньополітичні завдання. Захід, звісно, любить гроші. Але ще він не може власноруч зруйнувати систему світового права. Доки жертва чинить опір, доки проти агресора йдуть позови про відповідальність за окупацію, за вбивства, за втрати, за втручання у внутрішню політику суверенної держави — доти жоден товстосум не може зробити вигляд, що Росія — не країна-злодій. Саме від України, її готовності до боротьби за свої інтереси залежить, чи зможе Путін домогтися поставлених цілей і перетворити Україну на сателіта, на кшталт Білорусі. Натомість бачимо, що моно-влада набирає темп і дедалі відкритіше йде на поступки щодо задоволення забаганок Кремля. Більшість спікерів, які коментують слова пані Верещук, зазначають, що Захід не хоче, чи не хоче України. Але потрібно концентруватися на тому, чого хоче нова українська влада. Що було зроблено, як відреагували наші західні партнери і що ще потрібно було зробити, щоб досягти поставленої мети? На тлі розгубленості патріотичної спільноти спостерігаються системні та напрочуд продумані процеси. Де-факто прощення поплічників Януковича, кримінальні справи проти організаторів Майдану, одностороннє відведення українських військ та обіцянки поширити цю практику на всю лінію розмежування. З усіх-усюд надходять повідомлення про згортання військових програм із переозброєння армії. Та ж відмова від реформи СБУ, демонтажу славнозвісного відділку «К» (що якраз є вимогою для посилення співпраці з НАТО) свідчить про наміри української влади щодо НАТО краще, ніж усі промовки та виправдання зелено-депутатів. Усе це ознаки реалізації російського порядку денного в українській зовнішній та внутрішній політиці. Слова про «НАТО не на часі» можна було б сприйняти за особисту думку голови підкомітету з державної безпеки та оборони комітету ВР з питань національної безпеки, оборони та розвідки Ірини Верещук. Але на грудневому саміті НАТО в Лондоні не буде розглядатися заявка України на отримання ПДЧ. Тому, що наша країна сама понизила планку. І це незважаючи на те, що в лютому 2019 року Верховна Рада проголосувала за зміни до Конституції й закликала розпочати роботу з надання Україні Плану дій.

Ті, кому не до вподоби дії і заяви чинної влади, мають гуртуватися, створювати аналітичні центри, прислухатися до професіоналів і разом підштовхувати керівництво країни до продержавницьких кроків. Сьогодні вже не досить просто емоційно реагувати в дусі «зрадо-перемоги». Але й діяти без глибокого розуміння ситуації, як закликають гарячі голови, теж зарано. Свідома частина суспільства має нарешті почати створювати структури, напрацьовувати політичний капітал, привертати на свій бік дезорієнтовані верстви населення. Українці мають почати створювати свою еліту. Інтелектуальну, політичну, моральну, дипломатичну. Тому що без національної еліти немає нації, немає національної політики та чітко артикульованих національних інтересів. Суть не в тому, чи реалістичною та досяжною є сьогодні перспектива отримати План дій щодо членства України в НАТО. Суть у тому, щоб не припиняти діями доводити своє прагнення стати членом Альянсу, перемогти агресора, забити останній цвях у труну антиукраїнської імперської ідеї, в якій малоросійство — лише спосіб не дратувати кремлівського господаря. Насправді, несподіванкою є не реваншистські заяви влади. Дивною є істерична реакція, що її демонструють люди, які пройшли крізь Майдан або війну. Друзі! Якщо ваші найгірші побоювання починають справджуватися — це не привід для паніки чи депресії. Хто, як не ви, знає, що глобальна небезпека консолідує найкращих, спонукає до боротьби. Але для цього потрібно спиратися на спільні цінності й нарешті інституціалізувати тих, кому мало просто бути «реалістами», хто не готовий пересидіти складні часи, усунувшись від долі своєї Батьківщини.