Наскільки велика сила людського духу! Дивишся на нього і дивуєшся: в чому душа тримається, а він мріє, працює, ніби перед ним - вічність...
Микола Амосов, український учений-хірург, письменник, публіцист, громадський діяч, академік НАН України

Про паралельну реальність

«Що далі від війни — то меньше її в ЗМІ, й що більше політики», — Кароліна ПОЛТАВСЬКА
9 жовтня, 2019 - 18:33
ФОТО REUTERS

2014 рік. Луганськ. Тоді мало хто зрозумів, що розпочалася війна. Все здавалося швидкоплинним, тимчасовим. Для мене, луганчанина, події окупації моєї землі і громадян здавалися такою собі фантасмагорією. Відчуття тасувалися, як карти — надія, відчай, очікування, розчарування, радощі, страх. Особливо ці відчуття переживали ті, хто на практиці зробив або хоча б спробував зробити внесок у справу захисту своєї землі від окупанта і в певний (і потрібний) момент не побоявся називати речі своїми іменами. Були люди, які не стояли осторонь. Серед них — журналістка, директор ТОВ НТРК «ІРТА» Кароліна Полтавська. Добре пам’ятаю день спроби захоплення цієї телекомпанії озлобленим натовпом, адже «ІРТА» дозволяла собі відкриту підтримку державної позиції.

Минуло п’ять років. Із Кароліною Полтавською наша зустріч відбулася в Сєвєродонецьку Луганської області, який було звільнено влітку 2014 року. Тут тепер і розташована редакція телекомпанії ІРТА.

ЗАХОПЛЕННЯ

— Вперше на нас напали 9 березня 2014 року. Я прекрасно пам’ятаю цей день: розлючений натовп зніс усіх, хто прийшов до пам’ятника Шевченка на центральній площі Луганська, після чого пішов на штурм будівлі Луганської обласної адміністрації. У цей час на місці надзвичайних подій працювали й наші знімальні групи. Через певний час я дізналася, що частина людей, яка влаштувала погроми, відокремилась і йде до нас. Будівлю телекомпанії оточили приблизно 70 осіб. Це були здебільшого чоловіки з бітами, кастетами і ланцюгами в руках. У декого обличчя були закриті масками, в руках — «травмати». Вибивали двері, на сходовому майданчику зривали камери спостереження. Кричали, що потрібно зібрати вогнегасники. Як виявилось, вони збиралися нас спалити. Увірвавшись усередину, вони почали хаотично переміщатися територією телекомпанії, хапали за одяг співробітників, принижували й ображали наших хлопців. Міліція (а ми одразу повідомили про напад) — не діяла. Ми  через вікна бачили, як співробітники міліції у формі стояли на вулиці, напроти входу до нашої будівлі, і нічого не робили. Дехто з них намагався знімати те, що відбувалося, на мобільні телефони. Нападники вимагали дати їм можливість вийти в прямий ефір, під час якого ми повинні були стати перед ними навколішки і просити пробачення за те, що (цитую) називали їх «бойовиками і терористами». Інакше мене збиралися викинути у вікно. У цей час в одному з кабінетів була дитина нашої співробітниці. Я просила у нападників відпустити дівчинку і всіх співробітників, залишивши в заручниках лише мене. Тривав увесь цей жах кілька годин. Після чого нападники пішли, прихопивши із собою й наші особисті речі. Єдині, хто першими прибіг до нас на допомогу того дня, — були місцеві активісти-євромайданівці, які за допомогою інтернету і соціальних мереж намагалися розповісти всім про те, що відбувається, й ультрас — молоді хлопці-фанати нашого футбольного клубу «Зоря».

Упродовж кількох місяців було ще кілька нападів. Це були дивні чоловіки в чорній формі і балаклавах без будь-яких пізнавальних знаків. Приходили на переговори з розповідями про те, як треба правильно працювати, і так би мовити — «перші особи нової влади» — зокрема, вбитий пізніше Ципкалов. 30 травня з’явилися люди з автоматами в руках, ткнули мені в обличчя «Наказ» за підписом і печаткою «Глави Луганської народної республіки» Болотова, цитую:  «У зв’язку із запровадженням військового стану на території ЛНР, а також необ’єктивним, неправдивим наданням інформації перевести канал «ІРТА» на мовлення «Life News». 30 травня о 16.00 телеканал «ІРТА» припинив власне мовлення. Співробітники телецентру беззаперечно виконали наказ. До речі, пізніше вони ще рік працювали в Луганську, до тих пір, поки Москаль не змусив їх насильно залишити Луганськ і переїхати на територію, підконтрольну українській владі. Увесь цей час вони продовжували служити «республіці», одержуючи «українські» зарплати, а в ході подальших судових розглядів із нами заявляли в суді, що насправді «не було жодних захоплень і що хто хотів — той і працював». Це теж цитата.

Ціною неймовірних зусиль відновити мовлення нашій телекомпанії вдалося вже в серпні 2014 року. Це були лише кілька осіб, які приїхали  до Сєвєродонецька. Тоді на лінію фронту не виїжджав ніхто. Тут не було жодного центрального телеканала. Під обстріл потрапляла лише наша знімальна група. На той момент ми були єдиними, хто привозив вісті з війни, відстежував соціальну ситуацію в «сірій зоні», показував перші дії військово-цивільних адміністрацій.

ЖУРНАЛІСТИ

— Молоді журналісти черпають інформацію в інтернеті і соціальних мережах, у пабликах. Я погоджуся з одним із таких джерел інформації в роботі журналіста. Але щоб зібрати матеріал, я вважаю, професіонал повинен бачити картину на власні очі, тоді вона буде правдивою й об’єктивною. А у нас так: що далі від лінії фронту — то спокійніше життя і помітніша порожнеча в конференц-залі під час зведень прес-офіцерів ООС. Поки що з матеріалами про війну уміють працювати власкори київських каналів, які отримали акредитацію в зоні проведення ООС. До того ж, на мій погляд, журналісти, які відпрацювали в зоні бойових дій, заслуговують значно більше на статуси учасників АТО і якісь привілеї, ніж співробітники правоохоронних органів або прокуратури, які тисячами «воювали» у своїх кабінетах і жодного разу не виїжджали на передову.

ЯКІСТЬ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ КРАЇНИ

— Із 2014 року в нашій області щодо інформаційної політики нічого не змінилося. Обласна адміністрація періодично ініціює якісь конференції, озвучує звіти про виконану роботу. Але я скажу одне: коли на території області перестануть звучати «ЛНР»-івські радіостанції, а в Станиці з’явиться телевізійне мовлення регіональних українських каналів — це й буде результатом інформаційної політики. А поки що — це популізм і дешеві прокламації, які озвучуються з екранів в ефірах центральних каналів і з трибуни у Верховній Раді. Я прекрасно пам’ятаю всі обіцянки, які тут роздавала в ході виїзного засідання комітету ВР зі свободи слова Вікторія Сюмар. Це було кілька років тому. І зниження розцінок для телевізійних мовців за послуги концерну РРТ, і допомога журналістам-переселенцям, і багато іншого. Нічого з того часу не змінилося!  

ІНФОРМАЦІЙНІ РЕСУРСИ В ТИЛУ

— Я вже сказала: що далі від війни, то менше до неї цікавість. Причому — у всіх. Вона в телевізорі, вона не поруч. А коли це в телевізорі — то «це мене не стосується». Територія, де триває війна,і де її немає — це дві різні частини країни, це два різні життя. Салют і феєрверк на сході — це не свято, це коли у дітей від почутих залпів за вікном від жаху починає з носа текти кров, це коли в будь-якій інстанції у тебе запитують «довідку переселенця», без якої ти ніхто, порожнє місце, це коли ти роками не можеш побачити рідних і близьких, тому що невідомо хто і невідомо чому тебе оголосив «ворогом народу», хоча до цього постійно звертався до тебе по допомогу, це коли блокпости і перевірка документів — звичне явище, а коли вводять тренувальний «військовий стан» — у супермаректах починають обносити полиці з крупою і сіллю.  І що далі від війни — то менше її в ЗМІ і більше політики. Ясна річ, на екранах починають фігурувати конкретні персонажі конкретних політичних сил, причетних до оточення того чи іншого власника каналу.

ПРОПАГАНДА

— Не треба недооцінювати споживачів інформації — і глядачів, і читачів. Люди вже давно навчилися відрізняти правдиву інформацію від пропаганди. Геббельс говорив, що пропаганда втрачає силу, як тільки стає явною. Це й потрібно використовувати всім нашим медіаресурсам. Але якщо з ранку до вечора в Станиці Луганській жителі, не маючи жодної іншої альтернативи і використовуючи супутникові тарілки, дивляться російські телеканали, то протистояти потужній машині російської пропаганди місцевим патріотам-волонтерам і активістам буде вкрай складно. Що й відбувається нині.

У нас немає капітуляції, тому що у нас немає самої війни. Я маю на увазі інформаційну. Є журналісти, які через різний рівень професіоналізму збирають і передають інформацію. Чому працю цих людей і ризик власним життям не оцінює держава? Чому колосальній машині російської пропаганди наші журналісти повинні протистояти виключно на особистому ентузіазмі і патріотизмі? Я впевнена, що в наших медіа є і сили, і знання, і бажання для опору. Але ентузіазм рано чи пізно закінчується.

ОЧІКУВАННЯ

— У плані підтримки інформаційних ресурсів я особисто нічого не очікую. Попередній досвід роботи це показує. Якщо не закрили, нічого не відібрали — це вже добре. Шкода, що гідно підтримують наші інформаційні ресурси європейські або американські грантодавачі. А не власна держава. Медіа, як і будь-яке інше підприємство, потребує фінансування — починаючи від оплати податків і великих витрат на технічні послуги: доставку сигналу, установку й утримання студій і обладнання, і закінчуючи утриманням штату співробітників. Якщо посильно це приватним особам        — вони і стають власниками ЗМІ. Але тоді не потрібно докоряти цьому медіаресурсу в якійсь упередженості. Якщо йдеться про захист державних інтересів — принцип той самий, але тоді це турбота держави, державні програми і державне фінансування, а також відповідний контроль і аудит. Як із цим працюватиме нова влада — поки що не ясно. Покаже час, якого у нас, на жаль, немає.

СУМІСНІСТЬ

— Коли твоє життя раптово обнуляється, відбувається переоцінка цінностей. Напевно, легше бути об’єктивним патріотом, коли ти живеш і працюєш у комфортних умовах. А словосполука «державне мислення» активно застосовується зараз на російських інформаційних ресурсах як новий стандарт взаємодії бізнесу, влади і суспільства. Йдеться про впровадження нових інформаційних технологій. Так, я через свою роботу вимушена відстежувати інтернет-ресурси країни. Наскільки це саме впровадження приживеться в Україні в цілому і в такому проблемному регіоні, як Луганська область — зараз зрозуміти складно. Нам хоча б ремонт доріг осилити і почути вперше за п’ять років, куди ж витрачено хоч один мільйон європейських грошей, призначених на допомогу і відновлення Донбасу.

Валентин ТОРБА, «День», Київ — Сєверодонецьк
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ