«Православний ренесанс»

6 січня 2019 року предстоятель новоствореної Православної церкви України Блаженнійший Епіфаній, Митрополит Київський і всієї України, одержить довгоочікуваний Томос з рук Вселенського Патріарха Варфоломія в Константинополі. Це рішення остаточно оформить створення незалежної церкви, до якої прагнули багато поколінь українців. А далі наступний, не менш важливий етап — розбудова об’єднаної церкви.

«Томос — той документ, який нас оформить юридично як автокефальну, незалежну церкву. Після цього документа ми сформуємо всі відповідні органи, які будуть керувати і брати участь у розвитку цієї церкви», — заявив в неділю митрополит Епіфаній після служіння Літургії в Михайлівському Золотоверхому соборі Києва. До речі, саме цей собор відтепер буде головним кафедральним собором нової Української церкви. «У самому храмі Святої Софії будуть звершуватися богослужіння в дні великих християнських свят та в дні великих історичних свят для українського народу», — пояснив митрополит Епіфаній.

Перед новою церквою багато завдань. Насамперед завершити об’єднання, коли до Православної церкви України приєднаються також інші представники вже колишньої Української православної церкви Московського патріархату. Адже в Об’єднавчому соборі участь взяли лише два архієреї від УПЦ МП. «Ми готові прийняти їх із братньою любов’ю, взаємною повагою, забути всі образи, які були досі», — заявив митрополит Епіфаній.

Які ще завдання необхідно буде вирішувати новому предстоятелю? Низку запитань ставить головний редактор сайта «Петро і Мазепа» Віктор ТРЕГУБОВ у статті «Нова церква. Перемога і зрада» (petrimazepa.com): «Чи буде реформування церкви? Чи збереже помісна церква запропонований Вселенським патріархатом статут (його чернетка вже потрапила в мережу) з демократичною «ротацією» керівного органу, Синоду або спробує явочним порядком змінити його на щось більш звичне й авторитарне? Чи доживе наше покоління до переходу на «новий» календар, чи будемо чекати 2100 року, коли різниця між астрономічним і традиційним календарями розійдеться ще на один день..? Чи будуть посилати наших богословів вчитися у греків і в західних університетах, а не за московськими підручниками? Чи будуть у нас, як у них, причащати частіше, але без обов’язкової сповіді і поста? Чи будуть суперечки на засіданнях Синоду або мовчазний одобрямс митрополітбюро? Чи вибудує єпископат і клір діалог з мирянами? Чи візьме Церква на себе більшу роль у соціальному служінні? Стільці в храмах поставлять чи будуть продовжувати робити вигляд, що біль в спині і колінах — обов’язковий супутник православної традиції?...»

Наскільки реальним є реформування при митрополитові Епіфанії? «Висловлюся ще ясніше: якби був обраний Михаїл, це був би другий Філарет, тільки значно авторитарніший і менш освічений. Якби був обраний Симеон, то це був би другий Володимир, тільки значно менше готовий до предстоятельства. Українське православ’я потребувало менеджера, який би всіх об’єднав, і він був обраний, — написав у «Фейсбуці» доктор філософських наук, релігієзнавець Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ. — Занадто тверді та занадто добрі — це все ми вже проходили. Зараз необхідний центр об’єднання, і я ще з 2013 року не мав сумнівів, що владика Епіфаній — це велика знахідка патріарха Філарета саме для ролі центру тяжіння для всіх, саме для ролі людина, яка б довела усі трансформації українського православ’я до логічного і довершеного завершення будівництва єдиної церкви, а не кинула на півдорозі через власні «нерви» чи «безсилля». Вибачайте, — але це той випадок, коли можна сказати одне: «Слава Богу!» ...І не забуваймо головне — патріарх Філарет виховав не лише владику Епіфанія, а ціле покоління єпископату, яке є прекрасним ядром для прекрасної помісної церкви, і разом воно точно зробить значно більше, ніж свого часу Петро Могила. А це — стратегічний виграш для всього вселенського православ’я, бо сучасне православ’я потребує українського православного ренесансу не менше, ніж Україна».

Як бачать ситуацію зсередини самі священики? Побувавши в неділю на Софійській площі, де цілий день тривала молитва за автокефалію Української церкви, «День» поспілкувався з цікавими людьми. Один із наших співбесідників — протоієрей Олег (Макаровський), благочинний Старосинявського району Хмельницької області на той момент ще Української православної церкви Київського патріархату, тому що розмова наша відбулася до оголошення результатів Об’єднавчого собору. 

— Зараз найважливіше — це здобути статус незалежної повноцінної помісної автокефальної церкви. Звичайно, мені близькі мої архієреї з УПЦ КП. Я за те, щоб обрали предстоятелем патріарха Філарета. Якщо ні, тоді митрополита Епіфанія. Якщо теж ні, то прийму і інший варіант. У будь-якому разі, це об’єднання має статися, тому що точку неповернення ми вже пройшли. Навіть якщо не оберуть патріарха Філарета, перед Богом і людьми він завжди залишиться архієреєм. Він заслужив це, тому що є історичною постаттю. Філарет 27 років вів нас до цієї великої події. І навіть якщо зараз це буде митрополія, статус патріархату — це наш наступний крок

— Ваше ставлення до передачі Софії Київської до єдиної Української православної церкви?

— Це дуже символічно, що Об’єднавчий Собор проходить саме в Софії Київській. Ми маємо пам’ятати, що початково цей храм будувався для молитви. Звичайно, Софія Київська може бути центральним кафедральним храмом єдиної Української православної церкви. Але служби тут можуть проводитися не постійно, а кілька разів на рік — на великі свята. Всі мають знати, що це віковічний храм, це наша пуповина з Київською Руссю. Враховуючи всі історичні події, які відбувалися тут, це наш зв’язок з княжою добою, козацькими часами, УНР і Українською державою Скоропадського. Гетьман Павло Скоропадський, до речі, в Україні поки недооцінений, хоча це була велика постать. Ми шануємо і Михайла Грушевського, але що він казав? — «Обійдемося без попів». І чим це скінчилося? Втратою державності. Ще тоді потрібно було творити українську незалежну церкву. Скоропадський зробив спробу, але зовнішні і внутрішні обставини вже були не дуже сприятливими. Якби держава тоді встояла, то з часом церковне питання було б вирішене. Якби Українська революція 1917—1921 рр. перемогла, то ми б не мали Голодомору 1932—1933 рр. за допомогою яких Москва знищила мільйони українців.

— Вона і сьогодні «старається».

— Створення єдиної помісної Української православної церкви — це відновлення історичної правди. Це сигнал собі і світові, що ми не згортаємо свою державотворчу місію і роботу. Ми її продовжуємо. Те, що відбувається сьогодні, — це продовження державотворення. Тому що втрата державності веде до втрати ідентичності, до духовної смерті. Москва тому і розпочала війну проти України, тому що відчула, що ми відриваємося від них. Після появи потужної незалежної Української православної церкви РПЦ втратить фактичну першість в православному світі. Я думаю, вони кучкуватимуть навколо себе інші православні церкви, скажімо, Сербську чи Грузинську православні церкви. Але навряд чи це їм допоможе. На цьому етапі головне, що нас визнав Константинополь, а далі, думаю, поступово визнають і інші православні церкви. Це еволюційний процес.

Здається, ніколи ще, як за часів Путіна і Кирила, Москва не підходила так близько до втілення своєї ідеології: «Москва — третій Рим». У Константинополі це прочитали. І почали діяти. Томос для Української православної церкви — це цеглина, яку цілком справедливо вибивають з-під штучного фундаменту Росії про те, що «Москва — третій Рим». Після створення Української помісної православної церкви Вселенській патріарх Варфоломій отримає сильного союзника. Це буде одна з найпотужніших православних церков світу. Тільки УПЦ КП має більше прихожан, ніж всі сім грецьких церков разом взятих. А після об’єднання, наша церква стане ще більшою.

 — Як оцінюєте те, що політики фактично використовують церковне питання в свої політичних передвиборчих цілях?

— Це політична логіка, так діють політики. Нам же головне, щоб була створена незалежна і єдина Українська православна церква. Тим більше, що у східному богослов’ї візантійської традиції, церква і держава — це симфонія. До речі, всі помісні собори скликали та головували на них імператори. Навіть наш князь Володимир, який хрестив Русь, — він же був державником.   

 — Якою має бути нова церква?

— Це найголовніше питання. Те, що відбувається сьогодні — це створення оболонки, головне, чим ми наповнимо нову церкву. Ми повинні наповнити її соціальним служінням. От, наприклад, що нам робити з алкоголіками чи наркоманами? Ми ж не можемо відкинути цих людей. Ми не вилікуємо смертні хвороби, але ми повинні дати людям надію, що це лише кома чи три крапки. Ми маємо нести місію. І правильно, що в армії з’явилися капелани. Ми повинні запропонувати модель такої церкви, яка була б для всіх родиною і духовним домом. Коли ви приходитимете в храм, щоб вам не вказували, де стояти, де ходити, що вдягати, хоча якийсь дрес-код все одно має бути. Найголовнішим для церкви має бути ваше серце і душа, а потім — ви в штанах чи в спідниці. Головне, щоб ви прийшли в церкву і привели своїх дітей. Створення нової церкви — це величезна інвестиція в наше майбутнє, це навіки.