Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Рецепт миру

Вирішення конфлікту на Донбасі не може бути реалізовано без якісних змін у самій країні
13 жовтня, 2015 - 13:06
ФОТО З АРХІВУ «Дня»

З вуст Президента Петра Порошенка пролунала низка заяв щодо мирного врегулювання конфлікту на сході України. В назві однієї з них офіційно вжита фраза «повернення Донбасу». Президент повідомив, що завдяки іноземним партнерам по перемовинам ми «добилися від Росії зобов’язання не проводити псевдовибори в окупованих районах 18 жовтня та 1 листопада». Цим начебто і пояснюється згадане перенесення «виборів». З іншого боку, Президент вкотре наголошує про необхідність проведення на окупованих територіях місцевих виборів за українським законодавством. Виникає закономірне запитання: хто буде брати участь у цих виборах? Голова держави декларує вимогу, щоб у таких виборах брали участь у тому числі й політичні рухи, які представлені по всій Україні. До останніх зокрема належить і так званий Опоблок. Навряд можна собі уявити в центрі Луганська бігборд тієї ж президентської партії «Солідарність» чи на Донецькій вулиці Артема гасла «Народного фронту». А ще Президент часто наголошує, що у нас іде війна з Росією, хоча чомусь це досі так і не формалізовано?

Бойовики повідомили про перенесення «виборів» на окупованих територіях на квітень наступного року. Нагадаємо, що дата таких псевдовиборів уже півроку мігрувала в заявах терористів від жовтня до лютого. Така непевність у можливості взагалі проведення «виборів» на Донбасі за українським законодавством доводить факт того, що і ці «вибори», і заяви, і періодична активізація бойовиків паралельно із начебто відведенням важкої зброї є лише елементами в агресивній грі Кремля. Дійсно, українська сторона нещодавно повідомила про відведення зброї калібром 85 мм від лінії зіткнення. При цьому щодня затишшя на фронті порушується епізодичними пострілами зі стрілецької зброї з боку бойовиків, а місія ОБСЄ так і не отримала доступу до захопленого бойовиками кордону з Росією.

Не варто також забувати, що перестрілки в зоні АТО мають характер перманентний і не завжди відбуваються між сторонами конфлікту. «Розборки» існують і між самими терористами, що трапляється регулярно. В таких випадках у місії ОБСЄ є стандартна офіційна формула реакції — «немає ніяких пояснень того, що сталося». Представники місії днями зафіксували також низку випадків, коли техніка й озброєння залишалися в місцях, які були зазначені для їх відведення. Наприклад, у районі населеного пункту Сонцеве, підконтрольного бандитам «ДНР» у 60 кілометрах на північний захід від Маріуполя безпілотник зафіксував 23 танки та іншу техніку. Показовим фактом є те, що бойовики «ЛНР» не дозволили представникам місії потрапити на ділянку українсько-російського кордону на території, підконтрольній терористам.

Якщо ж до українсько-російського кордону не мають доступу навіть міжнародні спостерігачі під час начебто наміченого перемир’я, то говорити про контроль з боку Києва над цим кордоном зарано. Сам контроль над цією територією був однією з першочергових умов проведення «виборів». Тепер чомусь «вибори» стали умовою такого контролю над кордоном, що доводить існуючі безпрецедентні поступки з нашої сторони. Всі ці випадки говорять про умовність затишшя на Донбасі, яке агресором використовується для підготовки легалізації бандитів. Така легалізація дійсно може статися під соусом необхідності «повернути Донбас». У цьому разі існує загроза підміни понять, коли під таким «поверненням» буде вже де-юре закріплено окупацію регіону.

Враховуючи те, що на Донбасі досі зберігається вплив місцевих магнатів, які входили до Партії регіонів і КПУ, можна зробити висновок, що ця проросійська ланка є певним мостиком у перемовинах із Кремлем. Тобто «хазяї» регіону залишаться ті ж самі, їхні інтереси будуть представлені в Києві, а Донбас залишиться таким собі шилом у боці України — воєнним анклавом Росії, який буде в ключових моментах регулювати курс нашої країни. Можна припустити, що саме про вмонтовування такого кіля до корабля держави Україна і йдеться на перемовинах з агресором. Це і буде ціною миру. Тим більше, що, наприклад, на захопленій ворогом частині Луганщині політичні інтереси окупанта представляють ті ж самі рядові колишні члени Партії регіонів та КПУ.

Президент зазначив: «Без виборів на окупованих територіях політичне врегулювання зайде в глухий кут», і послався на спекуляції окремих політиків щодо «оточення, заблокування та ізоляції» Донбасу. Така спекуляція дійсно триває вже більше року, майже із самого початку війни. Проте і самому Петру Олексійовичу варто пригадати власні заяви про те, що зараз на окупованому Донбасі не вміють працювати, а лише здатні грабувати та вбивати. Тоді Президент справедливо наголосив, що саме розбудувавши власну економіку і продемонструвавши окупантам державну сталість, «ми переможемо в цій війні». Виникає питання: що заважало півтора року за косметичними реформами щодо форми і назви поліції та вибірковими показовими арештами перед телекамерами проводити реальні якісні зміни в країні? Тепер, схоже, Президент обрав шлях миру «політичним врегулюванням» катастрофи, що вже відбулася, знову ж таки забуваючи пригадати, чому весною минулого року Київ погодився на нав’язаний «нормандський формат» перемовин, чому таке «політичне врегулювання» досі має односторонній характер поступок із нашого боку та, зрештою, як так сталося, що агресор, який розв’язав війну, виступає в ролі миротворця. Останній факт викриває суттєвий прорахунок наших учасників перемовин, які ще на початку війни допустили гру в слова, відходячи від чітких визначень, із ким саме воює Україна.

Експерти пропонують низку варіантів мирного урегулювання конфлікту на Донбасі згідно зі світовим досвідом. Розглядаються приклади Ірландії, Балканських країн тощо. При цьому не завжди враховується суттєва відмінність цих конфліктів від того, який розгорівся в Україні. Війна на Донбасі — це штучно вирощений у пробірці конфлікт, який не має ні етнічної складової, ні будь-якої іншої об’єктивної причини, окрім інтересів агресора. Цей конфлікт вирощений Росією, яка не лише не має планів згортати свою агресивну поведінку на сході України, а й демонструє готовність до її розвитку в світі. Показові бомбардування Сирії і квола реакція світових лідерів на факт атак не стільки проти бойовиків ІДІЛ, скільки проти всієї опозиції до Асада, лише доводять, що Кремль не збирається рахуватися з позицією Заходу. Навпаки, Путін має на меті максимально використати слабкі місця Заходу для нав’язування своїх інтересів. В такому розкладі формула мирного плану по Донбасу має базуватися не на поступках ворогу, а на використанні всього можливого потенціалу для розбудови власної країни. Останнє, на жаль, вже давно звучить не як ціль, а як популістське гасло. Дійсно, у нас був рік для того, щоб максимально акумулювати зусилля для боротьби з корупцією, побудови професійної армії, показового покарання тих, хто стояв біля джерел війни. На жаль, єдине, чим може похвалитися нинішня влада, — це активне маніпулювання думкою загалу та уміння відволікати увагу від стратегічних проблем, зокрема списуючи прогалини в економічній політиці на війну. В такому разі згаданий російський кіль завжди буде коригувати курс нашої країни, під якими б прапорами не плив цей човен.

Олексій МЕЛЬНИК, Співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова:

— Можливість застосування міжнародного досвіду щодо конфлікту на Донбасі суттєво обмежена фактором того, що цей конфлікт було штучно створено. Він із самого початку був інспірований зовнішньою силою, і перспективи урегулювання цього конфлікту значною мірою залежить саме від того, яку роль відіграє в цій історії Росія. Набір інструментів, які можуть бути застосовані, є досить універсальним, і він прописаний у сумнозвісних Мінських домовленостях. Це — припинення вогню, відведення ворогуючих сторін від лінії зіткнення, роззброєння і далі перехід до політичного етапу врегулювання.

На папері все виглядає начебто досить добре, якщо не вникати в нюанси. Одним із таких проблемних нюансів є те, що ці домовленості дають можливість Москві трактувати по-своєму їх пункти. Це є свідченням того, що такий момент був допущений свідомо, і Україну змусили сприйняти подібні умови під тиском як Москви, так і західних партнерів. Але ці умови є міною уповільненої дії, яку було закладено під час підписання перших і других домовленостей.

На мою думку, перша помилка, якої припустилися, — це проблема з формалізацією цього конфлікту як міждержавного. Ніхто не оголосив стану війни з Росією. Багато хто плутав таку постановку питання з оголошенням війни Росії. Це не так. Стан війни з Росією мав бути зафіксований на національному і міжнародному рівнях, щоб позбавити Росію можливості грати роль посередника і миротворця. Наша влада мала бути більш наполегливою, щоб зафіксувати в тому числі в Мінських домовленостях чітке визначення, хто є тими «іноземними військами». Треба було записати, що мова йде саме про російські війська.

Другим моментом є реінкарнація проросійських сил в Україні, зокрема в особах представників колишньої Партії регіонів. Це вже суто внутрішня проблема України. На жаль, ми маємо дуже багато декларацій про реформи, але реального покращення не відбувається. Успіхів у нової влади дуже мало, як у сфері боротьби з корупцією, так і в забезпеченні соціальних стандартів.

Валентин ТОРБА, «День»
Газета: 
Рубрика: